Згвалтування Берліна:за лаштунками перемоги



Радянські солдати зґвалтували незліченну кількість жінок на шляху до Берлiна, але про це рідко говорили після війни - як у Східній, так і в Західній Німеччині. І у Росії нині про це мало хто говорить.

Щоденник Володимира Гельфанда
Багато російських ЗМІ регулярно відкидають розповіді про зґвалтуваннях як міф, створений на Заході, але одне з численних джерел, які розповідають нам про те, що відбувалося, - це щоденник радянського офіцера.
Володимир Гельфанд писав свій щоденник з дивовижною щирістю у ті часи, коли це було смертельно небезпечно

Лейтенант Володимир Гельфанд, молодий єврей родом з України, від 1941 року і до кінця війни вів свої записи з незвичайною щирістю, незважаючи на чинну тоді в радянській армії заборону вести щоденники.
Його син Віталій, який дозволив мені почитати рукопис, знайшов щоденник, коли розбирав папери батька після його смерті. Щоденник був доступний у мережі, але тепер вперше публікується у Росії у вигляді книги. Два скорочених його видання виходили у Німеччині та Швеції.
Щоденник оповідає про відсутність порядку і дисципліни у регулярних військах: мізерні раціони, воші, рутинний антисемітизм і нескінченне злодійство. Як він розповідає, солдати крали навіть чоботи своїх товаришів.
У лютому 1945 року військова частина Гельфанда базувалася неподалік річки Одер, готуючись до наступу на Берлін
У лютому 1945 року військова частина Гельфанда базувалася недалеко від річки Одер, готуючись до наступу на Берлін. Він згадує, як його товариші оточили і захопили у полон німецький жіночий батальйон.
"Позавчора на лівому фланзі діяв жіночий батальйон. Його розбили наголову, а полонені кішки-німкені оголосили себе месницями за загиблих на фронті чоловіків. Не знаю, що з ними зробили, але треба було би стратити негідниць безжально", - писав Володимир Гельфанд.
Одна з найбільш показових розповідей Гельфанда стосується 25 квітня, коли він був уже в Берліні. Там Гельфанд уперше в житті прокатався на велосипеді. Проїжджаючи вздовж берега річки Шпрее, він побачив групу жінок, які тягли кудись валізи і вузли.
"Я запитав німкень, де вони живуть, ламаною німецькою та поцікавився, навіщо вони пішли з дому, і вони з жахом розповіли про те горе, яке заподіяли їм передовики фронту у першу ніч приходу сюди Червоної Армії", - пише автор щоденника.
"Вони тикали сюди, - пояснювала красива німкеня, задираючи спідницю, - всю ніч, і їх було так багато. Я була дівчиною, - зітхнула вона і заплакала. - Вони мені зіпсували молодість. Серед них були старі, прищаві, і всі лізли на мене, всі тикали. Їх було не менше двадцяти, так, так", - і залилася сльозами".
"Вони ґвалтували при мені мою доньку, - вставила бідна мати, - вони можуть ще прийти і знову ґвалтувати мою дівчинку". - Від цього знову усіх пройняв жах, і гірке ридання пронеслося з кутка у куток підвалу, куди привели мене господарі. "Залишайся тут, - раптом кинулася до мене дівчина, - ти будеш зі мною спати. Ти зможеш зі мною робити все, що захочеш, але тільки ти один!" - пише Гельфанд у своєму щоденнику.
"Пробив час помсти!"
Німецькі солдати до того часу заплямували себе на радянській території жахливими злочинами, які вони вчиняли протягом майже чотирьох років.
Володимир Гельфанд стикався зі свідченнями цих злочинів разом з тим, як його частина просувалася з боями до Німеччини.
"Коли кожен день вбивства, кожен день поранення, коли вони проходять через села, знищені фашистами... У тата дуже багато описів, де знищували села, аж до дітей, знищували маленьких дітей єврейської національності... Навіть однорічних, дворічних... І це не протягом якогось часу, це роки. Люди йшли і це бачили. І йшли вони з однією метою - мстити і вбивати", - розповідає син Володимира Гельфанда Віталій.
Він виявив цей щоденник вже після смерті батька.
Вермахт, як вважали ідеологи нацизму, був добре організованою силою арійців, які не опустяться до статевого контакту з "унтерменшами" ("недолюдьми").
Але ту заборону ігнорували, каже історик Вищої школи економіки Олег Будницький.
