Постріл,що змінив хід історії

Небагато подій мали такий сильний вплив на подальший розвиток людства, як сараєвська трагедія 28 червня 1914 р. — вбивство на території Боснії-Герцеговини наступника Габсбургського престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда.

Через чотири роки світової війни ми можемо спостерігати крах усієї довоєнної європейської системи — приниження та фактичне знищення Німеччини; зруйнування Австро-Угорщини; крах Російської держави та встановлення в ній принципово нового політичного устрою — диктатури більшовицької партії з її теорією та практикою світової революції; розпад Османської імперії; послаблення і занепад Великої Британії та Франції; піднесення та першу потужну спробу виходу на світову арену Сполучених Штатів Америки. На противагу довоєнному конституціоналізму й демократизму повоєнна Європа породила тоталітарні режими: спочатку в Росії, потім в Італії, Німеччині, Іспанії. Світ став іншим, а нова Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин вже несла в собі зерна майбутньої світової війни як реваншу Німеччини за приниження Першої світової. Тож Друга світова, ще більш кривава й руйнівна, стала продовженням Першої.

Франц Фердінанд із родиною. Дружина Софія, дочка Софія, і сини – Максиміліан та Ернст. 28 червня 1914 року принц Фердінанд поїхав з дружиною для інспекції армії Австро-Угорщини в Сараєві та відзначити річницю свого весілля з дружиною.

Сараєвське вбивство стало тим поштовхом, який привів у дію механізм війни, тим каталізатором, який сприяв вибуху світового масштабу. Незважаючи на значення цієї події для світової історії (або саме через це) обставини організації замаху на спадкоємця Габсбургського престолу до цього часу залишаються таємницею і навряд чи їх вдасться коли-небудь розгадати.

 Обставини вбивства є незрозумілими вже з самого початку. Спадкоємець приїхав до Боснії-Герцеговини, провінції, населеної переважно південними слов’янами й приєднаної до Австро-Угорщини лише в 1908 році, на військові маневри, заплановані саме на той час, коли місцеві жителі готувалися вперше урочисто відзначити річницю битви на Косовому Полі — визначну дату в їхній національній історії. Враховуючи той факт, що національні почуття південних слов’ян були надзвичайно збуджені, а Франц-Фердинанд вважався (незаслужено) їх найбільшим ворогом, то заплановані на цей час військові маневри і відвідання ним Сараєва багатьом здавалися провокаційними. Так, на думку відомого англійського історика Тейлора, якби хто-небудь з британських коронованих осіб прибув з візитом до Дубліна в день св. Патріка в розпал безпорядків, також були б усі підстави очікувати замаху. Незважаючи на такі загрозливі обставини, заходи безпеки по охороні наступника престолу виглядають незадовільними.

Франц Фердінад перед посадкою в машину з дружиною в Сараєві, у якій він був вбитий.

Вже після вбивства цивільні власті Сараєва були звинувачені в тому, що не забезпечили ефективної охорони Франца-Фердинанда, на що ті відповіли, що візит планувався в рамках військових маневрів, тож безпеку мали гарантувати військові органи. Вражає те, що наступник престолу був убитий в результаті другого замаху, скоєного на нього за один день. Отже, після першого замаху не було вжито додаткових заходів охорони і Франц-Фердінанд продовжив подорожувати містом у відкритому автомобілі. Пояснити цей незрозумілий факт можна, очевидно, особистими рисами наступника Габсбургського престолу (що зачіпає питання про роль особистості та випадку в історії).

