Скарб гетьмана Полуботка:таємниця походження та пошуків

Історія про заповіт козацького гетьмана на початку 1990-х років минулого сторіччя розбурхувала розуми і серця буквально кожного громадянина молодої незалежної держави Україна. Та й стосувалася вона кожного з нас: за легендою, як тільки золото Полуботка відшукається, його, згідно із заповітом гетьмана, розділять між усіма. І кожен з нас отримає солідний капітал, яким може розпоряджатися на свій розсуд.

 

Павло Полуботок

Але до цих пір залишається загадкою, чи треба вважати легенду про незчисленні скарбом гетьмана черговою обіцянкою манни небесної для всіх українців, або ж скарб існує насправді.     Скептики можуть піти далі і поставити під питання сам факт існування скарбу Полуботка. Не будемо забувати, що вперше українське суспільство почуло про скарби Полуботка з вуст літератора – відомого поета Володимира Цибулька. У 1990 році, під час одного з численних у ті роки зібрань прогресивної української інтелігенції у київському Будинку вчителя, поет з високої трибуни повідав: на початку XVIII століття в один з англійських банків були покладені під відсотки 200 тисяч золотих червінців. І поклав їх український наказний гетьман Павло Полуботок.  Мабуть, скарби гетьмана Полуботка – чи не єдина загадка козацьких часів, яка вже протягом кількох століть має одне і те ж рішення, відоме всім, хто береться її вирішувати. При тому що самі умови цієї загадки залишаються не до кінця зрозумілими: як знайти і взяти скарб, який ніхто начебто і не ховає? Якщо скарб, про існування якого всім відомо, ніяк неможливо отримати, то звідси випливає: або воно чекає нас зовсім в іншому місці, або ж його не було зовсім.   

  Перш за все, претендентам на скарби гетьмана потрібно з’ясувати, ким була людина, що заповіла (на переконання багатьох) свої скарби нащадкам і чи міг він взагалі залишити якусь значне спадщину. 

Хто ж він такий – Павло Полуботок?   

Руїни кам'яниці Павла Полуботка у Любечі

  Він походив з родини родовитих козаків, що належать до того стану, яке в Малоросії стало аналогом українського дворянства. Чин полковника в таких умовах передавався у спадок: діти і внуки змінювали один одного на цій посаді. Однак рід Полуботків був заснований ще в тих соціальних умовах, коли родовитими козаками могли стати вихідці з найбільш козацьких низів. Для черні тоді ще не існувало перешкод – піднестися і зайняти більш високий соціальний статус міг будь-хто.   

  Про «низьке» походження роду Полуботків говорить сама прізвище. Вона означає «напівчобіток» і походить від глузливого прізвиська, якими нагороджували новоприбулих козаків на Січі. Однак незабаром Полуботки стали заслуженими і шанованими людьми. Зокрема, рід Полуботків перебував у родинних стосунках з гетьманським родом Самойловичів. Саме гетьман Іван Самойлович наблизив до себе Леонтія, сина сотника Чернігівського полку Артемія Полуботка, і незабаром зробив його переяславським полковником. Згідно з традиціями того часу, син Леонтія Павло мав успадкувати полковничий чин.     Після того як гетьманська влада перейшла від Самойловича до Мазепи і новий гетьман заслав попередника в Сибір, батько і син Полуботки, як вірні слуги Самойловичів, опинилися в опалі. Незабаром у Полуботків за велінням Мазепи відібрали всі володіння. Так рід Полуботків відразу став жебраком.     Але минув час – і доля посміхнулася Полуботкам.

До 1708 року завдяки, як не парадоксально це звучить, гетьману Мазепі, Павло Полуботок був піднесений до чину полковника Чернігівського полку. Минуло ще час – і Мазепа зрадив царя Петра. За наказом государя Меньшиков зрівняв із землею гетьманську столицю – Батурин. Після цього Петро наказав козацькій старшині зібратися у Глухові для виборів нового гетьмана. У числі перших на заклик російського імператора прибув полковник Павло Полуботок. Козаки заявили про своє бажання бачити гетьманом саме його, але цар побоювався, як би найближчий сподвижник Мазепи не опинився для нього таким же небезпечним. У підсумку новим гетьманом був обраний Павло Скоропадський.     За всі роки свого гетьманування Скоропадський намагався домогтися для України обіцяних Переяславською радою послаблень з боку Російської імперії. Але Петро, публічно називаючи Скоропадського одним зі своїх найбільш відданих союзників, не виконав жодної з настійних прохань так званого «улюбленця». Коли в 1722 році гетьман помер, козаки знову висунули на цю посаду Павла Полуботка. Чернігівський полковник став наказним гетьманом всупереч волі царя Петра, за планом якого Малоросією повинна була правити Малоросійська колегія. Тому гетьманом Павло Полуботок став тимчасово. 

