Кохані жінки Івана Франка

Дослідники вважають, що в житті поета було три жінки, яких він кохав: Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, і Целіна Зиґмунтовська, але якій же саме жінці поет присвятив свою неперевершену за художньою вартістю ліричну збірку «Зів'яле листя»? Сам поет скаже про це у вірші «Тричі мені являлася любов...». В нього було три кохання, три жінки: «Одна несміла, як лілея біла...», «Явилась друга — гордая княгиня...», «Явилась третя... — і очам приємно...». Та чи три це жінки або, може, одна, кохання до якої поет проніс крізь усе життя?

ПЕРША ЛЮБОВ: ОЛЬГА РОШКЕВИЧ
     

Першим сильним почуттям юного Франка було його кохання до попівни Ольги Рошкевич. ЇЇ любов була наївна, як дитина, несмілива, невинна й чиста, вона робила для поета весь навколишній світ раєм: без турбот і образ. Ще в гімназії Іван Франко закохався в неї.
Вона добре володіла німецькою і французькою мовами, захоплювалась збиранням етнографічних матеріалів, мала друковані праці. На початках юнак із бідної сім’ї Франків, який уперше зіткнувся з жінкою із інших сфер, навіть не знав, як з Ольгою поводитися. Не вмів сидіти за столом, між першою і другою стравами зривався, не вмів танцювати. До того ж думав, що дівчина, в яку закохався, має говорити якось незвично, а тому перші листи до неї писав німецькою мовою.
Батьки Ольги спочатку заохочували її дружбу з Іваном, сподіваючись, що він зробить блискучу кар’єру. На той час Франко навчався у Львівському університеті, навколо нього гуртувалася прогресивна молодь.Письменник був дуже щасливий. Проте раптово на їхню долю впало нещастя. Невдовзі на гурток демократичної молоді здійснила наліт поліція, заарештувавши Франка та його прихильників. Поета виключили з університету, сім місяців він пробув в ув’язненні.

Після цих подій батьки Ольги заборонили молодому поетові з’являтися в їхньому домі. Хоч напередодні двадцятирічний Франко уже офіційно попросив батьків Ольги її руки і, незважаючи на те, що мужчина в Австро-Угорщині вважався повнолітньою особою лише у 24 роки, пропозиція була прийнята. Щоправда, була умова: Іван та Ольга вважатимуться зарученими, але весілля справлять лише тоді, коли Франко вивчиться та дістане посаду.
Попри заборону зустрічатись, Іван та Ольга ще протягом десяти років через друзів листувалися, їй він присвятив IX поезію у ”Зів’ялому листі”: ”Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, незгоєні рани, невтішні жалі...”. 
Рошкевич дуже сумувала з цього приводу, навіть хотіла піти в монастир. Будь-яке листування з коханим батько заборонив, домовився на пошті, аби всю кореспонденцію віддавали йому особисто в руки. Проте світ не без добрих людей. Закоханим вирішили допомогти їхні товариші. Вони передавали книжки, де були підкреслені окремі літери. По кілька днів разом зі своєю сестрою Михайлиною ті букви Ольга визбирувала у слова, і так зв’язок з коханим не поривався. Врешті-решт вона навіть втекла з дому спочатку до дядька, а далі – до Львова, до Івана Франка. Закохані вирішили поєднатися хоча б перед Богом. Коли про це дізналися батьки Ольги, то була велика ганьба, дівчину почали вважати пропащою.
В 1880 році Франка заарештували в друге і Ольга винить себе в цьому, бо, якби він не приїхав до неї, можливо, все було б інакше.Після арешту Ольга і Франко зустрічалися, але вони поступово починають віддалятися одне від одного. Ольгу засмоктує болото щоденщини, вона відходить від активного громадянського і літературного життя і у 1898 році Франко написав А. Ю. Кримському: «Наша любов тяглася 10 літ». Тобто з 1874 р. по 1884 р.
Але в житті іноді трапляється щось несподіване, непояснювальне: Володимир Озаркевич (греко-католицький священик, культурно-громадський діяч) запропонував Ользі Рошкевич свою руку й серце. Вона довго думала, але під тиском батька, все-таки вирішила вийти заміж за Володимира, а Франкові написала: "Не думай, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш - все буде тісно пов'язане з тобою, твоєю роботою, твоїми думками".
І ти лукавила зо мною!
Ах, ангельські слова твої
Були лиш облиском брехні!
І ти лукавила зо мною!
І нетямущому мені
Затрули серце гризотою
Ті ангельські слова твої!..
І ти лукавила зо мною!
І серце бідне рвесь у мні,
Що ти - злукавила зо мною!..