Німецьке командування було настільки стурбоване поширенням венеричних хвороб у військах, що організувало на окупованих територіях мережу армійських публічних будинків.
Важко знайти прямі свідчення того, як німецькі солдати поводилися з російськими жінками. Багато жертв просто не вижили.
Але в Німецько-російському музеї у Берліні його директор Йорг Морро показав мені фотографію з особистого альбому німецького солдата, зроблену у Криму.
На фотографії - тіло жінки, розпластане на землі.
"Виглядає так, ніби її вбили при зґвалтуванні або після нього. Її спідниця задерта, а руки закривають обличчя", - каже директор музею.
"Це шокуюче фото. У нас у музеї були суперечки про те, чи потрібно виставляти такі фотографії. Це війна, це сексуальне насильство у Радянському Союзі за німців. Ми показуємо війну. Не кажемо про війну, а показуємо її", - говорить Йорг Морро.
року - годинники і велосипеди були звичайними трофеями
Коли Червона армія увійшла до "лігва фашистського звіра", як називала тоді радянська преса Берлін, плакати заохочували лють солдатів: "Солдат, ти на німецькій землі. Пробив час помсти!".
Політвідділ 19-ї Армії, яка наступала на Берлін вздовж узбережжя Балтійського моря, оголосив, що справжній радянський солдат настільки сповнений ненависті, що думка про статевий контакт з німкенями буде йому огидна. Але й цього разу солдати довели, що їхні ідеологи помилялися.
Берлін 1945 року - годинники і велосипеди були звичайними трофеями
Історик Ентоні Бівер, проводячи дослідження для своєї книги "Берлін: падіння", що вийшла у світ у 2002 році, знайшов у російському державному архіві звіти про епідемію сексуального насильства на території Німеччини. Ці звіти у кінці 1944 року надсилали співробітники НКВС Лаврентію Берії.
"Їх передавали Сталіну, - говорить Бівер. - Можна побачити за відмітками, читалися вони чи ні. Вони повідомляють про масові зґвалтування у Східній Пруссії і про те, як німецькі жінки намагалися вбивати себе і своїх дітей, щоб уникнути цієї долі".
"Жителі підземелля"
Інший щоденник воєнного часу, який вела наречена німецького солдата, розповідає про те, як деякі жінки пристосовувалися до цієї страхітливої ситуації у спробах вижити.
З 20 квітня 1945 року жінка, ім'я якої не називається, залишала на папері безжальні у своїй чесності спостереження, проникливі і місцями присмачені гумором повішеника.
Автор щоденника описує себе як "бліду блондинку, завжди одягнену в одне і те саме зимове пальто". Вона малює яскраві картини життя своїх сусідів у бомбосховищі під їхнім багатоквартирним будинком.
Серед її сусідок - "молодий чоловік у сірих штанях і окулярах у товстій оправі, що після уважнішого розгляду виявляється жінкою", а також три літні сестри, як вона пише, "усі троє - кравчині, збилися в один великий чорний пудинг".
В очікуванні частин Червоної армії, що наближалися, жінки жартували: "Краще росіянин на мені, ніж янкі наді мною", маючи на увазі, що краще вже бути зґвалтованою, аніж загинути під час килимового бомбардування американської авіації.
Але коли солдати увійшли до їхнього підвалу і спробували витягти звідти жінок, ті почали благати автора щоденника використати її знання російської мови, аби поскаржитися радянському командуванню.
Спосіб пристосуватися до тієї жахливої ситуації
На перетворених на руїни вулицях їй вдається знайти радянського офіцера. Він знизує плечима. Незважаючи на сталінський декрет, що забороняє насильство щодо цивільного населення, як він каже, "це все одно відбувається".
Тим не менш, офіцер спускається з нею до підвалу і вичитує солдатам. Але один із них нетямиться від гніву. "Про що ти говориш? Подивися, що німці зробили з нашими жінками! - кричить він. - Вони взяли мою сестру і...". Офіцер його заспокоює і виводить солдатів на вулицю.
Але коли автор щоденника виходить у коридор, щоб перевірити, пішли вони чи ні, її хапають солдати, що на неї чекали, і жорстоко ґвалтують, ледь не задушивши. Охоплені жахом сусіди або "жителі підземелля", як вона їх називає, ховаються у підвалі, замкнувши за собою двері.
"Нарешті, відчинилися два залізні засуви. Усі втупилися в мене, - пише вона. - Мої панчохи спущені, мої руки тримають залишки пояса. Я починаю кричати: "Ви свині! Мене тут зґвалтували двічі поспіль, а ви залишаєте мене лежати тут як шматок бруду!".
