Отаманша "Маруся"

Українське жіноцтво не раз дивувало світ своєю мужністю та незламністю духу в часи національно-визвольних змагань. Свою жіночу долю – створення сім’ї, виховування дітей, ніжність коханих чоловіків – вони поклали на олтар безкомпромісної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Бо того вимагала Батьківщина. І жінки не задумуючись брали в руки зброю, очолювали чоловічі військові загони, вели їх у бій, гинули під ворожими кулями.

Такою мужньою і безкомпромісною у боротьбі за незалежність України була Олександра Соколовська, знана серед повстанців у 1920-х роках як “отаманша Маруся”.

Олександра походила з великої родини Соколовських. Батько Тимофій Соколовський був дяком у селі Горбулеві Радомишльського повіту на Київщині. У нього було четверо синів та чотири доньки. Син Степан став священиком, а Олекса, Дмитро, Василь і Олександра – вчителями. Олекса, Дмитро, Василь Соколовські по черзі очолювали повстанський рух. Але недовго довелось їм отаманувати – усіх спіткала смерть від руки ворога. Після смерті брата Василя повстанську бригаду очолила сестра Олександра.

“Вона прийшла в цей світ не для того, щоб убивати... Однак у жорстокому протиборстві із силами пітьми, коли на кін поставлено саме існування нації та держави, вона зробила свій рішучий вибір. Вона не могла спокійно дивитись як захланні вороги плюндрують її квітучий край і, немов у неволю єгипетську, забирають батьків та дітей на труд і муки, віру прабатьківську замінюють ярмом безбожним, серце народу – мову барвисту – грубо топчуть. І Маруся Соколовська поміняла світло учительської хати на блискавку шаблі завзятої, одяг буденний – на воїна шати”, – розповідає кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк.

А ось згадка про отамана Марусю М.Фещенка-Чопівського, який у складі 27-го кінного Чортомлицького полку воював у Радомишльському повіті: “Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею... Була вчителькою, тому й брала діяльну участь у Горбулівській гімназії... Була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанцями... Серед селян Маруся була легендарною особою”.

Член Директорії професор Опанас Андрієвський порівнював Марусю з легендарною Жанною Д’Арк.

Восени 1920 року Соколовська воює на Поділлі – очевидно, вона намагалася продертися через фронт на з’єднання з Армією Української Народної Республіки. 14 листопада у містечку Вахнівці гайдамаки Марусі вщент розгромили продзагін т. зв. 24-ї Залізної дивізії. В бою було знищено 72 окупанти.

В архівних документах є згадки про рейд отаманші Марусі у Брацлавський та Гайсинський повіти. Існують документи про її повстанську працю на Переяславщині весною 1921 року.

Все ж сказати напевно, що це була саме вона, не можна, оскільки гучна слава про Марусю Соколовську викликала у багатьох войовничих українських дівчат бажання також назватись отаманом Марусею. Не дивно, що історія Визвольних змагань українського народу 1919-1920-х років знає декілька отаманш із таким іменем...

Як склалася доля Марусі? Олександр Вишнівський у своїй книзі “Повстанський рух та отаманія”, виданій у Детройті 1973 року, стверджував, що Марусю зрадили “землячки”, внаслідок чого її було “зненацька захоплено карним відділом… і розстріляно”.

На початку листопада 1919 р. військо Марусі било білих під Мотовилівкою, червоних під Фастовом. Йдучи у бій, Соколовська промовила віщі слова: "Це буде мій останній наступ". Мабуть, недарма за силою впливу на людей, умінням виходити з критичних ситуацій та пророкувати Сашу вважали козачкою-характерницею. 5 сотень з 3-ма кулеметами та 2-ма "люїсами" на чолі із сотником Мухобоєм пішли на Мотовилівку, а сама Маруся з рештою сотень - на Фастів. 11-ту та 12-ту сотні на чолі з ад'ютантом Шабатуркою, отаман залишила в резерві при штабі у селі Тиха Балка. "Ми йдемо не для того, щоб програти, а для того, щоб виграти!" - гукнула побратимам. Під Фастовом соколовці оточили червоних.

 А біля Мотовилівки, маючи 10-тиразову перевагу, білі перейшли у контрнаступ, завдавши повстанцям великих втрат. Маруся рушила до Мотовилівки, повернувшись через 15 хвилин. Далі даю слово воїну-письменнику К. Поліщуку, який був поряд з Сашею і зафіксував для вічності її велич: "Мухобой убитий! Білі біля самого села. Всі до зброї! ...Ви, Шабатурка, беріть із собою півсотні козаків і спробуйте затримати їх деякий час за селом, а потім я вам скажу, що робити. Ви, - звернулась до мене, - беріть під свою команду "запас" і пошліть його у село за боронами, які кинете догори зубцями в ті калюжі, що на околиці села. Години півтори боровся Шабатурка з білими, не пускаючи їх ні на крок уперед. Коли все було готово, кинувся тікати у село. Білі пустили слідом за ним кавалерію. Здавалося, що не більше, ніж за дві-три хвилини, ми всі покладемо свої голови під їх шаблями. Але трапилось зовсім по-іншому. Кавалерія зі всього розгону ускочила в калюжі і зараз же сіла на гострих зубцях борін. І в той момент, коли у білих виникло замішання, отаманша кинулась на них збоку і почала нещадне винищення. Кулемети наші заливалися, тріщали і сікли ворогів на капусту. Козаки, які раніше втікали, тепер повернулися назад і перейшли у наступ. Перемога над білими була очевидною. Про це свідчили гори кінських та осетинських трупів серед колон, які зав'язли у боронах і не могли тікати назад". Але з боку Фастова у контрнаступ перейшли червоні. Маруся наказала збиратися всім у Велико-Половецькому лісі, сама ж залишиться на місці, доки не відступлять усі козаки... 

В цей час, скориставшись метушнею, з-під варти втік арештований Марусею ад'ютант-ворохобник Найда. Він підступно вистрелив у вікно хати, де засідав повстанський штаб. Куля потрапила Марусі в ліве око. Скрикнувши, піднявши догори руки, вона упала на землю... Так виглядають більшість версій про загибель Марусі. Є й інші. Існують свідчення і про те, що Маруся зі своїм загоном ще довго воювала і через Румунію емігрувала на Захід. На сосновому хресті новий отаман Шабатурка написав непафосний некролог: "Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з села Горбулева, Радомиського повіту. Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919-го року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!" Вічна пам'ять і слава дівчині-герою України!

Та в родині Соколовських існувала інша версія. Рідні стверджували, що Марусю не вбили, а вона із сотнею козаків гайнула за Дунай (очевидно, за Дністер), а потім виїхала до Канади… Всі рідні тихо раділи, що їй вдалося вберегтися…

Мирослава Горянська