Таємниця катастрофи імператорського потягу

Відомо, що Франц-Фердинанд відзначався надзвичайно впертою вдачею і переконати його в тому, що суперечило його рішенню, було неможливо. Цю його рису (або ж здатність до справжнього кохання) можна продемонструвати на прикладі його одруження. Незважаючи на те, що за Габсбургами закріпилася слава в питанні укладення шлюбів, вигідних для інтересів династії й країни, Франц-Фердинанд обрав собі подругу життя виключно по коханню, відкинувши династичні й загальнополітичні розрахунки. Його обранкою стала графиня Софія Хотек-Хоткова-Вогнінь — гувернантка дітей в сім’ї його двоюрідного брата. Хоча вона й походила з давнього богемського роду, любов Франца-Фердинанда до «чешки-наймички» була сприйнята родиною, двором й імператором різко негативно. Незважаючи на серйозні інтриги та родинні проблеми, в липні 1900 р. вони вступили в морганічний шлюб. Він виявився щасливим, любов і злагода між подружжям сприяли тому, що з часом імператор Франц-Йосиф дарував графині Софії титул княгині, пізніше — герцогині Гогенберг й «високість». Однак Франц-Фердинанд був змушений урочисто відректися у віденському парламенті від права своїх майбутніх дітей на австро-угорський престол. Подружжя майже ніколи не розлучалося й дружина супроводжувала Франца-Фердинанда в усіх його поїздках. Цього разу вони також були разом.

Принца Фердінанда вітають 28 червня 1914 року місцеві офіційні особи в Сараєві перед тим, як він і його дружина були вбиті.

Перший замах було скоєно, коли Франц-Фердинанд з дружиною їхали з військового табору до міської ратуші. Недалеко від будинку жіночої семінарії, коли відкритий автомобіль почав їхати повільніше, в нього було кинуто чорний пакет з бомбою. Наступник престолу встиг відкинути його рукою, він влучив у сусідній автомобіль, що його супроводжував, і поранив кілька осіб, одного з них — підполковника Меріція — досить серйозно. Після цього Франц-Фердинанд не відмінив подальшої програми свого візиту й поїхав до ратуші. Тут він був урочисто прийнятий представниками місцевої влади, хоча, звичайно, прийом був затьмарений інцидентом, що стався по дорозі. Після прийому губернатор Боснії, начальник поліції та графиня Гогенберг просили Франца-Фердинанда не ризикувати життям і негайно повернутися до табору, однак він відмовився і поїхав до госпіталю провідати пораненого підполковника. При повороті автомобіля на вулицю Франца-Йосифа пролунали два револьверні постріли, якими було смертельно поранено і наступника престолу, і його дружину.

Принц Фердінанд і його дружина уникнули смерті під час першого нападу 28 червня 1914 року, коли вбивця кинув у машину гранату. Супроводжуючі його люди були лише поранені. Ерцгерцог наполіг поїхати до лікарні відвідати поранених і другий вбивця, коли авто зупинилося, якраз опинився поблизу та застрілив імператорську пару.

Тепер знову повернімося до питання про фактор випадковості в історії. Справа в тім, що Гаврило Прінцип, студент 8-го класу гімназії, який здійснив ці фатальні постріли, чекав наступника зовсім в іншому місці. Спочатку він взагалі планував здійснити замах у військовому таборі, потім — біля ратуші, ще пізніше — на зворотному шляху ерцгерцога до табору. Не дочекавшись його на вулиці Апля, вирішив, що справа зірвалася й пішов до кав’ярні. Однак, як з’ясувалося, саме по цій вулиці, куди він попрямував, і їхав автомобіль Франца-Фердинанда до госпіталю. Тож Прінцип, який стояв неподалік дороги, вистрілив майже впритул. Графиня Гогенберг, не помічаючи своїх ран, намагалася допомогти чоловікові, а він, помираючи, прошептав: «Софія! Не помирай! Живи задля наших дітей!» Допомогти їм було неможливо, і вони разом зустріли смерть. Сиротами залишилося троє дітей — 13, 12 і 10 років.

Гаврило Принцип, один із шести сербських націоналістів, що були в групі планованих убивць ерцгерцога. Принцип застрелив Фердінанда і його дружину Софію двома пострілам із браунінга.

Чому саме це вбивство мало такі катастрофічні наслідки? Чи мало вбивали в той час коронованих, а то й владних осіб? Таке питання ставили собі й сучасники тих подій і знаходили численні приклади — цар Александр ІІ, прем'єр-міністр П.Столипін, король Італії Умберто, президенти США Лінкольн і Мак-Кінлі... Тому на переважну більшість читаючої публіки за кордоном Австро-Угорщини повідомлення про трагедію не справило особливого враження й було лише черговою новиною, яку можна було обговорити на дозвіллі. Так, навіть президент Французької республіки Р.Пуанкаре, дізнавшись про вбивство від австрійського посла в Парижі, одразу ж провів аналогію з вбивством в 1894 р. французького президента Саді-Карно італійським терористом, що не призвело до погіршення відносин між Францією й Італією.

