Станіслав Скальський:польський ас із Кодими

Кращий польський пілот Другої світової війни, який став легендою польської авіації; ас Королівських ВВС Великобританії; стажер Командно-штабного коледжу ВВС США; офіцер ВВС Польської Народної Республіки, неправедно, за сфабрикованою справою, засуджений в 1950 році польською комуністичною фемідою до смертної кари, нібито за шпигунську діяльність на користь західних країн, але після восьми років неволі – цілковито реабілітований, призначений генеральним секретарем Польського аероклубу та підвищений у чині до бригадного генерала… І все це – про нашого земляка Станіслава Скальського ( 1915 – 12 листопада 2004) родом зі славного міста Кодими.

Послужний список цього пілота, якого, за однією з версій, нібито сам Сталін назвав «кращим польським асом», засвідчує, що за час Другої світової польський пілот з Одещини Скальський здійснив 321 бойовий виліт, брав участь у 746 повітряних боях, підтверджено збив 19 ( за іншими даними, 18 і 3 – у складі групи) літаків ворога, ще два літаки збив з «великою долею вірогідності» і чотири німецькі машини пошкодив.

Станіслав Скальський (в центрі) з британським маршалом авіації Артуром Конінгемом (ліворуч) і генералом Казімежем Соснковським (праворуч)

Блискавична німецько-польська війна вересня 1939 року і для польської армії, і для самої Польщі завершилася трагічно: польська держава була окупована і, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, розчленована. Це відомі факти, на яких я дозволю собі зараз не зупинятись. Скажу лише, що, хоча за рівнем технічного озброєння, польське військо явно виявилося не готовим протистояти могутній армії рейху, воїни його явили світові чимало прикладів героїчного спротиву ворогові. І серед тих, хто навіки увійшов в історію не лише цієї держави, але й Другої світової війни, був мужній пілот доволі незначних військово-повітряних сил Польщі Станіслав Скальський.

Свій перший бойовий виліт лейтенант 142-ї винищувальної ескадри Скальський здійснив ще в червні 39-го року, коли перехопив та атакував німецького повітряного розвідника конструкції DO-15, примусивши пілота здійснити вимушену посадку. Так, цю машину Станіслав не збив, бо, зрештою, і не мав права збивати, адже на той час між Польщею та рейхом ще тривали мирні відносини, а проте, змушуючи пілота до посадки на польській території, давав німцям зрозуміти: час безкарних порушень повітряного простору минув.

Щоб збагнути, в якій ситуації опинилася Польща під час німецько-польської війни, досить пригадати, що з 44 дивізій рейху шість були танковими і дві моторизованими, що їх з повітря підтримували близько двох тисяч літаків 1-го та 4-го повітряного флотів. Поляки ж, які володіли 39-ма дивізіями, усій цій технічній армаді могли протиставити лише 2 моторизовані та 11 кавалерійських (!) бригад, підтримуваних з повітря кількома сотнями здебільшого застарілих літаків.

Тож історія цієї війни знає кілька випадків, коли польські кавалерійські ескадрони ( служити в кавалерії серед поляків усе ще вважалося почесним, в елітних ескадронах навіть ретельно стежили, щоб коні були підібрані… однієї масті!) в відчаї кидалися в шабельні атаки на німецькі танкові клини. І можна уявити собі подив німецьких танкових генералів, які в такий спосіб ставали свідками кривавого краху польської «кавалерійської доктрини» ведення тогочасної війни.

Та навіть у цій ситуації Скальський свою військову справу знав. Буквально в перші години війни він збив німецький розвідувальний «хейнкель». І хоча офіційно цю перемогу йому не зарахували, оскільки в бою брало участь кілька винищувачів, сам цей бій увійшов в історію повітряної війни Другої світової. А річ у тім, що після бою Скальський посадив свій літак (на борту якого було написане ім’я коханої жінки «Zosia», тобто «Зося») біля уламків німецької машини, яка впала за 20 км від Торуні, і виявив, що один німецький пілот лежить непритомним, а другий прийшов до тями і намагався втекти, але селяни схопили його і мали намір повісити.