Де ж захований скарб гетьмана Полуботка? Козацька старшина відразу ж направила Петру I всі необхідні папери для того, щоб він затвердив нову владу в Малоросії своїм указом. Змінювати щось в Україні царю в той час було ніколи: він готував перський похід. Тому до 1723 року Павло Полуботок залишався наказним гетьманом, очолюючи управу Малоросійської Генеральної військової канцелярії. Однак реальної влади у нього не було, він не мав права приймати серйозних рішень, які були вигідні українському народу. На ім’я царя посилалися чолобитні від тимчасового малоросійського уряду: козаки просили скоріше провести офіційні вибори нового гетьмана. Це давало нехай і слабку, але все-таки надію на те, що на малоросійських землях буде своя влада.     Але Петро не поспішав приймати конкретних рішень. На прохання про вибір гетьмана він відповів так: «Всім відомо, що від Богдана Хмельницького до Скоропадського всі гетьмани виявилися зрадниками. Від чого багато постраждало держава Російське. Поки не знайдеться надійну людину на пост гетьмана, підкорятися слід тимчасовому уряду». Тобто Малоросійської колегії, до якої входили в основному виразники ідей царя Петра. Не дивно, що незабаром між ними і козацькою старшиною виник серйозний конфлікт.     Загострення відносин рано чи пізно могло призвести до збройного виступу козаків проти режиму, встановленого російським імператором. Розуміючи, що за всім стоїть Полуботок, Петро в серпні 1723 року закликав його до Петербурга, де наказний гетьман та інші члени його посольства давали пояснення Таємної канцелярії з приводу звинувачень в зраді і сіянні смути. Винним себе Павло Полуботок не визнав, заявивши, що завжди служив і буде служити своєму народу, який знову намагаються поневолити.     Бунтівного гетьмана посадили в Петропавлівську фортецю, де він і помер в 1724 році.

Петро І відвідує ув'язненого ним  Гетьмана П. Полуботка

Його сподвижників після кончини царя Петра I звільнила імператриця Катерина I.     Як бачимо, біографічна довідка не дає навіть швидкоплинних відомостей про джерело багатства чернігівського полковника. Можливо, він в якийсь момент, скориставшись статусом наказного гетьмана, звернув частину рухомого та нерухомого майна в золоті червінці. Причому майно цілком могло бути не тільки його особиста. Ні, ніхто не збирається звинувачувати патріота України в крадіжці. Дуже може бути, що він, передчуваючи швидкий кінець і не бачачи реальної можливості втілити в життя свою мрію про незалежність українського народу, вирішив врятувати від розграбування хоча б якусь частину золота, яке могло б стати скарбницею української держави.     Історія життя і трагічної смерті гетьмана Павла Полуботка на цьому закінчується. Починається інша, схожа на авантюрний роман історія про пошуки його спадщини. 

20 листопада 1907 року професор Олександр Рубець опублікував у журналі «Новий час» інформацію, виявлену ним в одному з архівів. Згідно з його даними, існує записаний невідомим розповідь старого англійського шкіпера.

Професор Петербурзької консерваторії Олександр Іванович Рубець

На шхуну цього шкіпера, що стояла в Архангельську, попросилися три міцних молодих українця. Вони хотіли потрапити в Лондон, і шкіпер погодився їх туди доставити. Двоє з них ледве витягли на борт судна багаж – важку бочку.     У Лондоні шкіпер супроводжував своїх пасажирів в Ост-Індійську компанію. Один з українців, який назвався Яковом, сином наказного гетьмана Малоросії Павла Полуботка, зробив в Ост-Індійський банк внесок на суму 200 тисяч рублів золотом. Гроші були покладені в англійський банк до запитання на невизначений термін під 4% річних. Рахунок був відкритий на пред’явника. Вірніше, забрати гроші міг не хто завгодно, а лише сам Яків, його батько, їх спадкоємці або ж особи, які мають довіреність від вкладників на право отримувати гроші і відсотки.     Спадкоємці Полуботка, присутні в 1908 році на з’їзд з ініціативи Рубця в містечку Стародуб на Сіверщині, підрахували, що за період з 1723 по 1908 роки вклад виріс в 1062 рази! Враховуючи тодішню вартість золота, спадкоємці гетьмана оцінили свою спадщину в 213 мільйонів рублів. Двісті тисяч золотих монет перетворилися на двісті сорок тонн золота. За таку спадщину коштувало поборотися.     До речі, професор Рубець був не першим, хто зробив настільки несподіване відкриття. Ще в XIX столітті англійці нібито шукали на просторах Російської спадкоємців козацького золота. А ще раніше офіційні запити з приводу грошей гетьмана робили фаворит Петра I Меньшиков і фаворит Катерини II Потьомкін. Але нікому не вдалося дістатися до таємничого вкладу в Ост-Індійському банку.     