***
Я не лукавила з тобою,
Клянуся правдою святою!
Я чесно думала й робила,
Та доля нас лиха слідила.
Ти ж думаєш, я не терпіла,
В новії зв'язки радо бігла?
Ти ж думаєш, я сліз не лила,
По ночах темних не тужила?
Не я лукавила з тобою,
А все лукавство в нашім строю -
Дороги наші віддалило
І серця наші розлучило,
Та нашої любви не вбило.
Одруження Франка Ольга сприйняла теж боляче, але не відвернулася від нього, а навпаки привітала. Звичайно, що писати вона йому стала рідше, і її листи були більш ділового плану.У 1912 р. помер чоловік Ольги, і вона їде до своєї сестри Михайлини.

Коли Ольга жила у Львові, вона уникала зустрічей з Франком, хоча він хотів її бачити.Перед смертю Франко переказував, щоб Ольга прийшла до нього попрощатись, благав її. Вона вислухала Михайлину, що передавала його прохання, з очей її потекли сльози, але вона сказала: «Ні».

Чи дійсно Ольга не хотіла бачити Франка або вона настільки його кохала, що просто не могла уявити собі, не хотіла розуміти те, що єдина людина, яку вона обожнювала, помирає. Або чи дійсно вона не хотіла бачити Франка, коли жила у Львові? Мабуть, просто розуміла, що у нього є дружина, тому не дозволила собі стати між ними.
Ми розуміємо, що Ольга була досить сильною жінкою, жінкою дійсно прекрасною. Франко присвятив їй небагато творів, але біль за нею, біль за втраченим коханням став поштовхом до створення його лірики, а головне, скропив кожну поезію «Зів'ялого листя». «Я кажу вам по совісті, що я любив її, як тільки я спосібний любити», — признавався він Михайлу Павлику.

Ольга Рошкевич теж кохала Франка. До кінця свого життя вона шкодувала за коханим Іваном, не любила свого чоловіка і вважала себе нещасливою. Час був безжалісним до неї. Колись великі мудрі очі вицвіли, втратили блиск і відвагу. Зажурена, без усмішки, вона ніби боялася людей і не чекала від них нічого доброго. Всі, без винятку, хто її пам’ятав, стверджували, що жінка була такою, ніби весь світ їй немилий. Старі люди у селі казали, що передчувають її скору смерть.
Ольга померла 30 травня 1935 року. Поховали її на тихому сільському цвинтарі. Навколо відцвітали яблуні, зав’язувалися вишні і безперестанку співали птахи. Коли опускали тіло в могилу, зачепили молоду вишню, і висохлі пелюстки посипалися на труну і свіжу землю.
Її останнім проханням було, щоб листи від поета поклали їй у труну, під голову — як найдорожчий скарб її життя...

