Колодзінський:теоретик воєнної доктрини

Конспіративний характер життя і діяльності Михайла Колодзінського, брак архівних джерел про нього не дають можливості у повному обсязі дослідити одного з найвідоміших воєнних теоретиків і чільних діячів визвольного руху ХХ століття. Його ім’я оповите легендами та відноситься до малодосліджених тем української історіографії.

Народився 26 липня 1902 р. в селі Поточиська Городенківського району Івано-Франківської області в родині Франка і Анни Буджаків, які були римо-католиками і вели сільське господарство. Закінчивши Поточиську початкову школу навчався в українських гімназіях у Городенці, Станіславові, а восени 1922 р. перевівся в Коломию та в липні 1924 р. здав гімназійні іспити. Активно займається спортом (футболіст команди «Хортиця») і цікавиться воєнною літературою. На початку 1920-х років стає членом Пласту, Української військової організації (1922 р.), Союзу української націоналістичної молоді (1928 р.)

На початку листопада 1924 р. призваний до Війська польського у 21 піхотний полк у Варшаві. Після рекрутської підготовки зарахований в старшинську школу в Острові-Коморові, яку закінчив у ранзі підхорунжого (5.01–10.07.1925). Звільнений у запас 2.01.1927 р. та приписаний до 68 піхотного полку у Вжесні, з яким провів військові маневри 21.07–14.09.1929 р.
В жовтні 1928 р. вступає на правничий факультет Львівського університету. В ньому навчався п’ять років, але більшу частину часу провів у тюрмі Бриґідки (п’ять разів арештований і просидів близько трьох років) і зумів закінчити лише п’ять семестрів.
У Крайовій Команді УВО – референт вишколу (1928–29), займається військовою підготовкою, вивчає місця боїв за Львів у 1918–19 рр. У рефераті «Націоналісти і військове самовиховання» від 2.02.1929 р. наголошує, що головним завданням ОУН буде створення національної держави, яку здобуде українська армія. У Крайовій екзекутиві ОУН військовий референт (1929-33). Вже 21.09.1929 р. поліція арештовує за участь у диверсійній акції на «Східних Торгах». У липні 1931 р. учасник військових курсів ОУН у Данціґу. 17 січня 1932 р. потрапив у тюрму за виступ перед молоддю Львова з лекцією «Націоналісти і військове виховання». Вироком суду від 10.06.1932 р. засуджений на рік ув'язнення. Окрім організаційної роботи у підпіллі М. Колодзінський проявив неабияку публіцистичну діяльність, писав критичні статті про опортунізм й угодовство.

Восени 1933 р. переходить нелегально кордон та мешкає в Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Італії, Голландії, Іспанії, Австрії. Євген Коновалець радив М. Колодзінському продовжити навчання у військовій академії. Однак навчатися у провідних навчальних закладах Європи він не мав змоги. Самостійно вивчає твори військових теоретиків, іноземні мови (німецьку, хорватську, італійську) та опрацьовує вишкільні матеріали. У співавторстві пише книги «Загальний курс військового вишколу», «Начерк підручника для українських старшин і підстаршин». Викладає спеціальні дисципліни й очолює військові табори.

У жовтні 1933 р. в Мілані М. Колодзінський заприятелював з провідником хорватських націоналістів (усташів) Анте Павелічем. Його прийняли до їх штабу і він викладав на військових курсах в таборах в Італії, де написав працю про створення балканського оперативного корпусу, який би допоміг Україні здобути незалежність. На Сицилії він написав роботу «Боротьба італійців за незалежність і соборність». Багато уваги присвятив партизанській війні і співпрацював у штабі ОУН при підготовці підручника про цей різновид війни, а також написав загальну працю «Партизанська війна». Вона мала значний вплив на членів ОУН і розроблені в тій праці прийоми (напр. «Оборона окружених ворогом відділів») застосовували в підготовці УПА.

Найвідоміша праця М. Колодзінського «Українська воєнна доктрина» написана в 1935–37 рр. і в рукописному варіанті поширювалась серед членів ОУН. В ній розкрито перспективи майбутньої національної революції, створення військових осередків, патріотичне виховання народу, використання стратегії та тактики партизанської боротьби у визвольній боротьбі. Він – один з авторів концепції будови держави від першого села в ОУН.