Перша сторінка газети «Ексельсіор» з інформацією про вбивство в Сараєві 28 червня 1914 року.

 Іншою була реакція в Австро-Угорській монархії. Тут повідомлення про вбивство викликало шок усього суспільства й поклало початок процесу, який призвів до оголошення Австро-Угорщиною війни Сербії. Якщо навіть імператор Франц-Йосиф, який славився своєю миролюбністю, пішов на цей крок, то до цього його могли спонукати лише надзвичайні обставини. Таку реакцію важко зрозуміти, якщо не брати до уваги, що являла собою Австро-Угорська монархія. В результаті компромісу 1867 року Австрійську імперію було перетворено на двоєдину монархію на чолі з династією Габсбургів, яка в сфері зовнішніх відносин представляла собою єдину державу, а в сфері внутрішньої політики — дві окремі держави: Австрію й Угорщину.

Ця зброя, що була на озброєнні вбивць ерцгерцога, експонується тепер в музеї воєнної історії у Відні.

 Найбільшою проблемою Австро-Угорщини була її багатонаціональність, тож недарма її називали «клаптиковою» імперією. Німців на території Австрії було близько третини, мадяр на території Угорщини — ледь більше половини. Решту населення складали інші народи, переважна більшість яких була слов’янського походження (за даними 1911 р. понад 40,5% усього населення держави) — чехи, поляки, українці, серби, хорвати, словенці, словаки тощо. За кількістю слов’янського населення Австро-Угорщина посідала друге місце в світі після Росії. Не можна сказати, що австрійські власті не намагалися задовольнити національні потреби своїх народів (в Угорщині склалася дещо інша ситуація), проте, якщо приймалися рішення на користь чехів, були незадоволені німці; якщо на користь українців — незадоволені поляки і т.д. Суттєвими були також протиріччя між Австрією та Угорщиною. Однак загалом, у той час як усі народи тією чи іншою мірою прагнули рівноправної участі у державному житті, політична лінія правлячої династії передбачала визнання прав лише т.зв. «історичних народів». Численне південнослов’янське населення Австрії та Угорщини (5 млн. 855 тис.) належало до «неісторичних народів» і, маючи відповідний статус в державі, відчувало все більше тяжіння до сусідньої Сербії, керівництво якої наполегливо проводило лінію на об’єднання усіх південних слов’ян в єдиній державі. Після переможних Балканських воєн 1912—1913 рр. Сербія збільшила свою територію і населення вдвічі, була охоплена небувалим національним підйомом. В ній знову посилилися великосербські ідеї, підтримувані Росією, що складали реальну загрозу для національної безпеки «клаптикової» Австро-Угорщини. Прагнення Сербії об’єднати навколо себе всіх південних слов’ян робило її одночасно як ворогом Австро-Угорщини, так і союзником Росії в її боротьбі за вплив на Балканах та контроль над чорноморськими протоками. Як писала газета «Киевлянин» (1914. — 3.07. — с.1), російський посланець в Бєлграді Ніколай Гартвіг ще в 1911 р. обстоював думку, що питання про Константинополь і Босфор варто відкласти до вирішення великого спору Росії з Австро-Угорщиною, бо воно може бути вирішено лише на уламках цієї держави: «Готуючись до боротьби з Австрією та вирішення цим шляхом віковічних питань нашої національної політики (завершення «збирання Русі» і оволодіння протоками) ми ніколи не повинні випускати з уваги Сербію…

Генеральський однострій ерцгерцога Франца Фердінанда, в якому його було вбито. Експонується тепер у музеї воєнної історії у Відні.