ТРИ НОВІ ЗАХОПЛЕННЯ ПОЕТА
Після розриву з Ольгою Рошкевич у долі Франка майже одночасно з’явилися письменниця Уляна Кравченко, молода вчителька Климентія Попович та представниця відомого роду Білинських Ольга. Однак коли Уляна Кравченко зранку давала згоду йти заміж, то вже ввечері забирала свої слова назад. Пояснювала, що замилування творчістю — це одне, а коли уявила, що Франко буде цілий день перед очима, то не захотіла. Потім, уже вийшовши заміж за польського шовініста, не раз говорила, що тому заміж за Франка не пішла, аби зберегти його для української культури. Мовляв, її нинішній чоловік тоді погрожував: якщо вона вибере Франка, то він його вб’є. Цікаво, що серйозно збиралася за Франка заміж Ольга Білинська і навіть плаття собі пошила. Але повторилася історія, як з Ольгою Рожкевич: Франко уявив її нужденну, з малими діточками на роздоріжжі, коли він буде відбувати ув’язнення — і зник з її горизонту.

ДРУГА ЛЮБОВ: ЮЗЕФА ДЗВОНКОВСЬКА


Незабаром до І.Франка приходить друге кохання, таємне, недоступне, мов «святиня», а з ним і літо. У своєму листі до А.Кримського письменник згадував: «Велике враження зробила на мене знайомість з одною полькою – Юзефою Дзвонковською. Я хотів навіть одружитися з нею, та вона, чуючи в собі початки сухот, відправила мене і через кілька років померла, як народна вчителька …».
Юзефа Дзвонковська була дочкою емігрантів, учасників невдалого повстання 1863 року, які після років блукань по Європі врешті отримали дозвіл осісти в Галичині (у Станіславі). У неї були закохані всі члени гуртка, до якого входив Франко, але дівчина нікому не відповідала взаємністю. На Івана вона справила сильне враження, і він палко її покохав. Вони писали одне одному листи. Франко вирішив, що після Ольги Рожкевич Юзефа саме та жінка, яка може бути його дружиною. Якось, в одному з листів, Іван звернувся і до Юзиної матері, Антоніни Дзвонковської, просячи руки її дочки, але Юзефа відмовила Франкові, що сильно вразило письменника. Він подумав, що саме аристократичне походження заважає дівчині поріднитися з ним. Франко страждав.

 Жіноче серце! Чи ти лід студенний,
Чи запашний чудовий цвіт весни?
Чи світло місяця? Огонь страшенний,
Що нищить все? Чи ти, як тихі сни невинності?
     Чим б'єшся ти? Яка твоя любов?
В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш?
В чім змінне ти, а в чім постійне? Мов!
    Ти океан: маниш і потопляєш;
Ти рай, добутий за ціну оков.
Ти літо: грієш враз і громом убиваєш.
Ольга підтримувала Франка і казала, що він ще знайде достойну його любові дівчину, але він сприймав її слова як насміх, бо про яке щастя, про яку любов можна говорити, коли втративши її, Ольгу, він втратив всю надію на любов будь-якої жінки.
Лише згодом Франко дізнався, що Юзефа Дзвонковська була хвора на туберкульоз. Коли він сам, Іван Франко, відчув, що дні його лічені, зібрав колись написані про неї поезії і за­хотів видати їх окремою збіркою. Чому? Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзефу. Вона жила серед здорових людей, котрі любились, раділи життю. Вона мусила че­кати смерті й тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася його заради нього. Він учинив би так само...
Саме Юзефі він присвятив вірш, в якому передає біль утрати і розпачу.
Щось горло душить. Чи моїм очам
Хтось видер світло?.. Хто се люто гонить
Думки з душі, що в собі біль заперла?
Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!
І меркне світ довкола, і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.
Ридать! Кричать! - та горло біль запер,
Вона умерла! - Ні, се я умер.
Підемо ж далі і з'ясуємо хто була ця третя, на яку так «приємно дивитися».