У підсумку автор щоденника приходить до думки, що їй потрібно знайти одного "вовка", щоб захиститися від нових групових зґвалтувань "звіриною чоловічої статі".
Вона знаходить офіцера з Ленінграда, з яким ділить ліжко. Поступово відносини між агресором і жертвою стають менш жорстокими, більш взаємними і неоднозначними. Німкеня і радянський офіцер навіть обговорюють літературу і сенс життя.
"Жодним чином не можна стверджувати, що майор мене ґвалтує, - пише вона. - Чому я це роблю? За бекон, цукор, свічки, м'ясні консерви? Якоюсь мірою я впевнена, що так і є. Але до того ж мені подобається майор, і чим менше він хоче отримати від мене як чоловік, тим більше він мені подобається як людина".
Багато з її сусідок укладали подібні угоди з переможцями поваленого Берліна.
Коли у 1959 році щоденник опублікували у Німеччині під назвою "Жінка у Берліні", ця відверта розповідь викликала хвилю звинувачень у тому, що вона спаплюжила честь німецьких жінок. Не дивно, що автор, передчуваючи це, зажадала більше не публікувати щоденник до своєї смерті.
Ейзенхауер: розстрілювати на місці
Зґвалтування були проблемою не лише Червоної Армії.
Боб Ліллі, історик з університету Північного Кентуккі, зміг отримати доступ до архівів військових судів США.
Деякі німкені знайшли спосіб пристосуватися до тієї жахливої ситуації
Його книга (Taken by Force) викликала стільки суперечок, що спершу жодне американське видавництво не наважувалася її опублікувати, і перше видання з'явилося у Франції.
За приблизними підрахунками Ліллі, у 1942-1945 роках американські солдати вчинили у Англії, Франції та Німеччині приблизно 14 тисяч зґвалтувань.
"В Англії випадків зґвалтувань було зовсім мало, але щойно американські солдати перетнули Ла Манш, їхня кількість різко зросла", - розповідає Ліллі.
За його словами, зґвалтування стали проблемою не тільки іміджу, але й армійської дисципліни. "Ейзенхауер сказав розстрілювати солдатів на місці злочину і повідомляти про страти у військових газетах, таких як Stars and Stripes. У Німеччині був пік цього явища", - розповідає він.
- А були страчені солдати за зґвалтування?
- О так!
- Але не у Німеччині?
- Ні. Жодного солдата не стратили за зґвалтування або вбивство німецьких громадян, - визнає Ліллі.
Нині історики продовжують розслідувати факти сексуальних злочинів, скоєних військами союзниками у Німеччині.
Протягом багатьох років тему сексуального насильства з боку військ союзників - американських, британських, французьких і радянських солдатів - на території Німеччини офіційно замовчували. Мало хто про це повідомляв, і ще менше було охочих про все це слухати.
Мовчання
Про такі речі у суспільстві взагалі говорити непросто. Крім того, у Східній Німеччині вважалося чи не богохульством критикувати радянських героїв, що перемогли фашизм.
А у Західній Німеччині вина, яку відчували німці за злочини нацизму, затьмарювала тему страждань цього народу.
Але у 2008 році у Німеччині за щоденником мешканки Берліна вийшов фільм "Анонім: жінка з Берліна" з актрисою Ніною Хосс у головній ролі.
Цей фільм став одкровенням для німців і спонукав багатьох жінок розповісти про те, що з ними сталося. Серед цих жінок - Інгеборг Буллерт.
, що вони мене вб'ють", - говорить Інгебог Буллерт
Зараз 90-річна Інгеборг живе у Гамбурзі в квартирі, сповненій фотографіями кішок і книг про театр. У 1945 році їй було 20. Вона мріяла стати актрисою і жила з матір'ю на досить фешенебельній вулиці у берлінському районі Шарлоттенбург.
Коли почався радянський наступ на місто, вона сховалася у підвалі свого будинку, як і автор щоденника "Жінка у Берліні".
"Несподівано на нашій вулиці з'явилися танки, всюди лежали тіла російських і німецьких солдатів, - згадує вона. - Я пам'ятаю страхітливий протяжний звук падіння російських бомб. Ми називали їх Stalinorgels ("органи Сталіна")".
Якось раз у перерві між бомбардуваннями Інгеборг вилізла з підвалу і побігла нагору за мотузкою, яку вона пристосувала під гніт для лампи.