Й ось тут Скальський виявив і лицарство своє, і характер. Зі зброєю в руках він вгамував селян, а тоді попросив жінок, щоб вони перев’язали обох полонених пілотів, після чого, забравши трофейні карти і документи, відправив їх під охороною місцевих чоловіків до міста.

Ну а наступного дня знищив два бомбардувальники, не зарахувати які йому вже не могли; ще за два дні по тому вступив у бій з «юнкерсом-87». Після цього бою молодого аса перевели до винищувальної бригади, яка прикривала Варшаву. Проте доля польської держави вже була вирішена, і 17 вересня, разом з іншими уцілілими польськими пілотами, Скальський залишає країну через польсько-румунський кордон, що пролягав тоді по території Західної України, щоб уже в січні наступного року кружними шляхами, через Бейрут і Марсель, добутися до Великобританії.

Причому цікава деталь: хоча Румунія офіційно вважалася союзницею рейху, проте саме завдяки сприянню її влади тисячам польських військовиків, серед них і багатьом офіцерам, вдалося врятуватися, щоб продовжити боротьбу у складі військ західних союзників. Ось такий політичний парадокс...

Українець що розпочинав ІІ світову війну

Ну а народився польський шляхтич Станіслав Скальський в мальовничому українському містечку Кодимі, яке віддавна є окрасою всього південно-західного Поділля, і яке засноване було 1754 року польським князем Йосифом Любомирським. Втім, одразу ж зазначу, що в біографії раннього дитинства Скальського поки що залишається чимало нез’ясованого.

Поки що достеменно відомо, що 1918 року пані Скальська з трирічним Станіславом полишила Кодиму, рятуючись від революційних подій. За офіційною версією, вона нібито виїхала до Польщі, насправді ж вона перебралася до старовинного українського міста Дубни, що на Рівненщині, де вже отримав якусь посаду її чоловік. Інша річ, що Рівненщина тоді тимчасово перебувала під юрисдикцією Речі Посполитої.

 Саме тут 1933 року Стасик Скальський закінчив місцеву польську гімназію імені Канарського, на старовинній будівлі якої, що належить тепер місцевій загальноосвітній школі №1, встановлено відповідну меморіальну дошку.

Ні-ні, схоже, що бути пілотом він тоді ще не мріяв. Принаймні точно відомо, що відразу після гімназії він вступив до Варшавського Технічного університету. Але незабаром втратив інтерес до професії інженера і подався на… консульсько-дипломатичне відділення Університету політичних наук, випускники якого впродовж багатьох років складали дипломатичну та політичну еліту Речі Посполитої.

Хтозна, як склалася б дипломатично-політична доля молодого кодимчанина, якби не з’ясувалося, що при університеті діє планерний аероклуб. Саме тут, під час перших польотів на планері, Скальський зрозумів: ось воно – його справжнє покликання! Полишивши університет, він проходить прискіпливу медкомісію, складає іспити і стає курсантом льотної школи в Деблині (1936-1938). І, мабуть, не було в його житті днини радіснішої, ніж та, коли, після закінчення Льотної школи, в чині молодшого лейтенанта, він стає пілотом 4-го авіаполку в Торуні.

* * *

Одначе повернімося до Англії. Хоча одна частина польських територій виявилася під контролем німецьких військ, інша – під контролем радянських, проте офіційно Польща не капітулювала. Її уряд у вигнанні перебував в Британії, яка й далі ставилася до Польщі як до рівноправного союзника, а військові частини продовжували боротьбу з німцями у Франції, в Англії, Норвегії, на Африканському материку, в Італії. Ці війська мали й головнокомандувача, яким до своєї загибелі в 1943 році був генерал Владислав Сікорський, а потім – став генерал Соснковський.