Як зазначають у своєму дослідженні, опублікованому в газеті «Коммерсант», українські письменники і культурологи С. Цалик і Ф. Селігей, всього спадкоємців Павла Полуботка виявилося 350. Вони вибрали серед себе 25 осіб, які увійшли до комісії з повернення спадщини гетьмана на батьківщину. Правда, вони або забули, або не взяли до уваги додаткові і дуже важливі умови, дотримання яких дозволяло спадкоємцям отримати бажану суму. Петро І Внесок з англійського банку міг взяти тільки спадкоємець Павла Полуботка по чоловічій лінії і тільки тоді, коли Україна здобуде незалежність. Тому видача грошей повинна проводитися тільки в присутності представника незалежної української держави. Про це сказано в копії заповіту. Її повіз із собою до Південної Америки інший син гетьмана – Остап.    

 Професор Рубець склав список усіх претендентів на золото Полуботка. Перелік прямих спадкоємців виявився значним. Від їх імені в Лондон виїхав відомий адвокат Кулябка-Корецький. Прибувши до Великобританії, він з’ясував, що Ост-Індійська компанія ліквідована ще у 1858 році, а її активи перейшли в «Bank of England». Розслідування затягнулося на невизначений термін, і адвокат зміг обнадіяти своїх поручителів тільки перед Першою світовою війною. Начебто з’явилася реальна можливість вимагати з англійців свої гроші. Але війна і наступна за нею революція внесли свої корективи в плани спадкоємців.     Про скарби Полуботка знову заговорили вже за радянської влади. І як не дивно, чим далі розвивалося історія про пошуки скарбу, тим більше письменників або людей, близьких до літератури, виявляється прямо або побічно замішаних в ній. Можливо, згадані вище С. Цалик і Ф. Селігей скористаються зібраним їм матеріалом для написання захоплюючого історичного детективу. Поки ж перекажімо основну хронологію подій.    

 У 1922 році Остап Полуботок, прямий нащадок того Остапа, який виїхав до Південної Америки, прибув з Бразилії до Відня для зустрічі з послом УРСР Юрієм Коцюбинським. 

Юрій Коцюбинський

На зустрічі він показав синові класика української літератури фотокопію оригінального заповіту гетьмана і зробив дуже привабливу пропозицію. Він, Остап Полуботок, прямий спадкоємець гетьмана, отримує свою спадщину з англійського банку. У цьому йому повинні допомогти офіційні представники Радянської України. Потім він віддає гроші їм, претендуючи лише на 1% від суми. Петро І та гетьман Полуботок За приблизними підрахунками, за двісті років двісті тисяч золотих рублів, що складали на ті часи один мільйон фунтів стерлінгів, перетворилися на один трильйон. Отже, Остап претендував «всього-на-всього» на 10 мільярдів фунтів.     Керівництво УРСР вирішило зробити в англійський банк офіційний запит. У тому ж році неподалік від Beни зустрілися генеральний консул Радянської України, представник інтересів Остапа Полуботка, і полковник Роберт Мітчелл, представник «Bank of England». Англієць заявив наступне: перш за все необхідно підтвердити оригінальність заповіту. Фотокопія для англійського банку не є документом. Крім того, навіть якщо експертиза встановить справжність оригіналу і визнає Остапа офіційним прямим спадкоємцем скарбів гетьмана, ці гроші все одно не можуть бути виплачені. По-перше, негайна виплата всієї суми однозначно підірве економіку Великобританії. А по-друге, Радянська Україна не визнана Великобританією як незалежна держава. 

     У 1934 році колишній консул Радянської України Юрій Коцюбинський був знятий з поста заступника голови уряду з питань економіки, висланий до Сибіру, пізніше звинувачений у шпигунстві на користь іноземних держав, поспішно доставлений в Київ, допитаний і за вироком «трійки» розстріляний як ворог народу. Серед іншого йому пригадали невдалий контакт з британським полковником Робертом Мітчеллом. По одному з припущень, таким чином нові претенденти на золото українського гетьмана прибирали непотрібних свідків. А Юрій Коцюбинський міг дуже багато розповісти – адже він виявився одним з тих небагатьох, кому представник англійського банку офіційно зізнався в існуванні скарби.     А в 1935 році в Париж відправився відомий український радянський поет Павло Тичина. Про це згадані вище Цалик і Селігей теж пишуть у своєму дослідженні. Лояльність до радянської влади Тичина вже встиг неодноразово підтвердити. Що цікаво, назад до Москви він повертався дивним способом – через Лондон. Протоку Ла-Манш поет перетинав на катері і дуже страждав від нападів «морської хвороби»: він погано переносив хитавицю. До того ж розігрався невеликий шторм, катер насилу справлявся з хвилями.     Цікаво, що на цьому відомості про візит Павла Тичини в Лондон вичерпуються. Навіщо він туди їздив, так і залишається загадкою. Тут пригадується цікавий факт: поет, згідно зі списком професора Рубця, був одним із спадкоємців гетьмана Полуботка. Можливо, що в 1935 році радянське керівництво вжило чергову безуспішну спробу отримати з англійців хоча б частину українського скарбу. Для чого і пред’явило британцям одного з імовірних реальних спадкоємців.    

 Незважаючи на невдачі, Кремль постійно вів полювання за скарбами гетьмана Полуботка. У 1937 році був заарештований член ЦК ВКП (б) Борис Шеболдаєв – син однієї зі спадкоємиць Полуботка. Його звинуватили в тому, що він написав записку в британське посольство в Парижі з проханням з’ясувати, чи є в Англійському банку гроші його предка. Таким чином, Шеболдаєв нібито збирався втекти до Лондона, довести там свої права на спадщину та отримати гроші.     Є інформація про те, що НКВС давав завдання своєї англійської резидентурі активно шукати підходи до скарбів Полуботка. У 1938 році англійська делегація таємно прибула до Москви для ведення чергових переговорів, що стосуються гетьманського золота. Це побічно підтверджує популярне нині твердження, що Сталін і глави інших європейських держав готувалися до Другої світової війни і не поспішали починати її тільки через бажання накопичити коштів. А капітали для ведення війни такого масштаби потрібні були колосальні. Дуже можливо, що наявність золота Полуботка в Англійському банку стало для Великобританії гарантією того, що Радянський Союз не буде воювати проти неї: тоді на війну доведеться витрачати ці самі мільярди. А Сталін, у свою чергу, отримав гарантію військової допомоги з боку Англії, яку СРСР отримував у роки війни. За однією з версій, вже після її закінчення, в 1947 році, в Москві було підписано угоду, що зобов’язує Радянський Союз відмовитися від усіх претензій на золото Полуботка. Підписаний документ членом Президії ЦК КПРС Мікояном і британським послом в СРСР Петерсоном.     Якщо слідувати цій версії, то скарби Полуботка існували принаймні до 1947 року. Втім, документа, нібито підписаного Мікояном і Петерсоном, теж ніхто не бачив. Про його існування відомо лише зі слів сина Анастаса Мікояна – Степана. У цій угоді нібито записано, що по решті радянськими боргами призначається мінімальна процентна ставка – 0,5% річних. І погашені вони повинні бути протягом п’ятнадцяти років. Умови для післявоєнної ситуації дуже вигідні. До того ж Великобританія зобов’язувалася закуповувати у СРСР зерно по якимось «спеціальними цінами». Можна припустити, що в даному випадку ціни були явно завищені. Де ж захований скарб гетьмана Полуботка? Факт наявності скарбу побічно визнають самі англійці. Інакше чим пояснити те завзяття, з яким вони періодично вимагали від радянського уряду підписувати все нові і нові угоди про відмову від претензій на гетьманську золото. Наприклад, в 1958 році радянська Інюрколегії знову зайнялася пошуками активів Полуботка. Про це посольство СРСР у Великобританії офіційно повідомило англійським колегам. Англійське казначейство так само офіційно відповіло: про скарби гетьмана Полуботка нічого не відомо. Здавалося, тема була остаточно закрита.

