Єпископ Теодор:таємниця загибелі

Він був владикою лише три роки – з 1944-го по 1947-й. Коли одягав єпископські ризи, був практично незнаний загалу. Через три роки вказівку на його вбивство особисто віддавав тиран однієї з наймогутніших імперій – Сталін. За три роки єпископства Теодор Ромжа залишив по собі яскравий слід – Папа Іван Павло ІІ оголосив його блаженним. Він був «як той ясний метеор, що яскраво заблищав на небосхилі, а відтак раптом згас», – скаже про нього інший єпископ-мученик Павло Гойдич, який був засуджений на пожиттєве ув’язнення. І донині Теодор Ромжа оповитий німбом таємничості, попри те, що книжки про нього вийшли англійською, італійською, угорською та українською мовами.

Буття

Він загинув у 36 років, коли був молодий, дужий і сповнений енергії та задумів. Його батько Павло Ромжа працював службовцем на залізниці, тож сім’я мала сталий дохід. Але в родині, де живуть дев’ятеро дітей, великих статків не назбираєш. Тож виростав Федір у скромних умовах.

Теодо Ромжа гімназист. 1929 рік.

Під час навчання у Хустській гімназії він уже виявляв зацікавленість релігією – на канікулах вдома читав Апостола в церкві, співав у криласі. Ще до закінчення студій у Хусті він уже бачив себе священиком-місіонером, який навертатиме людей до християнської віри. Певну роль у цьому відіграв монах-єзуїт візантійського обряду Василій Буржуа, який проводив душпастирську роботу у довколишніх селах. Його приклад, очевидно, надихав і молодого гімназиста.

У 1930 році єпископ Мукачівської єпархії Петро Гебей благословляє відмінника Хустської гімназії Теодора Ромжу на навчання до Риму у Папський університет Грегоріана. Чотири роки він навчається у Колегії Германікум-Гунгарікум. Але як католик східного обряду ходить до церкви святого Антонія, яку відвідували і росіяни-католики, що проживали в Римі. Зближення з ними приводить до того, що він змінює напрям своїх студій. У 1934-му переходить у Колегію Руссікум, де готувалося чимало місіонерів для навернення Росії до католицизму. До них належав і Теодор Ромжа.

Можна лише дивуватися моральному духові та стійкості богословів, які збиралися агітувати православну Москву за підпорядкування Папі Римському, та ще й за комуністичного режиму! Із нинішньої висоти це була наївна утопія. Але люди, які готувалися її втілювати, були готові до найвищої самопожертви. Це були своєрідні камікадзе, воїни Христової армії, готові були померти з Божим іменем на вустах. Чимало з них і стали мучениками в атеїстичній Росії.

Час навчання в Руссікумі став переломним у долі Теодора Ромжі. Його життя стало чітко запрограмованим – жертва заради віри. Іншого варіанта в комуністичній Росії для католицького місіонера не могло бути. Але після семи років навчання в Римі він повертається додому, де відбуває військову повинність у Празькому училищі військових священиків. Після армійської служби єпархія направляє його душпастирем у села Березово та Нижній Бистрий Хустського району.

Але це не те, чого потребував Ромжа. У листі до товариша у Швейцарію він іронічно пише: «Тутешня моя робота не має майже нічого спільного з місійною діяльністю: вже виджу, що за п’ять років із мене буде добрий сільський піп». Втім, він вирізняється з-поміж інших греко-католицьких  панотців. Власне, ламає сам стереотип уніатського священика. Під впливом Руссікуму відпустив довгу чорну бороду, що на Закарпатті асоціювалася завжди з православ’ям. Був вірним і дуже бережливим до православних літургійних приписів, які досконало вивчив у колегії. Окрім того, залишався сучасною людиною – до вірних їздив на велосипеді. Полюбляє рибалити, лижний відпочинок, цигарки, радіо.

Але бачить, що на Закарпатті знайти себе йому не вдається. Тому мріє про докторат у Римі. Проте на заваді стає політика. 22 вересня 1938 року його знову мобілізують до війська. Однак Чехословаччина не наважується на війну з Гітлером і врешті-решт розпадається. Закарпаття окупує Угорщина. 

1939 рік

У нових умовах влітку 1939-го єпископ Олександр Стойка йменує 28-річного Теодора Ромжу, з яких той сім років простудіював у Римі, професором Ужгородської духовної семінарії. На цей час у молодого священика вже був закордонний паспорт, проте він мусив підпорядковуватися волі керівництва. Це був останній шанс піти місіонерським шляхом. З цього часу доля Теодора Ромжі від нього вже не залежала. Все розвивалося наперед визначеним руслом.