 Допомагаючи здійснитися великосербській ідеї, ми тим самим виковуємо силу, непримиренно ворожу Австрії і союзну нам, бо сильна Сербія — гострий ніж для Австрії… з тилу». Через три роки, пише «Киевлянин», завдяки зусиллям Гартвіга становище змінилося до невпізнанності — в тилу Австро-Угорщини створено сильну Сербію з її шістьма корпусами; поставлено питання про злиття Сербії й Чорногорії в одну державу (рішення про це прийнято 28 червня 1914 р., у день убивства Франца-Фердинанда), престиж Росії в Сербії піднявся на небувалу висоту. Серби зрозуміли: усім, чого досягли й можуть досягти в майбутньому, вони зобов’язані лише підтримці Росії. Тож великосербська антигабсбургська пропаганда проводилася в Сербії на державному рівні за підтримки Росії. Один із її напрямків був спрямований на те, щоб паралізувати усі заходи австрійських властей, що мали на меті з’єднати Боснію-Герцеговину з іншими частинами монархії в єдине ціле. То були провінції, які Сербія розраховувала приєднати до себе в першу чергу, але це зробила в 1908 р. Австро-Угорщина, що спровокувало гостру міжнародну кризу, яка вже тоді могла призвести до війни між двома країнами. Однак на боці Австро-Угорської монархії виступила тоді Німеччина, а Росія, послаблена японською війною й революцією, не надала Сербії очікуваної підтримки. Фактично тим стрижнем, що об’єднував «клаптикову» монархію Габсбургів, була особа імператора.

 Враховуючи той факт, що імператор Франц-Йосиф на той час був у 84-річному віці й правив країною вже 62 (!) роки (з 1848 р.), в суспільній думці сформувалося переконання, що зі смертю старого цісаря державу також очікує крах. Тож поява енергійного наступника престолу, який розробив проект реорганізації державного устрою двоєдиної монархії з метою перетворити її на федерацію рівноправних націй, розпочав активне реформування армії та будівництво флоту, щоб зміцнити міжнародне становище Австро-Угорщини, сприяла відновленню надій, що зі вступом Франца-Фердинанда на престол настане новий етап в історії держави. Зважаючи на похилий вік цісаря Франца-Йосифа, багато хто в Австро-Угорщині вже дивився на Франца-Фердинанда як на фактичного лідера держави, тим більше що він мав для цього відповідні здібності, життєвий досвід (ерцгерцогу був 51 рік), однодумців (т.зв. «партія Бельведера»). Тож як писала 29 червня 1914 р. львівська газета «Діло», «годі уявити собі в нашій державі подію, яка могла б мати враження більш потрясаючої катастрофи, ніж та, що скоїлася в Сараєва. Катастрофи особисто-людської й катастрофи політичної… Вчора згасло життя, з яким була пов’язана політична доля нашої держави і її народів…».

Якщо поставити запитання, кому була вигідна смерть наступника і хто міг її організувати, можна накреслити досить широке коло. Загалом особа Франца-Фердинанда отримала за життя й після смерті досить суперечливі оцінки. У той час як віденська преса відзначала незвичайну енергію, самостійність, працездатність, велику побожність ерцгерцога, російська писала про надмірний мілітаризм Франца-Фердинанда, його гарячковість і роздратованість, які лякали навіть старого цісаря. Російські ЗМІ були переконані, що наступник не любив Росії і готувався до війни з нею; називали його гонителем сербів і хорватів; приписували йому релігійний фанатизм та вислів «Краще мені панувати над цвинтарем, ніж над єретиками». Є свідчення, що навіть Франц-Йосиф, коли почув про його смерть, полегшено зітхнув: «Господь не дозволяє, щоб йому кидали виклик. Вища сила відновила лад, який я вже не мав змоги підтримувати». Вважають, що при цьому він мав на увазі морганатичний шлюб ерцгерцога, рішучим противником якого він був. Хоча навряд чи це було так. 

