"Слово о полку Ігоревім":таємниці авторства

Його ім’я — одна з найбільших нерозгаданих таємниць культури східних слов’ян. Часовий огром відділяє нас від тієї доби, коли Київська Русь півтораста років вела спустошливі війни з південними кочівниками — половцями. На цьому драматичному історичному тлі геніальний слов’янин створює безсмертну поему, в якій  палко закликає князів до єдності й звитяги в ім’я любові до рідної землі.

   Поштовхом до її створення став невдалий похід на половців навесні 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Тоді, аби об’єднати князів для відсічі зовнішньому ворогові, великий київський князь Святослав скликав володарів Руської землі і на урочистому зібранні 15 серпня 1185 р. вперше прозвучало «Слово о полку Ігоревім», другу частину якого створено пізніше, у 1187 р.

   Відхиливши завісу часу, вдивимося в натхненне обличчя співця. Це кремезна людина зрілого віку, могутній військовик, який знає найтонші деталі походу. Він, безумовно, належить до найвищої політичної та духовної еліти, до своїх слухачів-князів звертається «братіє». Визначний політичний діяч і дипломат — у його творі Київська Русь постає відкритою країною, що підтримує відносини з багатьма державами. Безперечно, це один із найосвіченіших представників своєї доби: у творі згадуються події, віддалені від XII ст. на 800 років. Автор шанобливо згадує й свого попередника — співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і пов’язує Бояна, 

«ВЕЩИЙ БОЯН» КАРТИНА М.РЕРІХА Боян, герой «Слова о полку Ігоревім», який «віщі персти на живі струни складав», — найзагадковіша історична особистість.

Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств, обіцяючи співати в його стилі та об’єднати давню й теперішню славу. Після описів підготовки до походу, триденного бою й поразки Ігоря, Автор «Слова…» з’ясовує причини, які довели Руську землю до поневолення.

Літописець, геніальний майстер словесності княжої доби

  Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, прославлянням спершу «старих князів» —  Ігоря і Всеволода, а потім і «молодих», представником яких був Володимир Ігорович. Для Автора незаперечним є і високий статус жінки-слов’янки: найліричніша частина твору — «Плач Ярославни» — присвячена княгині Єфросинії Ярославні, дружині князя Ігоря. Це — сповідь про її тугу  за чоловіком, вірність і любов, що, немов обереги, охороняють князя   у біді, визволяють від смерті та творять диво: йому вдалося втекти з полону.

Створюючи типову християнську пісню, характерну для європейських культур доби хрестових походів, Автор, проте, згадує язичницьких божеств — Стрибога, Дажбога, Велеса, діву Обиду, а таємничі Карна і Жля стали для нього засобами самовираження.

  Від часу віднайдення «Слова…» вчені намагаються назвати ім’я його творця. Висувалися десятки гіпотез. На сьогодні актуальними залишаються дві версії: боярська і князівська. Академік Б. Рибаков придумав для київського тисяцького умовне ім’я — Петро Бориславич. У князівській версії найбільш доказовою залишається гіпотеза Л. Махновця, який стверджує, що автором «Слова…» є галицький  князь-ізгой Володимир — нелюбий син галицького володаря Ярослава Володимировича Осмомисла. Підтвердження цьому дослідник знайшов у тексті твору. Деякі  з науковців своїми розвідками опосередковано підтримують цю гіпотезу (О. Орлов, Ю. Югов), називаючи Автора «Слова…» галичанином («карпаторусом»), тоді як опоненти вважають останнього або киянином, або чернігівцем. Однак достеменно відомо, що оспівана в «Слові…» славнозвісна Ярославна — рідна сестра князя Володимира Ярославича Єфросинія, тож у цьому зв'язку (і як зайвий аргумент на користь висунутої  Л. Махновцем версії) стає зрозумілим, чому  у «Слові…» з таким братерським теплом Автором відтворено її опоетизований образ.

  Мова, якою написано «Слово…», — це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописців, але з помітно відчутнішим впливом народної. Є припущення, що копія поеми XVI ст., відкрита О. Мусіним-Пушкіним, була вже значно окнижнена переписувачами, які «підтягали» транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До  того ж вона могла бути не зі старого списку, а з інших (пізніших) копій, які й витворили т. зв. темні місця поеми. Мовний    скарб поеми порівняно невеликий, — дещо понад 900 слів. Крім слів і виразів, притаманних тільки українській мові, у «Слові…» є архаїзми, збережені в українських говірках, прослідковуються також впливи інших мов. У пояснювальній записці до перекладу на російську, зробленому для імператриці Катерини ІІ, було вказано, що оригінал містить у собі велику кількість «южнорусских» та польських слів, незрозумілих російському читачеві.

  При порівнянні мови «Слова…» із сучасною українською мовою виявляється досить багато спільного (українська вочевидь мало змінилася з часів Київської Русі). Так, застосовувані в поемі слова у кличній формі мають і досі властиві сучасній українській мові закінчення («княже», «враже» тощо).

  Хай ми не знаємо імені Автора — його особистість і душа сфокусувалися в монументальному творі, що відбиває звитяжну неповторність княжих часів, дихає запашною розлогістю слов’янських обширів, хвилює свіжістю й багатством почувань наших предків, могуттю нашої тисячолітньої історії.

Народжені Україною. Меморіальний альманах у 2-х т. — Т. 1. — К., 2002. — С. 36.