 Але в 1964 році про гетьманський спадщині заговорили знову, цього разу – зі сторінок швейцарської преси. Стаття в газеті «Four tous» підштовхнула уряд Української РСР до активних дій. Була створена комісія на чолі із заступником голови Ради Міністрів УРСР Петром Тронько. Вона вкотре зайнялася офіційними пошуками козацького золота в Англії.     Лондон був дуже стурбований. Адже комісія не тільки шукала скарб. Вона підрахувала, що за станом на 1 січня 1965 золотий фонд Полуботка за два з половиною століття перевалив за суму 1 трильйон фунтів. На той момент Радянський Союз претендував на суму, рівну трирічного бюджету Франції. Правда, після зняття Хрущова комісія була розпущена, і англійці зітхнули спокійно.     Новий сплеск інтересу до скарбів Полуботка був викликаний невеликою публікацією в газеті «Известия». Тодішній прем’єр-міністр Великобританії Гарольд Вільсон був всерйоз стурбований перспективою судового позову. Він вів переговори з Мікояном, намагаючись в черговий раз вирішити назріває конфлікт мирним шляхом. Англійці навіть готові були пробачити Радянському Союзу царські борги, аби конфлікт навколо фатального скарбу був скоріше залагоджено.     1 січня 1968 року глава радянського уряду Олексій Косигін підписав указ про створення нової комісії: золото гетьмана ніхто просто так віддавати британцям не збирався. Але новостворена комісія тут же, 5 січня, підписує з Лондоном нову угоду про відмову від фінансових і майнових претензій, що виникли після 1 січня 1939 року.     Фінальна точка в суперечках між СРСР і Великобританією з приводу скарбів Полуботка була поставлена в 1986 році. Згідно з підписаним у Лондоні угодою, Радянський Союз відмовлявся від усіх фінансових претензій до Великобританії, які мали місце до 1939 року.     Виходить, СРСР пробачив Англії українські борги. І фактично подарував те, що залишилося від скарбів гетьмана Полуботка. Адже значна їх частина цілком реально могла покрити зовнішній борг, який зріс у Радянського Союзу перед Великобританією після закінчення Другої світової війни.     Як заявляють сьогодні політичні та громадські діячі України, всі договори між СРСР і Англією з приводу скарбів гетьмана Полуботка потрібно вважати недійсними після того, як Україна здобула незалежність. Тому з другої половини 1991 році претензії до Англійському банку могло пред’являти вже новий український уряд.     Дослідницьку роботу історики, юристи та архівісти почали проводити ще в 1990 році. Дізнавшись про те, що Україна таки збирається вимагати скарби, англійська преса тут же відреагувала шквалом обурених публікацій, а економісти Об’єднаного королівства підрахували: якщо визнати існування скарбу, оціненого в 16 трлн фунтів, то на кожного підданого англійської королеви припадає 38 кг золота. «Невже ми хочемо подарувати це кожному українському громадянину?» – Подібні риторичні запитання журналісти ставили британським читачам. Відповідь знайшлася відразу: спочатку українцям потрібно довести, що скарб належить їм по праву. Де ж захований скарб гетьмана Полуботка? Не мовчали і досі не мовчать українські засоби масової інформації. Наприклад, завдяки журналістам придбала популярність довідка «Дойче-банку», згідно з якою Україна, розташовуючи скарбами Полуботка, які потрібно тільки взяти в Англійському банку, має найкращі стартові можливості серед усіх колишніх радянських республік, що стали незалежними державами.     

Публіцист Сергій Плачинда на сторінках газети «Столиця» свого часу закликав створити урядову комісію з всебічному вивченню «справи скарбів Полуботка» та ведення відповідних переговорів з англійським урядом. Така комісія на чолі з академіком Тронько була створена і навіть вирушила до Лондона для переговорів. Відповідь вона отримала цілком передбачуваний: ніякого золота гетьмана Полуботка в Англійському банку немає.     Сьогодні наріжним каменем усієї цієї історії є, на думку багатьох, угода 1986 року. Радянський Союз, наділивши себе правом розпоряджатися всіма боргами і майном союзних республік, тоді прийняв остаточне рішення від імені всіх республік, в тому числі від імені України. Так що сьогодні навіть поява прямого спадкоємця Полуботка навряд чи зможе повернути нам його скарби.     Можна, звичайно, пред’явити фінансові претензії Росії. Адже вона не тільки привласнила собі золото вже «радянських гетьманів», а й несе відповідальність за всі гріхи Радянського Союзу перед іншими народами і державами. Але навряд чи вдасться сьогодні відшукати золото Полуботка в російській скарбниці. Так само, як уже навряд чи вийде відшукати когось із прямих нащадків роду Полуботків.   

  Втім, є люди, які цілком серйозно стверджують: скарби гетьмана ми, українці, вже давно отримали. І скарб це – духовне. Заповіт Полуботка зберігається у справах і помислах його, у прагненні жити і вмирати за свободу і незалежність свого народу. Загалом, любите свою Батьківщину, і тоді ніяких гетьманських скарбів не знадобиться.
ОЛЬГА ПРИДИБАЙЛО