Тепер право на престол — вже втретє — перейшло до його внука Карла Франца Йосифа, якому було 27 років і який не мав ні досвіду державної діяльності, ні визначеної політичної позиції. Убивство племінника було ще однією сімейною трагедією, яку довелося пережити Францу-Йосифу за його життя. Першою була трагічна смерть в 1867 р. його брата ерцгерцога Фердинанда, який вступив незадовго до цього на мексиканський престол під іменем Максиміліана І й був розстріляний революціонерами. В 1889 р. послідувала таємнича смерть сина імператора, наступника престолу Рудольфа, тіло якого було знайдено в одному із залів його замку разом із тілом його коханки Марії Вечори. Третьою жертвою стала дружина імператора Єлізавета, вбита в 1898 р. в Женеві анархістом. Франц-Фердинанд був четвертим у цьому ряду насильницьких вбивств. Якщо продовжувати список незадоволених Францем-Фердинандом, то до нього можна включити і мадяр (оскільки його проекти щодо реформування державного устрою монархії значно послабили б становище Угорщини); і поляків (через відкриту симпатію наступника до галицьких українців) тощо. Але найбільше його діяльність шкодила Сербії та Росії. Щодо Сербії, то проекти Франца-Фердинанда по реформуванню державного ладу Австро-Угорщини та перетворення дуалістичної монархії на триалістичну за рахунок південнослов’янського елементу зводили нанівець плани Сербії стати «П’ємонтом» усіх південних слов’ян. Водночас зміцнення Австро-Угорщини під владою молодого енергійного монарха ставило під удар плани династії Романових завершити «збирання російських земель» і спрямувати усі «слов’янські ріки» в «російське море». 

Особливо лякала Росію, союзні їй Францію та Англію дружба наступника австро-угорського престолу з німецьким імператором Вільгельмом ІІ із його «світовою політикою», їхні спільні заходи по зміцненню обороноздатності обох держав. Тому австро-угорська преса одностайно визнала страшний злочин наслідком великосербської пропаганди. Вбивство викликало обурення усього австро-угорського суспільства, спрямоване передусім проти сербів. 

Романови:афери і таємниці походження роду

По всій країні прокотилася хвиля антисербських виступів та погромів. В політичних колах неабиякий резонанс мала стаття в газеті Reichspost, написана австрійським офіцером, який указував на Росію як на моральну винуватицю вбивства: вона зосередила усі свої військові приготування саме на це літо, її армія змобілізована, складається враження, що там знали, що станеться подія, яка вкладе зброю в руки навіть терплячій Австрії. Тезу про те, що між російською воєнною готовністю й подіями в Сараєво є тісний причинний зв’язок, повторили впливові органи англійської преси «Standart» і «Daily Chronicle»: «немає сумніву, що ціла змова була підготовлена в Сербії й на Росію випадає частина відповідальності, якщо не вся», «основою вбивства є російська система усування кожного невигідного противника на Балканах».

 Пізніше думку про причетність імперії Романових розвинув радянський історик М.Покровський, який назвав сараєвське вбивство провокацією російського генерального штабу.

 Виконавців замаху — типографа Надейка Габриновича, який кинув бомбу, та студента Гаврила Прінципа відразу заарештували. Обидва належали до південних слов’ян: Н.Габринович був родом із Требіни, одного з найбільших міст Герцеговини, Г.Прінцип — з Грахова, розташованого в північно-західній частині Чорногорії. 

Суд в Сараєві над учасниками організації вбивства ерцгерцога у жовтні 1914 року. Гаврило Принцип сидить у першому ряду в центрі.