У семінарії він, крім усього іншого, виконує обов’язки духовного наставника, тобто стежить за душевним станом кожного семинариста. Всі відзначають високу вимогливість Ромжі як до себе, так і до інших. Молодий викладач налаштований критично до порядків у семінарії. «Пора би, врешті, покінчити зі старою, дряхлою традицією, яка, по-моєму, базується на принципі матеріальної зацікавленості, – пише він ректору Руссікому. – Мені здавалося дуже дивним, коли добрим називали парафію, де священик має високі прибутки, а поганою – де невисокі. Це означає, що критерієм «доброго» чи «поганого» приходу є не любов до Бога і досконале життя вірних, а щось матеріальне». Він і далі залишався ідеалістом-місіонером, для якого найцінніше – це самопожертва.

Теодор Ромжа.1944 рік

Сходження

Мукачівська греко-католицька єпархія в ті часи була ареною великої політичної боротьби. Угорщина хотіла зробити її своїм інструментом у справі мадяризації тутешнього населення, але наштовхувалась на опір. Єдності не було навіть у самому керівництві єпархії. За таких обставин раптово помирає єпископ Олександр Стойка, у якого в останні роки виникли деякі суперечності з мадярами. Угорці нарешті отримали можливість одягнути єпископську митру на свого кандидата. Але Рим був проти, тому процес призначення нового єпископа затягується.

2 січня 1944 року Апостольський Престол призначає лише тимчасового адміністратора Мукачівської єпархії – угорського Гайду-Дорозького єпископа Миколая Дудаша. Усе різко змінює ситуація на Східному фронті. Бої точаться вже в Карпатах, і всім зрозуміло, що незабаром радянські війська вступлять на Закарпаття.

Теодор Ромжа з племінницями

У таких умовах 24 вересня 1944-го єпископом Мукачівської єпархії призначено Теодора Ромжу. До сьогодні можна сперечатися, чому Рим обрав саме його. Адже Ромжі було лише 33 роки, і на той час він був наймолодшим єпископом у всій Вселенській церкві. Наймолодшим він був і серед запропонованих кандидатур.

Історики церкви наголошують на тому, що Ромжа мав добру ватиканську підготовку, був політично нейтральним і практично невідомим, себто за ним не було жодного негативу, який могла би виставити як компромат нова влада. Але головним, можливо, було те, що Ромжа готувався до місіонерської роботи саме в Росії. Йому була добре знайома не лише російська мова, культура, духовність, а й особливості російської ментальності, політичної ситуації. Про це яскраво свідчить той факт, що, ставши єпископом, ще до приходу совєтів він негласно висвячує в єпископи каноніка Олександра Хіру та ще кількох священиків. Тобто готує їх до роботи в підпіллі.

Ще 1939 року, коли кордон СРСР проліг по Карпатах, він написав ректору Руссікуму: «Як ви дивитесь на близькість радянського кордону? Адже він, здається, лише за 60 кілометрів від Ужгорода. Тут говорять усяке. Але нехай буде, що буде! Адже моя ціль – апостольська робота серед них. Нікуди тікати не буду. І що за біда, як вб’ють: умерти за Христа – значить вічно жити». Із 1944-го Теодор Ромжа отримав так довго плекану місіонерську стезю – став єпископом за безбожного комуністичного режиму. Попервах очевидних сутичок не виникало: дривала війна, влада була зайнята облаштуванням нового життя. Питання греко-католицької церкви не було першочерговим. Більшість закарпатців були глибоко віруючими людьми і належали саме до греко-католиків.

Тому викликати релігійне невдоволення серед них у той час, коли треба агітувати за новий лад, було вкрай нерозумним. У свою чергу, церква на чолі з Ромжею демонструє лояльність до влади. Теодор Ромжа завжди відзначався аполітичністю. Для нього віра в Бога ніколи не була сумісною з політичними інтригами. За нових умов це стало доктриною Мукачівської греко-католицької єпархії, котра обрала політику невтручання в історичні процеси, що відбувалися на її очах. Очевидно, керівництво розуміло, що будь-який відвертий супротив лише розв’яже руки її ворогам.

Доля греко-католиків Галичини у 1939–1941 роках не залишала сумнівів у тому, що атеїстично-православна Москва не толеруватиме католицької церкви. Тому коли Теодорові Ромжі пропонують підписати Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Україною, він відповідає: «Маніфест є політичним документом, а єпископ не повинен займатися політикою». Випливли на поверхню і старі міжконфесійні суперечки. Побувавши у Москві й отримавши благословення Московського патріарха, православні вірники починають наступ на греко-католицькі храми. Їхню самовпевненість посилює позиція влади, в якій переважають комуністи і русофіли, котрі явно симпатизують православ’ю.

У таких умовах єпископ провадить енергійну діяльність. Двічі зустрічається з головою Народної Ради Закарпатської України Іваном Туряницею. Домагається звільнення заарештованих священиків. Навесні вирушає в архієрейську подорож, відвідуючи парафії Хустського, Виноградівського та Іршавського районів. На цей час церкві вже було заборонено випускати друковану продукцію та займатися з дітьми. У єпископа залишився один вихід: особистим прикладом і власним словом зміцнювати віру своїх вірних. Це дає результат: після деякого успіху православізація захлинулась.

Теодор Ромжа бачить, як розвиваються події в Галичині. Там, після арешту греко-католицьких єпископів, була створена група з кількох священиків, які «проголосили» скасування унії та приєднання до Московської патріархії. Щоби унеможливити такий варіант на Закарпатті, він особливу увагу звертає на священиків. Морально слабших направляє за кордон або взагалі звільняє від душпастирських обов’язків. Інших попереджає або присоромлює. У такий спосіб йому вдається домогтися стійкості кліру. Понад те, бачачи гоніння своєї церкви, греко-католики ще тісніше гуртуються. На свято Іллі в Боронявському монастирі, оточеному переважно православними селами, на відпуст 1946 року, замість звичайних 5 тис. прочан, прийшли у чотири рази більше. Наприкінці своєї проповіді Ромжа закликав усіх підняти правицю й урочисто присягнути на вірність правдивої віри до смерті. Те саме повторилося в Мукачівському монастирі, де зібралась доти небачена кількість віруючих – 50 тис.

А єпископ не здається. Його подорожі Закарпаттям тривають місяцями. Він не минає навіть найменшого села. Коли влада конфіскувала єпархіальний автомобіль, він їздить возами, а то й ходить пішки. Місіонер, який готувався працювати в далеких чужинах, був потрібний власному народові.

Таємниці вбивства о.Гавриїла Костельника

Хрест

Доля греко-католицької церкви була вирішена наперед. У Радянському Союзі для неї місця не було. Питання полягало лише в тому, як і коли прийде кінець. Якщо на Галичині приводом її знищення стала підтримка Української повстанської армії, то на Закарпатті «пришити» було нічого. Тому розв’язка затягувалась. Головною перепоною «львівського варіанта» став Теодор Ромжа. «Переконайте Ромжу – і багато уніатських священиків перейде у православ’я», – радив Москві один зі зрадників унії. Але переконати людину, яка готувалася все життя до сповідництва та мук, було неможливо. Після кількох спроб це зрозуміли всі.

У звіті Уповноваженого Ради у справах Російської православної церкви І. Ромера за третій квартал 1947 року зроблено однозначний висновок: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій, найбільш зручній формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпатської області до Риму». Буквально за кілька тижнів він із радістю рапортував, що єпископ Ромжа «несподівано» загинув.

Правда про загибель єпископа повністю відкрилася лише недавно. У 1998 році у Москві вийшли спогади генерала НКВС Павла Судоплатова, начальника 4-го розвідувально-диверсійного управління, яке займалося диверсіями і терором. Саме під керівництвом цього нелюда розроблялися і коїлися вбивства видатних українців Євгена Коновальця (вбив особисто), Шумського, Шухевича та багатьох інших. У своїх мемуарах кремлівський кат детально описує спецоперацію з ліквідації Теодора Ромжі.

Ініціатором був Микита Хрущов, який був першим секретарем ЦК КПУ. Судоплатов розкриває ще одну маловідому причину такого рішення. Він пише, що Ромжа володів відомостями про ситуацію в керівних колах України, про плановані заходи проти бандерівського руху. Ця інформація до єпископа надходила від черниць, які тісно спілкувалися із жінкою Івана Туряниці, першого секретаря обкому партії та облвиконкому. «Обидві посади той обіймав одночасно і користувався великою повагою та любов’ю населення, – пише Судоплатов. – На гаслах і транспарантах, розвішаних в Ужгороді до жовтневих свят, було написано: «Хай живе 30-та річниця Жовтневої революції та Іван Іванович Туряниця!»

