Важкий вибір гетьмана

З ім'ям Петра Дорофійовича Дорошенка (1627—1698) гетьмана України з 1665 до 1676 років пов'язана остання спроба об'єднати всю Україну в єдину цілісну державу.

Гетьман Петро Дорошенко

Доба Руїни (1657—1676) стала найтрагічнішою віхою в історії України. Роковою стала помилка нашого славного гетьмана Богдана Хмельницького, який прийняв у цілому хибне рішення про наслідне право. На Україну по смерті Б. Хмельницького чекала ціла низка гетьманів, що піклувалися не про долю багатостраждальної Вітчизни, а в першу чергу про свої інтереси. Громадянська війна призвела до спустошення козацької держави; завершилася Доба Хмельниччини, протистояти агресії сусідніх країн було все важче. Річ Посполита, Московська Русь і Кримське ханство продовжували боротьбу за такий ласий шматок землі, як Україна.

Майбутній гетьман України народився 1627 року в славному козацькому місті Чигирині в родині спадкової козацької старшини. Батько його Дорофей був полковником Війська Запорозького, дід Михайло — гетьманом. Петро був освіченим юнаком й володів польською мовою та латиною. З перших днів Визвольної революції, що розгорілася 1648 року, Дорошенко став її активним учасником; з 22-х років він отримав чин «арматного писаря». 1650 року П. Дорошенко вже серед старшини козацького війська, яке вирушило в похід до Молдавії. Кар'єра молодого козака була стрімкою — у 1655 році він полковник Прилуцького полку. Але його час ще не прийшов; після поразки під Хмельником від російських військ у кінці 1659 року П. Дорошенко втратив свій полк, посаду і став звичайним козаком.

За часів гетьманування Павла Тетері П. Дорошенко повертається з небуття й у 1663 році стає генеральним осавулом. Програма П. Тетері, ціллю якої було домогтися возз'єднання козацької України (як Правобережної, так і Лівобережної) в межах Речі Посполитої зазнала фіаско. Як еліта, так і прості козаки й селяни через постійне втручання вищеназваних зовнішніх сил були розколоті.

Повстання 1664—1665 років проти П. Тетері мало ярковиражений антипольський характер і коштувало життя Івану Виговському. «Пройшовши страдницький шлях «блудного сина» ідеї державної самостійності України, він саме тепер повністю сприйняв цю ідею розумом і серцем та свідомо поклав на алтар її реалізації власне життя» (В.А. Смолій, В. С. Степанков «Українська національна революція ХVII ст., 1648—1676 рр.). Повстання після довгої кровопролитної боротьби завершилося перемогою, правобережні землі у межах козацької України відстояли незалежність. П. Тетеря виїхав до Польщі, потім до Стамбула, де й був отруєний.

Боротьба за булаву загострилася через те, що легитимність влади Івана Брюхововецького не визнавала більшість старшини. Петро Дорошенко був у 1665 році генеральним обозним і, вдало скориставшися ситуацією, 28— 29 серпня за допомогою кримських татар та білоцерківського коменданта поляка Яна Стахорського повалив новоспеченого гетьмана Степана Опару. На початку 1666 року «наказний» гетьман на козацькій раді в Чигирині оголошується гетьманом. Петро Дорошенко починає активно боротися з Іваном Брюховецьким, закликає лівобережних козаків переходити під його «правобережну» булаву.

Ситуація для П. Дорошенка суттєво погіршилася після того, як між Річчю Посполитою й Московською Руссю було підписане 30 січня 1667 р. Андрусівське перемир'я. Хиткі до цього кордони по Дніпру стали реальністю (лише Київ залишився за царем). Правобережжя поверталося до польського короля. Підступно повели себе бояри, які від імені царя порадили гетьману, щоб він «перебував у вірному підданстві польського короля». Гетьман вживає заходів по обмеженню військової присутності поляків на Правобережжі й поступово починає поліпшувати відносини з Кримським ханством, вбачаючи у татарах і турках важливу противагу московитам і полякам (як же він помилявся!). Спроба підняти повстання на Лівобережжі й заклики козакам прийняти підданство були марні. Польща підписанням Андрусівського перемир'я фактично підписала вирок курсу гетьмана на возз'єднання Правобережжя й Лівобережжя. До того ж ідея возз'єднання під зверхністю польського короля майже не мала прихильників серед українців.

Андрусівський договір

У будь-якому разі союз з кримськими татарами призводив до спустошення українських земель, особливо на заході України. До власне етнічних польських земель кримським і ногайським мурзам було далеко, тому в першу чергу потерпали власне українські землі, що аж ніяк не додавало популярності П. Дорошенку. Але й навіть Богдану Хмельницькому у розпалі антипольського повстання не вдалося запобігти спустошенню українських земель «союзниками». Бранці з України переповнювали невільницькі базари у Стамбулі, Кафі, Трапезунді, Александрії. Треба відзначити, що в першу чергу на Запоріжжі був дуже стійкий спротив ординцям і туркам, більшість тутешніх козаків вороже сприйняли зближення гетьмана з ханом і султаном. Серед непримиренних ворогів останніх вирізнявся сталевою волею, рішучістю, часто жорстокістю, кошовий Іван Сірко, який, за словами В. Коховського, «страшний для орди, – бо був досвідченим у воєнних діях і відважним кавалером, перевищуючи цим Дорошенка». Сірком татарські жінки лякали своїх дітей. Але зухвалі дії кошового (жорстокі розправи як з мусульманами, так і з потуреченими українцями) раз у раз призводили до загострення політичної боротьби. 1669 року розгорілося полум'я громадянської війни між лівобережним гетьманом Дем'яном Многогрішним, якого підтримували російські війська, і Петром Дорошенком. Лівобережні полки (крім Переяславського та Лубенського) не підтримували Дорошенка і статус-кво на кордоні Дніпра знову був зафіксований.