Про них писали як про юнаків, хворих на сухоти, з явним комплексом неповноцінності й психопатичним прагненням до слави. Скоро з’ясувалося, що був ще один учасник замаху — Грабеш, син сербського священика з місцевості Палє, який врешті не виконав покладеного на нього завдання і зник із місця замаху (був заарештований пізніше). За «сараєвською справою» усі троє були засуджені до 20 років позбавлення волі (оскільки на момент скоєння злочину їм не було 20 років і за австрійським законам смертну кару до них не можна було застосувати), однак усі померли у в’язниці, останнім із них був Г.Прінцип, який помер у квітні 1918 р. Спочатку терористи відмовлялися від того, що мали спільників, але в процесі слідства з’ясувалися деякі обставини змови. Її нитки вели до Сербії: учасники замаху вчилися в Бєлграді, де мали чималі зв’язки (переважно з військовими колами); у них були знайдені великі суми в сербських дінарах; бомби, які вони мали, виявилися ручними гранатами зі складу сербської армії. З’явилася інформація, що сербський уряд знав про змову, але дані були надто неповними й уривчастими, щоб її попередити. Тож доказів участі у змові сербських урядових кіл австро-угорське слідство так і не знайшло. Але вони по великому рахунку й не були потрібні. Так, на аналогію, яку провів президент Франції Пуанкаре щодо вбивства президента Саді-Карно італійським анархістом, австрійський посол відповів, що воно не було викликане франкофобською агітацією в Італії, у той час як у Сербії впродовж багатьох років використовуються усі засоби — легальні й таємні — щоб викликати ненависть до Австро-Угорської монархії. Про це свідчило і відверте зізнання Прінципа, що він хотів убити ерцгерцога як представника австрійського імперіалізму. У ході слідства випливли імена й інших учасників змови. Це були члени таємного студентського товариства «Свобода» у Боснії, до якого входив Г.Прінцип, Володимир Гачіновіч й Данило Іліч, розстріляний за «сараєвською справою», а також члени бєлградських товариств — «Народна обрана» і «Уjединенье или смрт» («Чорна рука»). З керівників «Чорної руки» в сараєвській справі фігурує Драгутін Дмітрієвіч (на прізвисько Апіс), який в 1913—1915 рр. очолював розвідку сербського генштабу (заарештований за наказом сербського короля в грудні 1916 р. і розстріляний в червні 1917 р.) та його найближчий помічник майор Танкосіч (загинув на фронті в 1915 р.). Відомо, що спочатку «Свобода» планувала замах на губернатора Боснії Потіорека. Однак під впливом майора Танкосіча було вирішено вбити не його, а Франца-Фердинанда. Повідомлялося також про зв’язок заарештованих із секретарем легальної організації «Народна обрана», офіцером сербського генерального штабу Міланом Прібічевим. Саме він залучив до організації змови Міхо Циганєвича, який дістав виконавцям убивства шість бомб, шість револьверів та ціаністий калій, щоб покінчити з собою у разі викриття; саме він вчив хлопців застосовувати зброю. Цікавою видається фігура Володимира Гачіновіча, якому багато хто приписує головну роль в організації цього вбивства. Саме він був одночасно членом усіх трьох організацій — боснійської «Свободи», «Народної Обрани» та «Чорної руки». Саме через нього здійснювалися контакти цих організацій з російськими революціонерами — Луначарським, Мартовим, Троцьким, Радеком. До речі, його раптова хвороба і смерть в серпні 1917 р. наводять на думку про отруєння, через те, що він надто багато знав. І частину цієї інформації він повідомив Троцькому. В усякому разі є данні про те, що Троцький, Зінов’єв і Радек знали про підготовку змови та її організаторів. Радек хотів розкрити цю таємницю на московському процесі 1937 року, але йому не дали говорити. У версіях про організаторів убивства фігурували також французькі масони й антимонархісти. Неначебто сам Франц-Фердинанд указував на них як на силу, яка намагається зіштовхнути Австрію з Росією і тим самим викликати революцію, щоб скинути обох монархів. Йому приписують слова: «Австрійський і російський імператори не повинні зіштовхувати один одного з престолу і відкривати шлях революції». На суді Принцип і Габринович заявили, що масони ще в 1913 р. постановили вбити ерцгерцога, а Циганєвич і Танкосіч були членами масонської ложі в Бєлграді. Версія про «масонську змову» була підтримана німецькими істориками, які писали про те, що метою шотландського масонства, духовними центрами якого є Англія й США, було встановлення світового панування англосаксів, головною перешкодою до чого були монархії Центральної і Східної Європи, які необхідно було стравити між собою. Однак версія про масонську змову є лише версією і могла виникнути з подачі адвоката Габриновича, що перебував під впливом єзуїтських кіл.

Водночас у драмі є й інші персонажі, яким через цю версію було приділено мало уваги. Наприклад, така неоднозначна фігура, як Шарац чи той же Гачіновіч із його зв’язками з російськими революціонерами. Адже вони чи не найбільше виграли від війни, беручи за основу тезу Леніна про перетворення війни імперіалістичної на громадянську для здійснення пролетарської революції. У будь-якому разі сараєвське вбивство та настрої, викликані ним в суспільстві, були використані керівництвом Австро-Угорщини для того, щоб покласти край антигабсбургській політиці Сербії. Чи передбачало керівництво держави руйнівні наслідки цієї акції, чи розраховувало локалізувати війну? Чому австро-сербський військовий конфлікт вилився у світову катастрофу? Яким чином спрацював механізм, що призвів до неї? Аналіз усіх цих питань вбачається нам надзвичайно цікавим, але це вже інша тема.
Наталія Городняя (ZN,UA)