Від Ромжі відомості про ситуацію в українському керівництві потрапляли до Ватикану. А звідти через московську агентуру – до Кремля. Це створювало справжню небезпеку для Хрущова у владних інтригах. Тому постала потреба таємно ліквідувати всю уніатську церковну верхівку в Ужгороді, яка надає усіляке сприяння бандерівцям. Сталін дав добро на знищення «терористичного гнізда Ватикану» на Закарпатті.

В Ужгород зі своєю групою виїхав сам Судоплатов і пробув майже два тижні. Він особисто знав усе керівництво українських націоналістів і хотів з’ясувати їхні зв’язки і контакти з Ромжею. На жаль, детальніше про це сталінський терорист №1 не пише. 26 жовтня в селі Лавки на Мукачівщині відбувалося освячення храму. Оскільки на той час вже була накладена заборона на поїздки священиків без дозволу Уповноваженого у справах релігійних культів, єпархія наперед повідомила владі про візит у село єпископа. Таким чином кадебісти могли спланувати і підготувати замах. До зупинки Ромжа приїхав автобусом, а звідти до села – кіньми.

Проте після служби і обіду селяни попередили, що на околиці стоять авто з військовими. Зважаючи на те, що вже наближалася ніч, люди попросили владику заночувати в селі. Наступного дня єпископ, два священики та два семінаристи вирушили на бричці в дорогу. Ось як описує те, що трапилося очевидець отець Маслей: «Від’їхавши 2–3 кілометри від села, ми помітили, що на нас насувається велика вантажна машина «Студебекер». Владика, як завжди, молився на вервиці. Ми сиділи задом до напрямку руху і все бачили. Ледве встигли вигукнути, як у той момент автомобіль, спускаючись із гори, на повній швидкості наїхав на нас. Коляска від удару перетворилася на купу трісок. Помітивши, що ми живі, нападники підбігли до нас і почали бити різними металевими предметами».

На щастя, на дорогу виїхало поштове авто. Щоби їх не впізнали, кадебісти вскочили у «бобик» і втекли. Поштовики ж відвезли постраждалих одразу до мукачівської лікарні, де їм надавали допомогу до пізньої ночі. У Теодора Ромжі були два переломи щелепи. Вціліли лише сім зубів, які до того ж хиталися. Була пошкоджена нога і численні рани на тілі вже від ударів нападників. Більше постраждав отець Бачинський. Можливо, його, як старшого за віком, убивці сприйняли на єпископа. Він мав тріщину черепа і численні переломи. Три тижні пролежав майже цілком непритомний.

Теодор Ромжа на смертному одрі

Судоплатов зізнається, що напад на Ромжу був підготовлений погано. Внаслідок організованої автомобільної аварії єпископ був лише поранений. «Хрущов запанікував і знову звернувся по допомогу до Сталіна. Він стверджував, що Ромжа готувався до зустрічі з високопоставленими зв’язковими з Ватикану, – розповідає генерал-лейтенант НКВС. – Тоді до Ужгорода прибули міністр держбезпеки УРСР Савченко та начальник токсикологічної лабораторії Майрановський із наказом ліквідувати Ромжу».

Біля єпископа цілодобово чергували черниці-василіянки, які працювали сестричками. Здоров’я його покращувалося і небезпека для життя минула. Щоб провести спецоперацію, у лікарню терміново приймається медсестра, агент місцевих органів безпеки. Але монахині невідступно сидять у палаті і стережуть єпископа. Під час нічного обходу 1 листопада головний лікар Бергман наказує їм слідувати за ним. Коли за кілька хвилин вони повернулися, єпископ уже помирав. Як зізнається Судоплатов, Ромжу було вбито уколом з отрутою кураре. Останніми його словами були: «О, Ісусе!»

Патріарх Йосиф Сліпий

Привезти тіло Ромжі з Мукачевого до Ужгорода дозволили лише пізно ввечері, щоби не здіймати великого ажіотажу. Проте по всій дорозі люди зустрічали похоронну процесію зі сльозами на очах. День похорону 4 листопада став на Закарпатті незвичайним. Були скасовані залізничні й автобусні маршрути у напрямку Ужгорода, щоби перешкодити вірникам попрощатися з улюбленим єпископом.

Ліквідація церкви.Собор 1946року.

Олександр Гаврош