Після повернення з Італії працює в Військовому штабі ОУН під псевдом «Бурун». Йому присвоюють звання сотника, підполковника і полковника. У 1938 р. написав працю «Воєнне значення та стратегічне положення Закарпаття». Він визначив основні напрямки діяльності ОУН, імовірний розвиток майбутніх подій та підкреслював, що Закарпаття можна перетворити у природний плацдарм-фортецю. Також продовжував писати статті в галицькі газети. Відомі дві у тижневику «Новий Шлях»: про бойовика ОУН Григорія Пісецького (1938 р.) і «Полковник Іван Богун» (№ 10-19, 1939 р.).

В липні 1938 р. М. Колодзінський переїхав у Берлін, згодом – до Відня. Прибувши одним із перших на Закарпаття, одразу ж розпочав формування боєздатної армії. Її створення відбувався у важких умовах: не вистачало зброї та боєприпасів, досвідчених офіцерів, ліків тощо. Українська Національна Оборона 4.09.1939 р. нараховувала тисячу осіб. На початку листопада 1938 р. полковник розробив план створення армії, але наприкінці 1938 р. Провід українських націоналістів заборонив його реалізовувати та визнав фінансову допомогу західноукраїнських установ зайвою з огляду на конфігурацію міжнародної політичної ситуації.

Загальна кількість вояків Карпатської Січі сягала 10–12 тис. осіб, натомість військовий вишкіл пройшли й опинилися на регулярній службі 2 тис. січовиків. За спогадами, М. Колодзінський не одягав уніформу Січі, цікавився діяльністю і побутовими умовами окремих відділів, давав їм вказівки і поради, брав участь в обговоренні прапорів січових куренів.

14 березня 1939 р. представники Січі (М. Колодзінський, І. Рогач, І. Роман) близько 2-ї год ночі прибули з наказом прем’єра А. Волошина видати зброю до коменданта чеської жандармерії полк. Ваки. Проте невдовзі чеські військові висунули вимогу повернути зброю. Одержавши відмову, ген. Прхала о 6-й год. ранку наказав атакувати січові підрозділи та об’єкти в Хусті. Загальною обороною, зокрема, Головної команди Карпатської Січі командував полк. Колодзінський. Після боїв з чехами в Хусті він займався організацією лікуванням поранених, похоронами загиблих, упорядковуванням приміщень Січі і пошуком зброї.

Загальне командування військами Карпатської Січі з 15.03.1939 р. взяв полк. М. Колодзінський – «Гузар» і наказав провести загальну мобілізацію. Увечері 15 березня до Хуста прибув посол угорського уряду, який передав президенту А. Волошину вимогу відмовитися від влади. Зі свого боку, німецький консул порадив командирам Січі капітулювати, мотивуючи це тим, що в умовах, коли на окупацію Карпатської України Угорщиною погодились Німеччина та Італія, будь-який спротив марний. У відповідь Колодзінський сказав: «У словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати». Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!».

Історія Карпатської України

Після бою на Красному Полі 16 березня Колодзінський наказав спалити архів Головної команди Січі, організував евакуацію поранених та безпечний виїзд президента й уряду. Він планував перейти з відділами в Карпати і, опираючись на підтримку населення, організувати партизанську війну. Відділ січовиків на чолі з полк. М. Колодзінським з боями пройшов шляхом Хуст–Данилово–Шандрово–Теребля–Нересниця. Вночі з 16 на 17 березня вони об’єдналися з іншими відступаючими відділами і попрямували на Горішню Апшу.

Розстріляні січовики

Доля Карпатського президента

На нараді старшин було прийнято рішення відступати на Великий Бичків, а при найгіршому розвитку подій перейти кордон Румунії. З полк. М. Колодзінським залишився З. Коссак, М. Дужий і група січовиків. Вранці 18 березня по дорозі з Горішньої до Середньої Апші вони натрапили у лісі на угорський підрозділ, який їх арештував і відправив до Солотвина. Після допитів 19.03.1939 р. його разом із іншими 15-ма січовиками розстріляли, а тіла вкинули до соляної шахти.

Так загинув один з найкращих військових діячів ОУН полковник Михайло Колодзінський, який присвятив життя боротьбі за незалежність України. Його героїчна смерть згодом надихала багатьох патріотів на боротьбу за державність.

Микола Посівнич