ТРЕТЯ ЛЮБОВ: ЦЕЛІНА ЗИҐМУНТОВСЬКА


Так хто ж була ця третя жінка? її ім'я — Целіна Зиґмунтовська. Вона працювала на пошті, потім вийшла заміж за поліцейського комісара, мала з ним двоє дітей і швидко овдовіла. Син Едісь загинув на фронті.
Прекрасну дівчину з голівкою грецької богині він уперше побачив і закохався в неї з першого погляду за прозаїчних обставин — вона сиділа за касовим віконцем, бо служила на пошті у Львові. Щоб бачити її знов і знов, поет неодноразово писав сам до себе листи і сам їх відбирав. 
Але гордовита красуня не могла покохати ”русина” з рудим волоссям у вишиваній сорочці і простими манерами. Байдужість Целіни до Франка була вражаюча: вона навіть не читала і не мала наміру читати «Зів'яле листя». Коли потім Целіну Зиґмунтовську запитували, чому вона не відповіла взаємністю Франку, вона відверто, спокійно, не придумуючи різних причин, відповіла, що він їй просто не подобався, був рудий, а їй подобались брюнети.
За що, красавице, я так тебе люблю,
Що серце треплеться в грудях несамовито,
Коли проходиш ти повз мене гордовито?
За що я тужу так, і мучусь, і терплю?
***
Як на вулиці зустрінеш,
То мене обходиш ти.
Добре робиш! Спільним шляхом
Не судилось нам іти.
     Йди направо, я наліво
Шлях верстатиму в тумані,
І не здиблемось ніколи,
Як дві краплі в океані.
     Що мені без тебе щастя?
Звук порожній і мана!
Що мені без тебе горе?
Щезла і йому ціна.
     Наче крапля в океані,
Розпливусь Я, потону;
Ти гуляй на сонці, пані,
Я ж спадатиму ік дну.
***
 Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні -
Пісні.
     В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці - минаєш,
Вклонюся - навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
     Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
     О ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
Оця нерозділена любов мучила поета багато років. Благоговійно схиляючись перед своїм ідеалом, Іван Якович писав: ”Я не тебе люблю, о, ні, люблю я власну мрію!”
Целіна твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він слідом; вона зупиниться, — зупиниться і він. То тривало місяцями. Потім він зник. А жодного дня знову з'явився на пошті в супроводі якоїсь гарної брюнетки. То була дружина Франка. Тоді Целіна полегшено зітхнула: нарешті буде мати спокій.
На початку 1890 р. Целіна виїхала зі Львова, її тітка померла. Франко знав про це і в його записнику з'являється вірш «Похорон пані А. Г.», який увійшов в перший жмуток «Зів'ялого листя». Вірш «В Перемишлі, де Сян пливе зелений» Франко написав під впливом того, що Целіна жила у Перемишлі, і він декілька разів приїжджав туди...
Цікаво, що, будучи цілковито байдужою до Франка і згодом до пам’яті про нього, вона намагалася його приязнь до себе та його ім’я усіляко використати за кожної ліпшої нагоди. Сина виганяють з гімназії — Франко допоможе, матеріальна скрута — він грошей дасть. Однак є кілька фактів, які цю жінку дуже підносять. Один з них: коли самотній письменник помирав від важкої хвороби (дружина Ольга Хоружинська на той час була у божевільні), вона прийшла у його помешкання і доглядала за ним... 

ДРУЖИНА: ОЛЬГА ХОРУЖИНСЬКА


Протягом тривалого часу Франко ніяк не міг знайти собі наречену в Галичині, хоча й мав уже тридцять років. У 1885 році він їде до Києва і зустрічає там свою майбутню дружину – Ольгу Хоружинську. Письменнику сподобалися її енергія, розум, і він зацікавився нею. Коли її родина про це довідалася, то була шокована. Така гарна, така розумниця – і тут якийсь Франко, який у Галичині має просто жахливу репутацію. 
Однак Ольга страшенно закохалася в Івана і вирішила, що саме вона – та жінка, яка врятує Франка від дурного і жорстокого світу. Родичі відмовляли, але нічого не допомогло. Ольга вийшла за Івана заміж, проте навіть весілля пройшло не так, як уявляла «щаслива» наречена. Замість медового місяця молоде подружжя змушене було тікати до Львова, бо починалися нові арешти.