1670 року Уманський, Кальницький та Брацлавський полки обрали гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка, якого підтримувала Польща. П. Дорошенко, якого підтримувала Туреччина, зумів так перемогти суперника, але ціною страшного турецького нашестя на південно-східну частину Річчі Посполитої, населеною в основному українцями. Король Михайло Вишневецький 1672 року підписав ганебну Бугацьку угоду за якою султан отримав Поділля й велику данину грошима.

Ще 1668 року П. Дорошенко відхилив пропозицію московитів порвати з Кримом, але засвідчив повагу до царя. Гетьман був не проти протекції царя, але за умови возз'єднання всіх етнічних українських земель. П. Дорошенко підтримував заходи митрополита Йосипа Пукальського зі створення незалежного українського патріархату, що було конче потрібною справою для утвердження самостійної Козацької держави. Позиції Москви з кожним роком посилювалися, ідеологія «малоросійства» знаходила все більше прихильників серед старшини, козаків, селян Лівобережжя. Цей чинник аж ніяк не допомагав згуртуванню української нації.

У березні 1669 року під Корсунем розширена старшинська рада схилилася до протекції турецького султана; його посол від імені господина свого обіцяв затвердити вольності козацькі й права. 2 грудня 1670 року була складена присяга султану Мехмеду IV. Треба відзначити, що цей крок був вимушений і проти нього були налаштовані завеликі сили — російські, татарські, польські війська.

Мехмед IV

Але вже у травні 1669 року розгорілася громадянська війна, на Січі було обрано гетьманом Павла Суховія, пізніше Михайла Ханенка. П. Дорошенко перемагає війська заколотників 8 листопада під Стеблевом і продовжує уникати бойових дій як з поляками і московитами, так і з лівобережними козаками. П. Дорошенко був проти повернення в Україну польської шляхти, бо козаки «в жодному випадку не можуть перебувати у підданстві і послушенстві панів». Польщі така навіть автономна Козацька держава була кісткою в горлі. Відносини П. Дорошенка з Лівобережжям і її гетьманом Дем'яном Многогрішним, який починає спротив гегемоністським проявам у дiях уряду царя, поліпшуються.

 Але у березні 1672 року проросійська старшина вчинила змову й усунула лівобережного гетьмана. Якщо повернутися до нашестя 100-тисячної турецької армії на Поділля (дія роману Г. Сєнкевича «Пан Володиєвський» відбувається як раз під час оборони Кам'янець-Подільського замку), то треба відзначити, що дуже скоро П. Дорошенко зрозумів хибність союзу з Пoртою. Не вдалося йому порозумітися і з новим гетьманом Лівобережної України Іваном Самойловичем, амбітним політиком, що боровся як з демократичними устремліннями Запоріжжя, так і з самим П. Дорошенком. Останній схиляється 1673 року до прийняття протекції царя Олексія Михайловича. Але було вже пізно.

На початку лютого 1674 року відбулася розв'язка — майже 70-тисячне військо на чолі з воєводою царя Г. Ромодановського та І. Самойловичем вдерлося на Правобережжя. В бою під Лисянкою П. Дорошенко потрапив у полон, але ця подія призвела до ще більш спустошливого вторгнення турків. Г. Ромодановський та І. Самойлович спішно зняли облогу гетьманської столиці Чигирина, в якому закрився гетьман, що повернувся з полону. Люди, побоючися турків і татар, масово переходили Дніпро й переселялися на Лівобережжя.

Запорізький отаман Іван Сірко.

За домовленістю з кошовим І. Сірком 20 жовтня 1675 р. гетьман (який нарешті порозумівся з ним) зрікся в Чигирині турецької протекції і склав присягу царю. Але Москва не визнала акту присяги. 1676 року у вересні П. Дорошенко виїхав за Чигирин, поклав булаву й здався. Почалася довга, більш ніж 20- річна опала гетьмана. Ця його сторінка життя — тема окремої розповіді.

Решту життя П.Дорошенко прожив на чужині. З 1679 до 1682 року екс-гетьман був навіть Вятським воєводою; 1684 р. одружився з Агафією Єропкіною. З його таких пізніх нащадків походить дружина Олександра Пушкіна Наталія Гончарова, що була П. Дорошенку правнучкою. Помер він 19 листопада 1696 р. у своєму селі Ярополче, похований біля церкви Святої Параскеви. Постає питання, чому ж не поховати гетьмана на його батьківщині в Чигирині? Незважаючи на трагічні помилки, за словами історика й нащадка гетьмана Дмитра Дорошенка, «його боротьба стала «неписаним» заповітом для грядущих поколінь».

Могила Петра Дорошенка. Село Ярополець Волоколамського району Московської област

П.Дорошенко був свідомим борцем за ідеали самостійної України, але часто спирався не на свій нарід, а на «стратегічних» союзників. В цьому й була трагедія його драматичного життя.

Сергій МАХУН