Таємниці загадкових скіфів

Російський поет срібного віку Олександр Блок у 1918 р. назвав скіфами росіян: «Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы, с раскосыми и жадными очами!». А  професор Валерій Бебик стверджує, що трипільці, скіфи, сармати – це ті ж українці, але під іншими назвами. То хто ж ці загадкові скіфи  -- росіяни, українці, трипільці чи «азиаты с раскосыми  очами»? Наука свідчить, що жодне з цих тверджень не відповідає історичній правді. Скіфи – це грецька назва іраномовних кочовиків українських степів VII ст. до н.е. –IV ст. н.е., які називали себе сколотами.

Першу згадку про скіфів маємо в ассирійському джерелі 674 р. до н.е. У цей час Ассирія потерпала від нападів войовничих кінних стрілків з луків, що вдерлися у Закавказзя з півночі, з країни Ішкуза на чолі з царем Партатуа. Пізніше скіфи стали союзниками Ассирії у боротьбі з повсталими мідійцями, які обложили ассирійську столицю Ніневію. «Величезне скіфське військо на чолі з царем Мадієм, сином Прототія» (вірогідно, згаданого Партатуа), розбило військо нападників. Скіфські кіннотники могутньою хвилею прокотилися через весь Близький Схід і зупинилися на кордоні Єгипту.

Про ці драматичні події свідчать не лише численні близькосхідні письмові джерела, а й масове поширення типових скіфських наконечників стріл VII ст. до н.е. на землях від Кавказу до східного кордону Єгипту. Наслідком такого грабіжницького походу було зруйнування урартської фортеці Тайшебаїні, рештки якої досліджені археологами на пагорбі Карміл Блур під Єреваном. При розкопках було знайдено численні ранньоскіфські наконечники, які стирчали в стінах спаленого укріплення.

Легендарне царство Ішкуза, з якого скіфи чинили напади на Закавказзя та Передню Азію, знаходилося на Північному Кавказі та Кубані. Саме тут сконцентрована переважна більшість скіфських курганів VII–VI ст. до н.е. Цікаво, що серед знайдених у цих могилах типово скіфських речей багато виробів близькосхідного походження із срібла й золота. Вони потрапили до скіфів під час грабіжницьких походів у Закавказзя.

Під час перебування скіфів у Прикубанні лісостепова смуга України у стала ареною бурхливого економічного розвитку. Тут між верхів’ями Дністра та Ворсклою відома величезна кількість поселень, городищ, поховань осілих землеробів, пращурів слов’ян. Після заснування грецьких торгово-ремісничих факторій наприкінці VII – у VI ст. до н.е. на північному узбережжі Чорного моря між лісостеповими землеробами та греками встановилися тісні торгові контакти. До материкової Греції колоністи вивозили зерно в обмін на ремісничі товари, вино, предмети розкоші. Саме вигоди транзитної торгівлі та контролю над торговельними шляхами із землеробського лісостепового Подніпров’я до грецької колонії Ольвії у гирлі Південного Бугу зумовили переміщення центру Скіфії у середині VI ст. до н.е. з Передкавказзя на Нижній Дніпро. З кінця VI ст. до н.е. скіфи впевнено контролювали торговельні шляхи і політичну ситуацію в Північному Надчорномор’ї.

Скіфсько-перська війна

Незадовго після встановлення скіфського контролю над Північним Надчорномор’ям останнє зазнало нападу величезного перського війська на чолі з царем Дарієм І Гістаспом. Ця драматична подія сталася близько 514 р. до н.е., і була докладно описана «батьком історії» Геродотом, який  відвідав Ольвію в середині V ст. до н.е.

Мріючи про світове панування, перські правителі з династії Ахеменидів почали готуватися до завоювання Греції. Для цього треба було відрізати її від чорноморського хліба і забезпечити тили перському війську, підкоривши скіфів. На Близькому Сході ще добре пам’ятали навалу скіфської кінноти з півночі. Це стало формальним приводом для вторгнення персів до Скіфії. «Цар побажав тепер покарати скіфів за вторгнення в Мідію», – писав Геродот.

Дарій І зібрав величезне різноплемінне військо, яке, за Геродотом, налічувало 700 тис. воїнів. На думку фахівців, «батько історії» у декілька разів перебільшив чисельність персів. Перейшовши Босфорську протоку між Азією та Європою по спеціально побудованому наплавному мосту, перси спустошили Фракію і вийшли на Нижній Дунай. Неподалік від його гирла підкорені персами греки спорудили ще один міст через ріку, по якому перська армія Дарія форсувала Дунай і вступила до Скіфії.