Саме в той час, коли в серпні 40-го року лейтенант Скальський стає пілотом сформованої винятково з поляків 302-ї «Познанської» ескадрильї, англійцям дуже потрібні були пілоти, які мали б хоча б якийсь воєнний досвід. Готуючись до вторгнення на Британські острови, яке мало відбуватися в рамках операції «Морський лев», німецьке командування спочатку вирішило здобути перевагу над англійцями в повітрі. Розробивши операцію «Атака орла», люфтваффе розпочало повітряну битву, яка ввійшла в історію війни як «Битва за Британію» і на яку німецьке командування кинуло 1300 бомбардувальників і тисячу винищувачів прикриття. Природньо, що в цій ситуації вистачало «роботи» й англійським, і польським пілотам.

Імідж аса формувався тут у Скальського нелегко. Вже у складі 501-ї ( польської) ескадрильї він здобув «вірогідну» перемогу над пілотом «хейнкеля» і «підтверджено» збив «фокке-вульфа», та незабаром і сам змушений був здійснити вимушену посадку на підбитій машині в районі Селлинджа. Це сталося 2 вересня, а за три дні потому він ледве врятувався, викинувшись із парашутом зі свого палаючого винищувача. Серйозні опіки на певний час прикули його до шпитального ліжка, але вже в середині жовтня він знову в повітрі, вже як кавалер високого польського ордену Срібного Хреста. До речі, зі шпиталю він просто втік, і в свою ескадрилью з’явився з паличкою в руці, сильно накульгуючи.

Рани все ж таки давалися взнаки, отож певний час Скальський змушений був служити офіцером командного пункту, от тільки наземна служба була не для нього. Після тривалих клопотань та кількох медкомісій він знову здобуває право літати, причому тепер уже на посаді командира однієї з польських авіаланок. І нарешті, в 1942 році він стає командиром 307-ї «Віленської» ескадрильї, на чолі якої бере участь у невдалій спробі англійців висадити десант в районі французького міста Дьєпа, що на березі Ла-Маншу.

Коли ж у січні 1943 року англійці почали створювати авіагрупу в Тунісі, то серед 16 польських добровольців виявився і Станіслав Скальський. Незабаром він очолив Польську винищувальну команду, яку, за віртуозність у повітряних боях, англійці називали поміж собою «Цирком Скальського». Сам ас під час цих «повітряних вистав» три ворожі літаки збив і один пошкодив. Усього ж поляки збили там 28 німецьких літаків і ще 9 літаків пошкодили, взявши одного з пілотів у полон.

Щойно «африканська кампанія» дійшла кінця, «Цирк майора Скальського» було розформовано, але самого його призначили командиром уславленої 601-ї «ескад­рильї Лондонського графства» британських ВВС. Так-так, тієї ескадрильї, яка, базуючись на Мальті, увічнила себе подвигами під час «сіцілійської кампанії», а згодом – і під час висадки військ союзників на півдні Італії (липень – жовтень 1943 р.). З історії війни відомо, що було лише 9 пілотів, які тричі нагороджувалися орденом союзних військ «Хрест за льотні бойові заслуги», і серед них виявився лише один поляк – Станіслав Скальський!

Повернувшись до Британії, вже очолив авіакрило (авіаполк), на озброєнні якого виявилися новітні винищувачі «мустанг Р-51». Відтак, на одному з них, прикрашеному чорними хрестиками в білому обрамленні, що означали кількість збитих літаків, з’явилася й особлива позначка – «SS», яка розшифровувалася як «Станіслав Скальський». Саме на цій посаді наш земляк удостоєний був найвищої польської бойової відзнаки – ордена Золотого Хреста «За доблесть». Скальський заслужив її, прикриваючи зі своїми товаришами рейди англо-американських бомбардувальних ескадрилій в глибокий тил німців. А вже під час визволення Франції він не лише брав участь у боях у її повітряному просторі, але й прикривав Лондон під час нападів німецьких реактивних бомбардувальників «В-1».

Оскільки командування вже вбачало в постаті Скальського майбутнього, повоєнного командувача польських ВВС, то в липні 1944 року, з ініціативи польського командування, командувач 84-го з’єднання винищувачів британських ВВС маршал Браун відкликає його з фронту і відряджає до США. Тут пілот навчається і водночас проходить стажування у Командно-штабному коледжі ВВС, що неподалік Канзас-Сіті. Але виявилося, що вчився не тільки польський ас, американські пілоти теж училися в нього, зокрема, тактики повітряних боїв. Причому Скальський справив на них таке сильне враження, що американський бригадний генерал Едмунд Лінч буквально вмовляв його: «Ви нам потрібні, Скальський! Дайте згоду служити в наших ВВС – і вже завтра ви станете американським громадянином».

Оскільки пілот усе ще залишався емігрантом, і вже було зрозуміло, що Польща неминуче стане комуністичною, де його появі не дуже-то й зрадіють, то пропозиція виглядала досить заманливо. Проте згоди на службу в США Скальський так і не дав. З відзнакою закінчивши коледж, він отримує британський орден «За бойові заслуги» і повертається до Англії, де в чині підполковника британських ВВС служить спочатку в штабі спочатку авіагрупи, а далі – командиром 11-го винищувального полку.

Навіть після капітуляції рейху Скальський все ще продовжує служити в польському підрозділі Британських окупаційних військ, тільки вже у Німеччині. У цей же час йому пропонують продовжити службу у складі ВВС Британії, або ВВС США, Пакистану… Яким же був загальний подив, коли в червні 1947 року він повертається до Польщі і постає перед командувачем польських ВВС. Усі добре розуміли, що з боку Скальського це був хоча й доволі патріотичний, а проте дуже й дуже ризикований вчинок.

Так, у чині підполковника, цього прославленого аса Другої світової негайно призначають інспектором з техніки польотів при штабі ВВС. Але схоже, що Скальський, мабуть, не одразу збагнув, що він повернувся в країну, в якій, по суті, тривала громадянська війна, оскільки підпільно-партизанські підрозділи вже формально розпущеної на той час Армії Крайової (аналог української УПА) продовжували боротьбу тепер уже проти комуністичного режиму Польщі. В країну, де лютувала політична поліція, офіцери якої стажувалися з методів розгортання репресій в установах НКВС часів Берії.

А тут раптом у штабі ВВС з’являється ас, який здобував свою славу не в складі Армії Людової, яка формувалася в СССР і ввійшла до Польщі під комуністичними гаслами, а в складі польської армії, яка діяла з території капіталістичної, а отже ідеологічно ворожої Великобританії, і була підпорядкована польському емігрантському урядові. Та ще й навчався – який жах! – у США! То як слід ставитися до такого офіцера? Звичайно ж, як до «ворога народу»!

Кілька місяців славетному пілотові ще дозволяють послужити, але вже під «ковпаком» у спецслужб, а в червні 1948 року заарештовують. Упродовж майже двох років комуністична охранка, таке собі «польське НКВС», пропускає його через виснажливі допити, вимагаючи зізнатися в тому, чого він ніколи не здійснював, – у шпигунстві. І хоча ніяких доказів не добувають, в 1950 році Станіслава Скальського все одно засуджують до… смертної кари!

Ця дикунська розправа викликала хвилю обурення як у Польщі, так і далеко за її кордонами. Американські, англійські, французькі, польські ЗМІ, громадські та політичні організації за кордоном повели рішучу боротьбу за врятування життя героя Другої світової, але, після року перебування Скальського в камері смертників, в 1951 році Вищий військовий трибунал ПНР своїм рішенням всього лиш підтверджує: смертний вирок! І лише після тривалих протестів громадськості, після звертання до комуністичних правителів країни колишніх товаришів Скальського по службі та листів його матері президент Польщі Болеслав Берут, зціпивши зуби, замінює смертну кару на… довічне ув’язнення.

При цьому комуністичний режим розумів, що побачити волі Скальський уже не повинен, адже тепер його зустрічатимуть не лише як уславленого борця проти фашизму, але й як людину, яка пройшла через камери смертників комуністичного режиму. І лише в 1956 році, в часи Хрущовської відлиги, по тому, як в СССР були розстріляні Берія і майже все колишнє вище керівництво НКВС, комуністична Феміда Польщі змушена була, під тиском громадськості, публічно визнати, що справу проти «ворога народу, шпигуна» Скальського спецслужбами було брутально сфабриковано.

Відтак його реабілітують, поновлюють у військовому чині, повертають йому бойові нагороди. Наступного року підполковник Скальський навіть проходить перепідготовку, яка дозволяла йому літати на новітніх реактивних винищувачах радянського виробництва «МиГ-15», проте певний час службу продовжує в основному на штабних посадах.

Ще в камері смертників Станіслав задумує написати документальну книжку про своє життя, про майстерність та мужність своїх бойових побратимів – польських пілотів Другої світової, таких, як Вацлав Кроль, Казімеж Спорний, Кароль Пняк чи невгамовний Еугеніуш Горбачовський на прізвисько «Дзюбек», разом із якими він перемагав ворогів і під час «Битви за Британію», і в небі Північної Африки, на Мальті та на Сицилії. Під час відбування довічного ув’язнення Скальському навіть дозволили працювати над рукописом, за умови, що в творі не буде нічого такого, що було б націлене проти комуністичного режиму.

Після виходу пілота на волю така книжка справді побачила світ й одразу ж стала досить популярною не лише серед ветеранів, але й серед широкого кола читачів. Причому назва книжки виявилася досить символічною – «Чорні хрести», тобто і ті хрести, які він малював на фюзеляжах своїх винищувачів, збиваючи ворожі літаки; і ті, під якими залишалися по чужих світах його бойові побратими. До речі, ця книжка однозначно засвідчила: польський пілот з України володіє ще й даром літератора. І дуже шкода, що він не скористався ним належним чином, хоча й відомо, що до кінця життя цікавився історією розвитку світової авіації та історією Другої світової.

Про популярність Скальського свідчить і той факт, що 1968 року його, підполковника ВВС, обирають генеральним секретарем Польського аероклубу, який об’єднує у своїх лавах і ветеранів, і молодих мрійників неба. А через чотири роки він стає керівником відділу світової Авіаційної акробатики в Польщі та членом планового комітету Міжнародної авіаційної федерації. Та лише через двадцять років, тепер уже постарілому 73-літньому авіаторові нарешті присвоюють чин, якого Станіслав Скальський, талановитий ас Другої світової, заслужив давно – бригадного генерала. Щоправда, тепер уже у відставці. Ну а в кращі світи Скальський відійшов 12 листопада 2004 року, коли йому минав поважний 89-й рік; і був з військовими почестями похований на одному з цвинтарів Варшави. На надгробку його стоїть скромний пам’ятник, що символічно поєднує в собі могильний хрест з небесними крилами волі.

Султан Амет-хан:кримськотатарський орел

З тих відомостей, якими я на сьогодні володію, випливає, що ні в своїй рідній Кодимі, ні в містечку Дубно генерал Станіслав Скальський так ніколи більше й не побував, але на фасаді приміщення колишньої польської гімназії в Дубно, з ініціативи громад цього міста, а також польських міст Соколова-Подляська та Гнєва, встановлено меморіальну дошку, яка сповіщає світ про те, що саме тут навчався найславетніший з-поміж польських асів. Вважаю, що така ж меморіальна дошка, чи якийсь меморіальний знак, мали б з’явитися і в нашій благословенній богом Кодимі.

Знаю також, що місцеві краєзнавці, на чолі з директором Кодимського історико-краєзнавчого музею Зінаїдою Василівною Севастяновою, провадять пошуки будинку, в якому жила родина майбутнього пілота, а також будь-яких документів чи свідчень, які з нею пов’язані.

    Богдан Сушинський