Франко і вишиванка

Щороку в третій четвер травня українці святкують День вишиванки. Свято це молоде, йому лише 10 літ: ідею відзначати Всесвітній день вишиванки запропонувала 2006 року студентка Чернівецького університету. Та мало хто знає, що «моду» на вишиванку у поєднанні з європейським костюмом значно раніше започаткував інший студент і випускник цього університету ‒ …Іван Франко! (Так-так, хоча впродовж 7 семестрів він навчався у Львівському університеті, проте останній, 8-й семестр, необхідний для докторату, закінчив у Чернівцях). Саме завдяки йому вишиванка у свідомості українців стала не лише традиційним елементом народного одягу, а й маркером модерної національної ідентичності.

Сучасники свідчать, що Іван Франко «відрізнявся од загалу своїм костюмом – вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток». Вишиваних сорочок у письменника «було завжди під достатком, – розповідала донька Анна. – Це були майже все дарунки його приятелів, приятельок, співпрацівників не тільки із Західної України, але й з Великої України. Між цими сорочками була сорочка від Олени Пчілки, від Трегубової, Альбрант, Алчевської, Кобринської, Уляни Кравченко, Бохенської і багато інших». Причому любив одягати вишиванку і в будні, і в свята. «Майже завжди носив вишивану сорочку», – писав Петро Франко. «Святковий одяг Франка завжди був темно-синій і до нього вишивана сорочка», – свідчив Михайло Яцків.

Водночас чоловічу вишивану сорочку, оцей обовʼязковий елемент українського національного строю, Іван Франко носив з європейським костюмом-трійкою. І це був новаторський підхід до трансформації образу українського інтелігента, у якому поєднувалися прадавня українська традиція і модерні запити нової епохи.

Дружина письменника, Ольга Франко, також не цуралась українського національного строю. Підтвердженням цьому є фотографія майбутньої матері Франчат зі своєю старшою сестрою Антоніною у розкішних українських костюмах, зроблена у Києві 1885 року.

Ольга Хоружинська:доля дружини Франка

Ольга Франко «цікавилася вишивками і народними виробами». Вишивала також і сама. Зокрема, у будинку Франків на комоді, як свідчила Анна, красувалась «вишивана серветка маминої роботи». До сьогодні у Літературно-меморіальному музеї Івана Франка у Львові збереглися також два рушники зі східноукраїнським узором, які вишила Ольга Франко червоними і чорними нитками. Обрамовані вишиваними рушниками портрети Тараса Шевченка та Івана Франка (роботи Юліана Панькевича) висіли також у родинному будинку письменника на вул. Понінського, 4 (нині там розташувався Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка).

Не відставали від батьків і діти. Усі Франчата змалечку носили вишивані сорочечки. Про це свідчить хоча б світлина маленьких Андрія і Тараса Франків (4-х і 2-х років) у вишиваночках та сердачках, яку подарувала 12 грудня 1891 року Ольга Франко сім’ї Ігнатовичів.

Батьківська любов до вишивки передалась і дітям.Ще до сьогодні співробітники київського Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, у якому працював Тарас Франко після вимушеного переїзду зі Львова до Києва, згадують, які красиві вишиванки носив син письменника. І це було у підʼяремні радянські роки, коли за носіння вишиванки можна було легко загриміти до буцегарні.…

Побут Івана Франка

У вишиваній сорочці запам’ятався син письменника і Павлові Загребельному: «Тарас Іванович був точною копією свого великого батька: соколино-сірі очі, нервовий ніс, чітка окресленість обличчя, навіть отой “їжачок” на голові, та ще вишивана сорочка, здається чи не така самісінька, як на відомому портреті класика».

Анна Франко-Ключко колекціонувала українські взори і сама майстерно вишивала. Вона «збирала вишивки, гуцульські вироби, картини народних митців. Її шість кімнат віденської квартини мали вигляд писанки. Вишивки та квіти». Невід’ємним елементом гардеробу доньки письменника була вишиванка. 1956 року в Канаді Анна Франко-Ключко виступила перед жінками Монреалю з нарисом «Таємниця вишивки». Як найцінніший скарб зберігала вона білу полтавську мережану сорочку батька (подарунок Христі Алчевської), яку передала Музеєві Івана Франка у Львові під час свого приїзду на Україну 1967 року.

Не цуралися вишиваних взорів і онуки та правнуки письменника.

Зеновія та Люба-Дарина (онучки по синові Тарасу), Віра та Іванна (онучки по синові Петрові) також носили вишиванки. Майстринею вишивки і писанкарства стала у далекій Канаді і онука Анни Франко-Ключко – Галина Миронівна Ключко. Галина Ключко причетна також до виходу у світ двомовного (українською та англійською мовами) альбому «Українська вишивка» (Торонто, 1982), у якому репрезентуються багатий колорит вишивальних узорів залежно від околиць походження.

Для усіх Франчат вишиванка, як і українська мова, упродовж усього їхнього життя були не просто красивим аксесуаром. Для них, розкиданих по світу, це був глибинний символ їхньої великої і малої Батьківщини. Милий спомин про отчий дім, щасливе дитинство, про Батька і Матір асоціювався з мовою і тонким узором вишиваної чи мережаної сорочки. Причому одягнути вишиванку для уже дорослих Франчат означало не лише зберігати «вірність традиціям свого народу», але зберігати вірність Батькові. Вона для них стала обов’язком атрибутом, що визначав їхню приналежність до великого роду – роду Франка.

Можливо, саме тому й Анна, й Тарас (Андрія і Петра уже не було серед живих) у під’яремні радянські роки так міцно тримались за своє українство. Так, Тарас Франко, не без гордості згадувала про нього сестра Анна, у своєму органічному українстві «був прямолінійним і до дрібничковості послідовним. Купував виключно в українських крамницях, говорив всюди по-українському, приятелював виключно з українцями, належав до українських організацій». Такою ж українською патріоткою залишалась усе життя і Ганна.

…За іронією долі, Іван Франко, який так любив носити вишиванки впродовж усього життя і виховав у цій традиції своїх дітей, похований був у чужій сорочці. Ольга Роздольська (дружина українського фольклориста і етнографа Осипа Роздольського) згадувала, що, коли заходились готувати покійного в останню путь, то «показалося, що нема ні однієї порядної сорочки. Тоді Бандрівський [шкільний приятель Івана Франка та адвокат, що був опікуном поета з часу його хвороби. – Н. Т.] послав когось до (покійної вже) Герміни Шухевичевої, що зараз-таки прислала гарну вишивану сорочку свого померлого мужа. В ту сорочку і стареньке вбрання вдягнули студенти покійника». Це було 28 травня 1916 року. Тоді, як і сьогодні, у повітрі пахло весною, війною і порохом…

Наталя ТИХОЛОЗ