Скіфам не вдалося створити міцний антиперський союз із сусідніми народами. Тому їхнє військо відходило без бою на схід, спалюючи пасовиська, отруюючи криниці та джерела. Переслідуючи скіфів Дарій спалив у лісостепу місто Гелон. Слідом за скіфами перси дійшли до безводного, випаленого сонцем Надазов’я, де зупинилися в укріпленому таборі. Пройшовши майже всю степову Скіфію, вони так і не змогли нав’язати генеральної битви скіфам і знищити їхнє військо. Виснажені й знесилені довгими переходами і наскоками скіфської кінноти, перси були змушені повертатися назад до переправи через Дунай випаленими чорноморськими степами. Скіфи на чолі зі своїми царями Іданфірсом, Таксакісом та Скопасісом знесилювали перську армію наскоками, готуючись до вирішального.

Нарешті скіфи наважилися на вирішальну битву з виснаженою армією персів. Однак у ніч перед боєм Дарій з добірною частиною війська втік з табору, лишивши там знесилених воїнів та ревучих віслюків, які мали створити видимість армії і ввести в оману скіфів. Таємно, під покривом ночі, Дарій з гвардією переправився через Дунай наплавним мостом, яким він прибув до Скіфії. Так безславно скінчилася невдала спроба персів завоювати Скіфію.

Велика Скіфія

Перемога над персами небувало піднесла авторитет та зміцнила владу скіфів у Північному Надчорномор’ї. Скіфія увійшла в смугу свого розквіту, який тривав протягом V–IV ст. до н.е.

Володарями країни були царські скіфи Надазов‘я. Надчорно­морські та надазовські степи були зайняті власне іраномовними кочовими скіфами. Північніше у лісостепах між Верхнім Дністром і Ворсклою відомі численні селища та величезні городища пращурів слов’ян – скіфів-орачів та скіфів-землеробів. На захід від них мешкали фракійці, а на схід на верхньому Дінці та Дону – угро-фінські племена будинів. У Поліссі жили балтські племена неврів, андрофагів, меланхленів. За Доном починалися кочів’я спорідненого скіфам іраномовного народу савроматів. Південними сусідами степових скіфів були грецькі колоністи Чорноморського узбережжя.

   

За вивезений до Греції з чорноморських колоній хліб греки розплачува­лися коштовною зброєю, вишуканим посудом, ювелірними виробами зі срібла та золота, вином. Знайдені у скіфських курганах українських степів коштовності, були виготовлені в ремісничо-торгових центрах греків північного узбережжя Чорного моря – Тірі, Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї та ін. Скіфська знать накопичувала ці престижні, коштовні речі, які згодом опинялися у курганах скіфської аристократії. Наприкінці V – у IV ст. до н.е. були споруджені найбільші скіфські кургани. Саме цим часом датується також переважна більшість рядових скіфських поховань у степу.

Скіфи брали активну участь у політичних і військових баталіях, що точилися у грецьких містах-колоніях Чорноморського узбережжя. Частина скіфської аристократії досить довго жила у цих містах і поступово еллінізувалася під впливом блискучої античної культури.

По Нижньому Дунаю та Дністру Скіфія межувала з фракійцями, які заважали прямій торгівлі з Грецією. В середині IV ст. до н.е. скіфський цар Атей підкорив Добруджу та Правобережжя Нижнього Дунаю і навіть карбував власну монету (мал. 3). Знайдено напис, де він погрожував мешканцям міста Візантій на березі Босфору: «Цар скіфський Атей демосові візантійців: не перешкоджайте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води».

Однак у цей час на півночі Греції міцніла держава Македонія на чолі з Філіпом II. У битві з македонянами 339 р. до н.е. на Нижньому Дунаї скіфи були розбиті, загинув і цар Атей, якому було 99 років. 331 р. до н.е. Зопіріон, намісник сина Філіпа II – Олександра Македонського, здійснив похід на чолі 30 тис. воїнів з Нижнього Дунаю на Ольвію. Македонянам не вдалося взяти місто, а на зворотному шляху всі вони разом з полководцем були знищені скіфами.

Скіфська культура

Культура скіфів українських степів була місцевим своєрідним виявом культури величезного кочового іраномовного світу євразійських степів, що розвивався протягом І тис. до н.е. на просторах від Алтаю до Нижнього Дунаю. Формувалася вона на ґрунті культури попередників кіммерійців. Під час походів за Кавказький хребет скіфи сприйняли багато передньоазійських здобутків. З V ст. до н.е. Скіфія розвивалася під сильним культурним впливом античної Греції, переважно з міст-колоній Чорноморського узбережжя.

Визначальний внесок у вивчення культури та побуту скіфів зроблено при розкопка скіфських курганів Північного Надчорномор’я. Серед тисяч поховань рядових скіфів виділяються грандіозні поховальні споруди скіфських царів, перекриті курганами заввишки з шестиповерховий будинок. Найбагатші з них – могили Солоха, Чортомлик, Куль-Оба, Огуз, Мелітопольський, Бердянський, Лита, Товста, Гайманова та ін., які містили численні шедеври стародавніх ювелірів Старожитності скіфів археологи розрізняють за так званою скіфською тріадою – своєрідною зброєю, кінською упряжжю та звіриним стилем у прикладному мистецтві. У могилах скіфських воїнів знаходять короткі залізні мечі акінаки, бронзові трилопатеві наконечники стріл, залізні вістря списів, сокири. Висока боєздатність скіфської кінноти значною мірою була зумовлена досконалою кінською упряжжю. Зобра­ження диких тварин у динамічних позах (звіриний стиль) прикрашали зброю, кінську упряж, одяг, предмети побуту

Скіфи були кочовими скотарями і весь час рухалися слідом за табунами коней та гуртами овець. Чоловіки їхали верхи, а жінки та діти у кибитках – чотири- чи навіть шестиколісних возах, які були вкриті повстю від негоди. Взимку скіфи пасли худобу на малосніжних низинах Нижнього Подніпров’я, Надчорномор’я, Надазов’я, Північного Криму. Літо проводили на півночі – у лісостепах, де було більше води, а трава на пасовиськах менше вигорала під сонцем.

Скотарській економіці скіфів відповідав їхній раціон: м’ясо, молоко, сир з кобилячого молока (іпака). Уявлення про зовнішність, одяг, озброєння скіфів дають численні зображення на срібному та золотому посуді та інших ювелірних виробах, знайдених у скіфських могилах

Скіфські чоловіки носили бороди, вдягалися в короткі каптани, вузькі штани, шкіряні черевики. Голову прикривали повстяним башликом конічної форми. Одяг прикрашався хутром та орнаментом, для аристократії – золотими орнаментованими платівками, число яких іноді сягало кількох тисяч.

Основа скіфського війська – легка кіннота, озброєна короткими мечами-акінаками, сокирами, списами. Проте головною зброєю були лук та стріли. Невеликий потужний скіфський лук стріляв на відстань до 500 м. Своєрідністю тактики бою була влучна стрілянина по ворогу на повному скаку. Досконалий лук та вправні лучники були добре відомі за межами Скіфії. Навіть далека Греція запозичила наконечники стріл скіфських типів, а найманці – скіфи-лучники несли поліцейську службу в Афінах.

Ударною силою скіфського війська була важкоозброєна кіннота. Вона складалася зі скіфської знаті, яка могла придбати коштовний захисний обладунок. Останній, крім щита, включав шкіряні куртку, штани та шолом, обшиті, як лускою, залізними чи бронзовими пластинами.

Скіфські вірування являють собою типовий приклад індоіранських релігій. Головними скіфськими божествами були богиня домашнього вогнища Табіті, уособлення неба Папай та його дружина, богиня землі й води Апі. Важливе місце в пантеоні займали бог сонця Гойтасир, богиня родючості та життя Аргімпаса, бог-герой Геракл та божество війни Арей. Геродот яскраво змалював поклоніння скіфів мечу, який був символом Арея, та принесення в жертву йому військовополонених.

Вражаюча різниця між грандіозними поховальними спорудами царів та бідними могилами рядових скіфів демонструє ступінь майнового та соціального розшарування скіфського суспільства. Є всі підстави говорити про початок формування скіфської держави Низка несприятливих факторів призвела до краху Великої Скіфії у ІІІ тис. до н.е. Серед них і виснаження степових пасовиськ, посилене зростанням посушливості клімату; і неконкурентність скіфського хліба на ринках Греції, куди почало надходити дешеве зерно з Єгипту; і тиск з боку східних сусідів сарматів.  

У III ст. до н.е. у Північному Надчорномор’ї зникають кургани степових скіфів. Скіфське населення концентрується в регіонах, придатних для землеробства та осілого скотарства: на Нижньому Дніпрі, у Нижньому Подунав’ї, в Криму. 

Давньогрецький географ Страбон назвав Нижній Дніпро та Крим цього часу Малою Скіфією. Спустілий скіфський степ між Доном та Дніпром заселили сарматські племена з-за Дону.

Мала Скіфія у Криму зі столицею Неаполь Скіфський (нині околиця Сімферополя) проіснувала до IV ст. н.е. Вона розвивалася під сильним військово-політичним і культурним впливом сарматів з півночі та грецьких колоністів кримського узбережжя. У III ст. н.е.

Кримська Скіфія зазнала нападу готських дружин з півночі, а наприкінці IV ст. під ударами гунів загинула переважна більшість пізньоскіфських поселень Криму та був зруйнований Неаполь Скіфський.

Леонід Залізняк