Ольга Кобилянська:таємниця душі для Осипа Маковея

«Магура називалася тота гора, під котрою стояла її хата. І була обросла від стіп до шпиля густо смереками. …Стояла в будні дні, як і в свято, сама, прислухалася одностайному шумові власних смерек або, оглядаючи верхи інших сусідніх гір, задумувалася над своїм найближчим сусідом…

Рунг було йому ім’я. Ділився від неї вузькою долиною, котра зберігала потік. Був гарний велет, високий і широкий. З сторони північної був оброслий молодим лісом і піднімався лагідно вгору. Зі сторони західної, де стояв коло Магури, був стрімкий, як вона, і, як вона, пристроєний тут в самі старі, густо виростаючі смереки.

Здавалося, що Рунг і Магура розділені навіки. В долині, що їх розлучала, лежало множество гострого каміння, а сам потік, …обприскував їх холодними своїми перлами, мов пригадував, що не згубився, що є і буде, і буде їх вічно ділити! …Коли сонце сходило, була її до нього звернена стіна облита золотим світлом. Всі смереки, котрими була одягнена, купалися в нім і, так перейнята тим блиском, сміялася до нього. …Густий старий ліс розкинувся тут, а Рунг і Магура, поборені красою своєю взаємно, схилилися і потонули в його темну глибінь. …Там був їх рай…»

Так писала Ольга Кобилянська в новелі «Некультурна». Тих гір вона завжди прагнула, знаходила там заспокоєння, поживу для власної душі, лягала в сухий мох і стежила за польотом орла. Її історія життя повна страждання, боротьби, розчарувань і глибоких почуттів. Її героїні горді, розумні, аристократки духу, що тужать за високою досконалістю. «Велика Самітниця» створювала героїнь «Великих Мрійниць», для яких тільки любов є справжнім джерелом життя. Своєю творчістю Ольга Кобилянська започаткувала український модернізм. «Наша література не може похвалитися достатньою кількістю мужів типу Куліша і Франка, – писав Євген Маланюк. – І в літературі нашій ролі мужів виконують такі жінки, як Ольга Кобилянська і Леся Українка. Трудно судити такий стан речей. Я не можу повірити, що психічна загадка української нації розгадується дуже просто, і ми є взагалі нацією жіночою».

Народилася Ольга-Марія Юліанівна Кобилянська 9 грудня 1863 року в містечку Гура-Гумора на Буковині в родині незаможного урядника. Мати її – Марія Вернер – вийшла заміж у 19 років за Юліана Кобилянського, якого все життя щиро кохала і навіть прийняла його віру. «Свята Анна» – скаже про неї згодом Леся Українка.

Батько ж був зовсім інший – строгий і навіть жорстокий. У родині Кобилянських було семеро дітей. Ольга була четвертою після Максиміліана, Юліана і Євгенії. «Коли хтось колись читатиме цю писанину, – писала О. Кобилянська, – він буде дивуватися, чому я, власне, почуваю себе нещасливою. Якби я правильно могла описати злидні, які в нас панують… який жахливий батько… Ні я, ні Євгенія не одержуємо без лайки навіть п’ять крейцерів на листи. Ох Боже! Коли б я могла бути з Максом або самостійна, але не одружуватися, бо я на кожного чоловіка дивилася б, як на батька. Я не маю ні пошани, ні серця для мого батька… Коли батько хворів, була я цілком байдужа – це не моя вина».

З самого малку Ольга Кобилянська була незвичайною дитиною, страшенно цікавою до всього довкілля, серйозною, вдумливою. Одного разу батьки, ідучи в гості, взяли з собою шестирічну Ольгу. Раптом до кімнати зайшла дуже красива жінка і молодий чоловік. Ольга стояла зачудована, а жінка несподівано сказала в її бік: «Чи пан бачив щось подібного бридкого?» Ця фраза назавжди вкарбувалася в її пам’ять і породила непевність у собі: «некрасива – значить, непотрібна; бути коханою – значить, бути красивою». «У мене так порожньо на душі, – пише О. Кобилянська в щоденнику, – так страшенно порожньо… Ніщо мене не цікавить. Дуже боляче почувати себе зайвою на світі. …До того ж я негарна. Ох, я така нещасна, та ще й смішна в своєму нещасті… від дев’яти років я завше була нещасна і нещасною помру, в мене нема майбутнього».