"Несподівано я побачила двох росіян, які наставили на мене пістолети, - говорить вона. - Один з них змусив мене роздягнутися і зґвалтував мене. Потім вони помінялися місцями, і мене зґвалтував інший. Я думала, що помру, що вони мене вб'ють".
Тоді Інгеборг не розказала про те, що з нею трапилося. Вона мовчала про це кілька десятиліть, бо говорити про це було би занадто важко.
"Моя мати любила хизуватися тим, що її дочку не зачепили", - згадує вона.
Хвиля абортів
Але зґвалтувань зазнали багато жінок у Берліні. Інгеборг згадує, що одразу після війни жінкам від 15 до 55 років наказали здати аналіз на венеричні хвороби.
документи 1945 року дивом вціліли
"Для того, щоб отримати продуктові картки, потрібна була медична довідка, і я пам'ятаю, що у всіх лікарів, які їх видавали, приймальні були повні жінок", - згадує вона.
Який був реальний масштаб зґвалтувань? Найчастіше називаються цифри у 100 тисяч жінок у Берліні і 2 мільйони по всій Німеччині. Ці цифри, навколо яких лунали палкі суперечки, екстраполювали з убогих медичних записів, які збереглися до наших днів.
На колишньому військовому заводі, де зараз зберігають державний архів, його співробітник Мартін Люхтерханд показує мені пачку синіх картонних папок.
У них містяться дані про аборти з червня по жовтень 1945 року у Нойкелльні, одному з 24 районів Берліна. Те, що вони збереглися - маленьке диво.
одному районі Берліна за півроку схвалили 995 прохань про аборти
У Німеччині того часу аборти були заборонені відповідно до статті 218 кримінального кодексу. Але Люхтерханд каже, що після війни був короткий проміжок часу, коли жінкам дозволили переривати вагітність. Особлива ситуація була пов'язана з масовими зґвалтуваннями у 1945 році.
Ці медичні документи 1945 року дивом вціліли
З червня 1945-го по 1946 рік тільки у цьому районі Берліна схвалили 995 прохань про аборт. Папки містять понад тисячу сторінок різного кольору і розміру. Одна з дівчат округлим дитячим почерком пише, що була зґвалтована вдома, у вітальні на очах у батьків.
Лише в одному районі Берліна за півроку схвалили 995 прохань про аборти

Озирнутися в минуле
Напевно, ми ніколи не дізнаємося справжніх масштабів зґвалтувань. Матеріали радянських військових трибуналів та багато інших документів залишаються закритими. Нещодавно Державна дума схвалила закон "про посягання на історичну пам'ять", згідно з яким кожному, хто принижує внесок СРСР у перемогу над фашизмом, можуть присудити грошовий штраф і до п'яти років позбавлення волі.
кухні роздавали жителям Берліна їжу
Молодий історик Гуманітарного університету у Москві Віра Дубіна каже, що нічого не знала про ці зґвалтуваннях доти, доки не отримала стипендію для навчання у Берліні. Після навчання у Німеччині вона написала роботу на цю тему, але не змогла її опублікувати.
"Російські ЗМІ відреагували дуже агресивно, - говорить вона. - Люди хочуть знати тільки про нашу славну перемогу у Великій Вітчизняній війні, і зараз стає дедалі складніше вести серйозні дослідження".
Радянські польові кухні роздавали жителям Берліна їжу
Історію часто переписують на догоду кон'юнктурі. Саме тому свідчення очевидців настільки важливі. Свідчення тих, хто наважився говорити на цю тему зараз, у літньому віці, і розповіді тоді ще молодих людей, які записали у роки війни свої свідчення про те, що відбувалося.
Віталій, син автора армійського щоденника Володимира Гельфанда, говорить про те, що багато радянських солдатів продемонстрували великий героїзм у роки Другої світової війни. Але це не вся історія, вважає він.
"Якщо люди не хочуть знати правду, хочуть помилятися і хочуть говорити про те, як було все красиво і благородно - це нерозумно, це самообман, - нагадує він. - Весь світ це розуміє, і Росія це розуміє. І навіть ті, хто стоїть за цими законами про спотворення минулого, вони теж розуміють. Ми не можемо рухатися у майбутнє, поки не з'ясуємо усе з минулим ".



Згвалтування Берліна:за лаштунками перемоги Згвалтування Берліна:за лаштунками перемоги Reviewed by Василь Герей on 07:11:00 Rating: 5

Немає коментарів: