Василь Макух:смолоскип свободи

5 листопада 48 років тому львівський дисидент Василь Макух учинив акт самоспалення, протестуючи проти принизливої ролі України й окупації Чехії. Нині в Україні про жертовний вчинок Василя Макуха знають одиниці, лише дехто згадує про той далекий осінній день. І тільки очевидці здригаються від спогадів, коли перед їхнім внутрішнім зором знову постає фігура охопленого полум’ям чоловіка, що скандує: «Хай живе вільна Україна!» На той час він уже відбув 10 років тюрем і концтаборів за участь у визвольному русі.

Василь Макух

Свідомий українець
Василь Омелянович Макух народився 1927 року на Львівщині, у родині віруючих, свідомих українців. Близькими сусідами, із якими він багато спілкувався, були брати Микола і Петро Дужі, активні учасники культурно-просвітницького життя довоєнної Галичини й українського визвольного руху 1940-1950 рр.
Ще в листопаді 1944 року чекісти вперше заарештували Макуха за зв’язки з ОУН, але, скориставшись сприятливим моментом, він утік із пересильного пункту й приєднався до УПА.
У лютому 1946-го, при переході радянсько-польського кордону для встановлення зв’язку з повстанцями Закерзоння, разом зі своїм товаришем повстанцем «Білим» він наскочив на прикордонників. Під час перестрілки Макух був поранений у праву ногу, непритомного, його доставили у Великомостівський райвідділ МВС, а потім – у сумнозвісну львівську в’язницю «Бригідки».
Із вироком 10 років каторги й 5 років заслання Василя етапували в Мордовію, де він познайомився з артисткою Лідією Запарою, засудженою до 10 років каторжних робіт і 5 років заслання за «зраду Батьківщини» (так радянська влада трактувала вивезення німцями на примусові роботи).

Василь Макух (перший зліва) з родиною після повернення з ув'язнення, с. Карів (1957)

У Західну Україну – зась?
Макух довго не наважувався на одруження й народження дітей, розуміючи відповідальність цього кроку: «Усе одно рано чи пізно віддам життя за свободу України, то навіщо створювати сім’ю?!» Однак усе-таки одружився з Лідією Запарою, і в них у Дніпропетровську народилося двоє дітей – дочка Ольга та син Володимир.
Йому заборонили повертатися в західну Україну, але Василь Макух ніколи не поривав зв’язків із колишніми соратниками, листувався з товаришами по неволі, закінчуючи свої листи словами: «Слава Україні!», обговорював з однодумцями вибір нових методів боротьби за незалежність України, актуальні в умовах «розвиненого соціалізму».
Він жив у русифікованому Дніпропетровську, відверто не сприймав радянської влади, не приховував своїх поглядів, а його діти розмовляли в школі українською мовою. Достатньо підстав, аби потрапити під «негласний нагляд» КДБ.

Підготовка
Як і багатьох інших українців, здатних мислити критично, Макуха обурила нищівна критика роману Олеся Гончара «Собор», не схожого на «шедеври» соцреалізму. Потім відбулася окупація Чехословаччини. Тоді колишній повстанець знову заговорив про готовність віддати життя за Україну й майбутнє своїх дітей: «Зі свого шляху, обраного ще в молодості, я ніколи не зійду».
Восени з відпустки, яку провів у сестри на Львівщині, Василь Макух повернувся не додому, а поїхав до Києва. Про попереднє свідоме обмірковування й підготовку цього кроку свідчать слова, які він на прощання ще вдома сказав дружині та дітям: «Якщо зі мною щось трапиться, то знайте, що я вас завжди любив».
Поговорив і з батьками, відіслав листи друзям із Києва, Дніпропетровська, Нікополя. 3 листопада виїхав автівкою до Львова, везучи в торбі трилітровий слоїк із якоюсь рідиною. Сказав, що це – сік, який подарувала сусідка.
За однією з версій, у Києві він мав якусь зустріч і ще планував узяти участь в акції протесту проти окупації Чехословаччини, що мала пройти напередодні чергової річниці жовтневого перевороту. Акція, однак, не відбулася.

Василь Макух з дружиною Лідою та дочкою Ольгою (1962 р.)

Виконання задуму
А тим часом Київ готувався до найбільшого радянського свята – 51-ї річниці «жовтневої» революції: повсюди – портрети «вождів», червоні прапори. Усюди – міліція й переодягнені в цивільний одяг працівники КДБ. У таких декораціях Макух і реалізує відчайдушний план привернути увагу заляканих людей.
Ось як це було. 5 листопада на переповненому людьми Хрещатику (неподалік Бессарабського ринку) серед білого дня в під’їзді будинку № 27, чоловік облився бензином і підпалив себе. Він біг вулицею й кричав: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!», «Геть з окупованої Чехословаччині!»
Міліціонери намагалися загасити полум’я, але це їм не вдалося. Тоді вони почали розганяти перехожих, щоби позбутися свідків протесту.
Наступного дня Василь Макух помер у лікарні від опіків, які вкривали 70 % його тіла. Прийшовши перед смертю до тями, на закид, що своїм необачним учинком він осиротив дітей, відповів: «Вони ще будуть пишатися батьком. А зараз ми всі – сироти. Зараз Україна сирота…»
Медики виявилися безсилі виконати наказ КДБ будь-що врятувати його життя й дати спецслужбам змогу дізнатися, до якої націоналістичної організації належить цей чоловік.

Наслідки
Такого виклику системі навіть після смерті Василя Макуха не пробачили ні йому самому, ані його родині. Похорон на кладовищі житлового масиву в Дніпропетровську проходив під суворим наглядом КДБ (переодягнені в цивільний одяг кадебісти фотографували й брали на облік усіх присутніх). Влада боялася, що похорон перетвориться на політичну антирадянську демонстрацію.
6 листопада 1968 року прокуратура Ленінського району Києва порушила кримінальну справу за фактом самогубства Василя Макуха. Уже наступного дня представники КДБ почали грубий допит його сестри Параски. Після декількох «дізнань» у її будинку, сільській раді, районному управлінні КДБ у Сокалі, намагаючись вибити інформацію про підпільну націоналістичної організації, жінці, за свідченнями її чоловіка Юрія Осьмиловського, «відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров’ю й розтанула, як свічка, ще зовсім молодою… »
Удову Макуха звільнили з роботи, залишивши її з двома маленькими дітьми без засобів до існування. На неї чекали обшуки, численні допити, на яких «ґебісти» намагалися дізнатися про зв’язки її чоловіка, його друзів, про якусь вигадану матеріальну допомогу від «українських буржуазних націоналістів».

Відгомін
Звісно, у радянських ЗМІ не з’явилося жодної згадки про цю історію. Її не ризикнули трактувати навіть негативно: воліли замовчувати, щоби не привертати зайвої уваги. Але про подію розповіли зарубіжні інформаційні агентства.
Шокований світ уже в день самоспалення почув повідомлення: «Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед цим безпрецедентним і мужнім учинком українського патріота схиляє голови вся світова спільнота…»
Незважаючи на зусилля радянської влади будь-якими засобами заглушити інформаційний відгомін, українці дізнавались про жертовний подвиг Макуха завдяки анонімній самвидавній статті (автором якої насправді був Євген Пронюк ) «Пам’яті героя». За розповсюдження листівки з текстом заарештували Богдана Чабана та Степана Бедрила.
Ще 2006 року Дніпропетровська крайова організація Всеукраїнської асоціації політичних в’язнів звернулася до президента України з проханням присвоїти йому звання Героя України посмертно. Однак позитивної відповіді там так і не дочекалися.

Олексій Гай