Згодом родина переїздить до Сучави, де батько отримав посаду секретаря суду. Але в 1875 році через хворобу батька Кобилянські змушені переселитися до курортного містечка Кімполунг. Ольга була вражена красою гір і на все життя полюбила Кімполунг. Тут вона переживає і своє перше кохання. У школі закохався в Ольгу «білявенький хлопчик», а вона зневажила його любов і втекла: щось у її душі було сильніше за неї, те «дивне щось» гнало її від радості, від задоволення, у вічну, потрібну їй завжди самотність. «А що воліла бути самітною, чим у товаристві, що не могло мене вдоволити, – пише О. Кобилянська, – я робила довгогодинні проходи серед природи, де набирала сили й розкошувала на шпилях гір між широкораменними соснами, вслухаючись в їх шум, або слідила оком за плавбою хижунів під хмарами… Коли я віддавалась свобідно враженням серед природи і мрії роїлись в голові та викликали чудні почування в душі, а очі наче бачили постаті між деревами, – просилися опинитися на папері».

В її характері перепліталися ніжність і сміливість, мрійливість і пристрасність, розважливість і відчайдушність, могла бути роздратованою, а іноді були миті надзвичайно щирої ніжності. Не вміла панувати над собою і в любові. Згодом закохалася Ольга в урядника Альфонса Кучинського. Це почуття живила її уява, адже розмовляла з ним Ольга лише раз. Це кохання було інтенсивним, сильним, безтямним. У щоденнику вона писала: «Наколи б був він зажадав її від батька за жінку – її було б то щастя, здається, убило. Так інтенсивно, сильно, так безтямки любила вона його. Була б виробилася така жінка, що мужам своїм утирають ноги волоссям своїм не з покори, а з любові. Велика любов не знає жодного упокорення».

Перше кохання потрясло душу О. Кобилянської. Вона починає багато читати, заводить щоденник, а згодом пише свій перший прозовий твір – автобіографічну повість «Гортенза, або Нарис про життя однієї дівчини». У цей час їй було лише сімнадцять років! Сила її емоцій вражала! Вони були значно сильнішими, ніж причини, що їх викликали. «Вже молодим дівчатком, – писала О. Кобилянська, – я любила пристрасно читати і займатись рисунками. І завдяки любові і великій вродженій інтелігентності моєї матері, я читала і рисувала досхочу. …Я перечитувала все, що мені лише в руки попадало – ліпше і слабше».

Власна особа цікавила Ольгу найбільше: емансипанток не любила, прагнула не імітації чоловічого життя, а можливостей для особистого розвитку, хотіла сама здобути собі суспільне становище, бути собі ціллю. Ольга понад усе хотіла вчитися. Одного разу вона навіть була готова вийти заміж за професора-дивака Йогана Вробля, який мав чудову бібліотеку. Ольга вирішила написати йому листа з пропозицією одружитися з нею. Проте цей лист так і не був відправлений.

«Я ще молода (так кажуть вдома). Три місяці, як дев’ятнадцять років скінчилося. …Не питайте, хто я. Сама вам скажу. Донька чесних родичів і сама чесна. Чула від мого брата, колишнього Вашого слухача, що бажаєте женитися, а не знаєте відповідної особи, щоб вам могла стати за жінку. Я – донька неімущих родичів і маю лише одне бажання в житті, а то віддатися студіям філософії… Оте моє бажання, моя постійна мрія, найулюбленіша ідея, з котрою я не розлучаюся ні вдень, ні вночі, дарма, що займаюсь і хатньою працею, і віддалась з великим замилуванням і музиці, – й одної хвилиночки не сиджу з зложеними руками. Вся праця ся займає мої руки, але дух бажає чогось іншого. …Кажу коротко, прямо. Я рішила вийти за Вас заміж під услів’ям, щоб дали Ви мені можливість віддатися дальшим студіям».

У Кімпулунзі О. Кобилянська не мала знайомих, рівних по духу і розуму, шукала друга, що міг би розумом перевищити її. Здається, Євген Озаркевич був таким чоловіком. Ольга закохалася так, що ладна була молитися на нього. Однак, це була ще одна сердечна історія, яка живилася тільки з її власної душі. У Євгенові О. Кобилянська згодом розчарувалася, він гуляв, не вчився, наробив боргів. Тепер вона вважала Озаркевича чоловіком недостатньої культури і слабкої волі.

«…Я не маю буквально жодної душі, яка б мене хотіла розуміти, я страшенно самотня зі своєю любов’ю, своїм болем, своїми думками й ідеями, зі своєю фантазією…»; «Тільки мною ніхто не цікавиться, тільки я завше сама-самісінька, ніхто мене не любить, ніхто не питає про мене. Макс зараз би сказав: «Тебе ніхто не може оцінити». Воно й правда. Мене ніхто не знає. …Мій світ – це мій столик з книжками, тай годі».

У двадцять років Ольга – гнучка, енергійна дівчина з тоненькою талією і великими чорними очима в густих віях. Папір і перо вгамовували її пристрасті, а ще вона дуже любила їздити верхи. Коли сідала на коня і коли починала писати, ставала зовсім іншою, справжньою, незалежною, розумною, сміливою. «…В самій глибині ночі, коли була я певна, що нічиє око не впаде на мене, – писала О. Кобилянська, – я сідала і писала, писала іноді до сходу сонця! І я кажу: Боже! що се були в мене за великі і святі ті ночі… Сама моя фантазія диктувала мені на папір повісті, новели і стихи. …Я була несвідомим, молодим, диким романтиком, замкненим… в лісах і горах, з очима, зверненими в гущавину лісу».

Євген Озаркевич згодом зовсім «поменшав» порівняно з новим захопленням Ольги – Ернестом Зерглером. Мужній, «шалений, крикливий, брутальний, любий германець з чудовою «гривою» запанував у мріях О. Кобилянської. Проте і для Зерглера вона була не жінкою, а просто товаришем, розумним і духовно рівним. «Так, мені щастить з усіма… Для них я маю надто багато в голові», – пише Ольга.

Бажання любити переповнювало душу О. Кобилянської. Вона «постійно закохується в чоловіків, які оточують її, а часом закохується навіть не бачачи їх. Отже, любить скоріше свою фантазію. Вранці закохавшись, до вечора вона могла вже розлюбити. Ось з’являється фантазія про молодого хлопця Іванка, що доглядає коней, але нараз усе забувається і хтось інший захоплює її увагу. Зустріч у горах із молодим гуцулом Василем перевернула в одну мить життя О. Кобилянської – наслідком її стало оповідання «Природа», де описана перша у нашій літературі сцена фізичного кохання, єдиний твір, підписаний псевдонімом і недрукований десять років. Ольга Кобилянська писала так, як почувала. Інакше не могла. Свою душу «втоплювала у творчості». Мріючи про шлюб та ідеального чоловіка, О. Кобилянська прирікала себе на самотність. «Я живу лише книжками, і якщо в моє темне серце й заглядає коли сонячний промінь, то це тоді, як я читаю Марліт. Тоді я тікаю від дійсності», – пише вона в щоденнику.

«З гір, з міста Кімполунга, де прожила я з родичами п’ятнадцять років, переселились ми на невеличку свою посілість на Буковині, в село Димку, де прожили недовго, ба лише два роки, і через хоровитість матері та через молодших від мене братів, що кінчали студії, переселились до Чернівець. Тут я увійшла в українську громаду, мала можливість пізнати українську літературу, журнали, зноситись з освіченими українцями, …взагалі входити «в серце» Буковинської України, час від часу виїжджати до Галичини друкувати свої твори, що почасти були писані в горах в Кімполунзі, почасти на селі в Димці, а решта в Чернівцях».

У 1895 році редакцію газети «Буковина» очолив Осип Маковей. Молодий двадцятивосьмирічний чоловік, з попелястою чуприною, високим чолом і блакитними очима.

 

Осип Маковей

Вже при першому побаченні О. Кобилянська знала, що полюбить його. Їй на той час було неповних тридцять два роки. Душа її була повна любові, не вистачало лише людини, гідної такого почуття. Таку людину вона побачила в ньому. Вони взяли духовний шлюб від першого побачення і жили ним майже десять років. «…Я нічого від Вас не хочу вимушеного, – писала Ольга в листі до О. Маковея, – це мене не тішить. …часом мені так, ніби в мені жили дві істоти. Одна, що думає практично, на котру можна зі всіма справами спуститися, та, що варить їсти, торгується з хлопцями о добрі вчинки і делікатно заховується – одним словом, робить всяку християнську роботу. А друга то є погана «мімоза» – шукає вибране життя: спокій, гармонію, тонкість, красу – і в’яне, як не може все найти, а як найде, то дуже щаслива, і вона йде до Вас – не зачиняйтеся перед нею, пане Маковей – бо вона не зробить Вам нічого злого. …Вона йде до Вас – відповідайте їй, бо до Вас говорить моя «поранкова душа». Та перша – практична, сильна – розмовляє з кожним, та друга – не до кожного промовляє, не раз тижнями мовчить. Тому я пишу до Вас…»

«Пані! – відповідав О. Маковей. – …Я одного боявся і боюся, а іменно того, щоб Ви не були на мене ніколи не огірчені. Вірте мені, ніхто вас так не цінить, як я вас ціню; …мало хто розуміє ту Вашу наскрізь поетичну, глибоку і чесну душу так, як я. Зі становиська літературного критика б’ю поклін перед Вами… І при тім всім, мені Вас жаль …бо відчуваєте пустку в життю. Вам потрібно, як женщині, одної великої журби (Вам це може здатися щастям), перед корою всі Ваші дотеперішні клопоти здавались би карликами. А я… ну, я такої журби не завдам тій, котру, справді, високо ціню. І все моє поступування з Вами було досі таке, що я хотів Вас як найбільше щадити, не обіцювати того, що взагалі нікому не обіцював. …Остається симпатія душ, приязнь між нами, якої не відрікаюся, якої шукаю з Вами, знаючи, що вона мене ублагороднює… І тут мені можете вірити і мою руку взяти в свою, як від приятеля щирого, котрий нераз просто чудується Вашій золотій жіночій душі і розумові, котрий вас за всі ті добрі і гарні прикмети любити мусить, так, як любиться все благородне і гарне».

Десять років стосунків для Осипа Маковея були лише «літературним приятелюванням», О. Кобилянська ж була закохана на смерть. Вона називала його ведмедем. Як могла вона, розважлива, розумна, горда й амбітна, «так дуже свою душу відслонити», не відчути, не зрозуміти своєї помилки, від якої свого часу застерігала рідну сестру Євгенію, коли та без взаємності закохалася в Атаназія Окуневського?..

Вони жили в одному місті і роками писали одне одному майже щодня. Дружба з О. Маковеєм допомогла Ользі відчути себе справжньою письменницею. Він був її найпершим порадником у приватних і літературних справах, вона ж турбувалася його життям, здоров’ям, хатою, одягом, усе сильніше відчувала, що хоче бути заміжньою, мати дітей і чоловіка. О. Маковей багато зробив для популяризації творів О. Кобилянської, вона ж високо цінувала його талант і повсякчас заохочувала до літературної праці. Він казав, що в нього «крила горобця», а вона бачила його Ніцшевим «левом, що сміється», вона «посадила його на престол», а він хотів сидіти «тільки на простій лаві простим приятелем».

Скільки болю в цих неймовірно відвертих листах О. Кобилянської: «Я отворилася! Зрозумійте, що Кобилянська ніколи не переставала Вас любити, і перестане аж тоді, коли її серце застигне. …Тепер я переконуюсь, що страшно нещасні ті, котрі вірні так по-собачому, як я! що Вам була моя вірність? – Нічим. Любов? – Нічим. Я завжди була нічим у Ваших очах. Як я впаду – то загину з Вашим іменем в душі. Не можу інакше! Я знаю – любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори! Любов моя сильніша, як все інше в мені».

У листопаді 1897 року Осип Маковей приймає пропозицію Івана Франка працювати у «Літературно-науковому віснику» і переїздить до Львова. Ольга перестала писати. Колись вона сказала Осипові, що без нього не буде писати, так і сталося. За три роки цього драматичного кохання вона написала свої найкращі твори.

«Ні, це не була звичайна історія любові, – писала О. Кобилянська. – Се історія незвичайної любові… Ніяке «слово» не в’язало його до неї. Ніякий «перстень», її в’язало до нього щось шляхетнішого і тривалішого… щось тисяч раз сильнішого, як всякі «обіцянки»… Вона вірила в його очі, в його голос… се були для неї персні. Ну що ж, ніхто не винен, що вірила. А її любов, вона була така, що сама себе годує. Тому не був він винен»…

У 1899-ому О. Маковей повертається до Чернівців, працює викладачем у Чернівецькій учительській семінарії. Минає два роки. Ольга не витримує і пише листа О. Маковею… з пропозицією руки і серця: «…Я би Вам ніколи такого предложенія не робила, якби не було можливості разом жити. Ви не будете під тим терпіти і не будете від нікого зависимим. …Хтось сконцентрує себе в білих медведях і літературі, і буде лише для них жити. …Чи маєте відвагу розпочати життя так, як Вам пропоную. Я – маю. Але Ви скажіть рішуче слово, я піду за Вами. Я би хотіла щоби Ви на мене дивилися, як на рівного собі товариша, не як на «немічну жінку». …Про любов я тут не пишу нічого. Се свята, велика, окрема річ. І я її не хочу тут мішати. Она є і є, і ще раз є, і вічно буде. Мені так дивно, що я се Вам пишу все… Майже сама себе не пізнаю. …Але саме життя і почування доводять чоловіка до того, що він розмикається і виходить з себе. …Але одну річ я Вам мушу написати, котру мусите знати. … Я від Вас старша о 3 цілісінькі роки. …Я не відчуваю тої різниці… Я їх затру, тії роки, і они не стануть нам на заваді… Щоби Вам не здавалося, що Ви вже зовсім самітні, то подам Вам деяких товаришів. Драгоманов був молодший від своєї жінки. Людя Старицькі старша від свого чоловіка, другий чоловік Марко Вовчок – він далеко, далеко молодший від неї… Звичайно, чоловіки вмирають борше від своїх жінок. Але як жінка старша, то потім вони разом вмирають. Саме так буде добре… Не знаю, як приймете мої слова, звичайно, дівчата самі їх не кажуть. Але я не іду звичайною дорогою дівчат».

Вона зробила помилку, яку роблять всі, хто любить: першою освідчилася йому. І одразу ж відчула його відчуження. Маковей усе розумів і мовчав, не відповідав на листи, бо знав, що не може дати тої відповіді, яка б її вдовольнила. У невідісланих листах до О. Кобилянської Осип Маковей писав: «Затопила любов чесну приязнь, несамолюбну приязнь, і я з доброго приятеля мимоволі зійшов на Мефістофеля»; «Ви по своїй більш чутливій вдачі хвилювалися, як озеро в бурю, душею то віддаляєтесь, то зближаєтеся до мене, і я по своїй медвежій вдачі усе один і той самий»; «…бо з ніякої моєї відповіді, що я можу дати, ви не можете бути вдоволені, але, вірте мені, я хочу остатися вашим приятелем, і хоч вам того замало, я думаю, що се більше, як любов».

Ольга Кобилянська не знала про існування цих листів і невимовно страждала. «Чому Ви не могли повірити в моє безграничне, сильне, вірне і, як смерть, поважне чувство? – з болем питала вона в листі О. Маковея. – Чому оно в мене не значить для Вас нічого, а значить у другої? Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай в душі – як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати. Я не просто жінка, а жінка з душею поважною, як смерть… І Ви мені не повірили! О Боже великий, чому не повірили? Скільки жінок є на світі, легкодушних, підлих, і всім Ви вірили, лише мені – ні! За що мане Бог покарав такою глибиною чуття? І лише на те, щоб врешті-решт той, що був єдиним царем моєї душі, – не повірив».

Саме на цей час припадає дружба Ольги Кобилянської з Василем Стефаником, до якого ставилася з великою повагою і довірою. В один із днів тяжких переживань Ольга писала В. Стефанику: «Тому, що Ви розумієтесь на горю і смутку – пишу до Вас. Не гнівайтесь, що тепер обізвалась. Ви ж мій товариш. Мені треба доброго слова і м’якості, я її у вас знайду. Пане Стефаник… як чоловік має човна і кладе на нього цілий свій життєвий запас, і воно становить його ціль в житті і світло, і багатство його, а ви бачите, що воно перед вашими очима тоне… Воно тоне, а ви мусите стояти мовчки і не смієте уст отворити… Можете собі уявити мій настрій душевний. Та я про те не можу з ніким говорити. На моїй долі написано, ні – нап’ятновано, що вона від початку життя до кінця лиш коритися має. Скажіть, що робити, аби скам’яніти, аби вбити душу свою, заморозити чувство своє – і стати людиною розумною, котра має що їсти і пити, і котрій не слід нічого більше? Розумієте? Мені страшенно хочеться плакати перед вами, і якби ви були тут, у моїй хаті, я б позачиняла всі двері, позатикала всі шпари так, щоб, крім вас і мене, нікого більш мій жаль не досягнув, і страшенно-бим плакала. Де ви є? У вас дуже много серця і багатства душі, успокойте мене. Вишліть білі меви Вашої доброї, шовкової душі до мене і успокойте мене. Так, щоб мені за моїм щастям не було жаль… і щоби я більше нічого в житті не бажала, нічого не відчувала. Се хотіла я вам нині сказати. Як можете – обізвіться. Мені голосу вашої душі треба. Я і не слухаю, і не чую нічого, як до мене говорять – така я тепер. Не раз кажуть: «Найрадше б умер», або «умерла». І я б тепер найрадше вмерла»…

У 1901 році до О. Кобилянської приїздить Леся Українка. Вона щойно пережила смерть Сергія Мержинського, Ольга ж була змучена страдницькою любов’ю до О. Маковея. Їм було про що говорити. У листах Леся називала себе «хтось біленький», а Ольга – «хтось чорненький». Леся підтримувала О. Кобилянську як тільки могла. Ця зустріч зробила їх на все життя рідними.

«Все минеться, одна правда зостанеться, як хтось стане високо-високо на горі, що звідти йому всі ведмеді здадуться малими, – писала Леся Українка в листі до О. Кобилянської. – Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, вогонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви не має в людській мові. Правда ж? Правда?.. А якби тепер тут був хтось, та й ще хтось, вони йшли б разом на Черемош от-таки зараз, у сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи ні слова, все найгірше і все найкраще свого життя, погляди і руки стрівалися би в темряві і було б так тихо-тихо, дарма, що річка шуміла б… Чи хтось чує, як його хтось любить. Хтось його так високо ставить в думці своїй, так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь іншому болить від того, дуже болить…»

У 1903 році в О. Кобилянської інсульт, права частина тіла так і не відійшла і мучила її до кінця життя. У 1905-у – Осип Маковей одружився з Ольгою Кордубівною. Йому на той час було 38, а їй – 25 років. О. Маковей назвав це «найрозумнішим своїм ділом» і був дуже щасливий у шлюбі. «Дай Боже і Тобі, і мені, щоби ми до пізньої старости славили 1 мая 1905 року і Долю, що звела нас разом, – писав О. Маковей у листі до дружини. – Моїм найбільшим щастям буде, коли Тобі буде зі мною добре, коли Ти будеш горда за свого чоловіка…»; «Олю моя, Ти, може, й сама не знаєш, яке ти робиш чудо зі мною. Чую у душі – ще таких два-три листи, як сей, послідній, і я стану таким чутливим і жалісливим, що буду справді плакати з радості і надміру чуття… на Великдень і я воскрес…»

Ольга Кобилянська ще два роки тішила себе думкою, що О. Маковей одружився на грошах і нещасливий з тою «куркою домовою». Але він був щасливий. В одному з листів до дружини Осип Маковей писав: «Завтра 11 літ, як ми побралися… ти не повіриш, як я мучився сей тиждень без відомостей від тебе; тільки пильнуй здоровля, бо я іншої жінки не маю, не хочу і не буду шукати. Цілую тебе щиро».

Згодом Ольга Кобилянська отримає офіційні пропозиції на заміжжя. Франц Правнічек їй писав: «Яким щасливим я був би, якби Ви погодились бути моєю жінкою». Але Ольга вже не хотітиме заміж. У 1906 році на руках у неї помирає мати, «Свята Анна», духовна опора й оберіг О. Кобилянської. Цього ж року обривається її листування з О. Маковеєм. У 1909 році Ольга переживає ще один тяжкий удар долі – помирає найменший брат Володимир, її улюбленець і майбутній захисник. Його рання смерть так до кінця життя їй і не відболіла (через три роки по смерті він постане у романі «Через кладку»).

По-різному ставилася О. Кобилянська до своїх братів. Старший Максиміліан повсякчас підтримував її, стимулював до самоосвіти й писання. Брат Юліан мав нелегкий характер, що завжди ускладнювало їхні стосунки. До самої смерті піклувався про всіх Стефан. Красень Олександр завдавав вічних клопотів, його нешлюбну доньку удочерила й виховала Ольга Кобилянська. Галя з чоловіком доглядала Ольгу до останнього дня життя. У 1919-ому Ользі 56 років, вона пише заповіт, в якому звертається до своїх братів: «Будьте здорові і згадуйте мене. я ніколи не була щаслива. Найкращі хвилини були в мене, коли я писала і закінчувала мої твори. До так званої «слави» була я в глибині душі холодна. Любила я мої мрії, гори, зірками засіяне небо, іноді – рівнини, осінь і свого Небесного суддю. Всіх тих небагатьох чоловіків, яких я любила, я пізніше зневажала, за виключенням Сріблянського і одного лікаря з Наугайма… Все інше було некультурне і зневажливе».

Мабуть, стосувалися ці слова і Осипа Маковея. Написавши цей заповіт, Ольга Кобилянська прожила ще 21 рік, а О. Маковей – 8. Він помер у 1925 році. День, коли ховали Осипа Маковея вона провела високо на горі, сиділа і плакала. «Біла мрія» Ольги про щастя з О. Маковеєм не здійснилася, а ще вона так і не побачила моря, про яке мріяла ціле життя… «А я блукаю, як сновида, броджу білими хмарами своїх мрій і падаю з них, і волочу за собою поламані крила. І хоч серце і голова болить, то я все гляжу на небо і чекаю, аби крила загоїлися і знов… і знов…»

21 березня 1942 року в окупованих Чернівцях Ольга Кобилянська помирає.

Ні, Великі Люди не вмирають зовсім, вони перетворюються на легенду, залишаючи по собі свої красиві твори й історії великого кохання. Саме з цієї любовної туги постала творчість Ольги Кобилянської, власне, вона була її порятунком. Чи ж була щасливою? Певно, що так. Але небуденним щастям, таким, про яке писала в «Некультурній»: «таке щастя, що не покине тебе ніколи», покладене Богом у твою душу.

Інна Кошова