Ольга Хорунжинська закінчила Харківський інститут шляхетних дівиць, отримала диплом учителя, володіла французькою, німецькою і англійською мовами, чудово грала на фортепіано. Ця освічена жінка була йому вірною дружиною, народила трьох синів і дочку, писала статті, видавала журнал ”Життя і слово”, багато допомагала чоловікові у написанні та виданні творів, переживала з ним радість і горе. Саме вона спонукала Франка записатися до Чернівецького університету — і він здобув вищу освіту. А невдовзі за кошти дружини Іван Якович поїхав до Відня, де написав та захистив дисертацію і отримав диплом доктора філософії. 
Про їхній шлюб говорили, що це сокровенна мрія українського народу, розділеного кордоном, про возз’єднання Заходу і Сходу України. (Цікаво, що під час весілля наречений на викрик “Гірко” не знав що робити, адже в Галичині тоді ще такої традиції не було). Але Іван Франко у листі своєму другові Агатангелу Кримському зізнався: ”З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою... Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш”.
Ольга Хоружинська була майже самотня. Спілкувалася лише з тими, з ким товаришував її чоловік. Вона робила все, що могла. Постійно намагалася перемогти жахливу бідність, в яку потрапила.Згодом все це вплинуло на її психіку, у жінки почалися постійні нервові розлади. Хвороба активно прогресувала. Потім одне, інше…Останньою краплею стала загибель улюбленого сина Андрія, коли камінь, кинутий у Франка, потрапив хлопцеві у висок.
В останні дні життя, тобто травень 1916, не писав Франко майже нічого, бо права рука була паралізована, ліва теж відмовлялася працювати. Іван Якович ходив по своїй бібліотеці, багато читав, думав і пригадував, деякі незакінчені вірші казав при своїх очах спалити, деякі відкладав і придумував як докінчити... 24 травня православний піп ствердив, що Франко атеїст. Поет не хотів, щоб його перетворювали на католика, не хотів, щоб на його похороні співали і молилися, хотів щоб запросили молодих людей. Сказав, щоб передали людям, що найулюбленішою його молитвою були такі слова: «Люблю Україну, люблю її поневолений катами народ».


Ольга не була присутня навіть на похороні свого чоловіка, бо вийшла з лікарні тільки у 1919 році. Все її життя було фактично знівечене, але Хоружинська сама так вирішила і ніхто її не силував. Жінка все життя жаліла, що вийшла заміж за Франка у травні, бо ж знала недобру прикмету, що ті, що одружуються в травні, - ніколи не матимуть щастя… Вона постійно ревнувала Івана до жінок, які входили в його душу. І водночас тріумфувала над ними – бо саме вона (а не вони) зуміла стати його половиною.
То ж кому все-таки була присвячена збірка "Зів'яле листя"? Ми схильні вважати, що лірична збірка поезій І. Франка присвячена Ользі — єдиній, чистій, першій і останній любові, але іноді здається, що збірка не присвячена жодній з жінок, вона є одою нещасливому коханню, яке огортало душу поета протягом багатьох років.
На жаль, у наш час не кожна людина здатна на справжнє, чисте почуття. Адже кохання – це дарунок небес. Якщо щиро любиш, то тобі байдуже, які  недоліки у коханого, ти здатен на все заради цієї людини, навіть намагаєшся творити дива, оскільки любов — це велика сила, перемогти яку ніхто ніколи не зможе.
Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана...
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай!
     Явилась друга - гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
"Мені не жить, тож най умру одна!"
І мовчки щезла там, де вічно темно.
     Явилась третя - женщина чи звір?
Глядиш на неї - і очам приємно,
Впивається її красою зір.
     За саме серце вхопила мене,
І смокче кров, і геть спокій жене.
Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась.

 Спадщина предків
Кохані жінки Івана Франка Кохані жінки Івана Франка Reviewed by Василь Герей on 14:49:00 Rating: 5

Немає коментарів: