Доля нащадків Франка

«

На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь... Це вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя». Іван Франко

 

На долю Івана Яковича Франка випало чимало страждань. У семирічному віці він залишився без люблячого батька, а у 17 років – без матері. Очевидно, саме тому для своїх чотирьох дітей – трьох синів і доньки – поет був люблячим батьком. Але навіть батьківська любов не допомогла нащадкам Івана Франка уникнути життєвих труднощів. 

Діти І.Я. Франка (зліва направо) Тарас, Андрій, Петро, Анна. Фото 1902 р.

Найстарший син Івана Франка Андрій (1887-1913 рр.) помер досить молодим – за два місяці до закінчення університетських студій. Він був батькові за секретаря, писав під його диктовку, адже у самого Івана Франка руки були майже не робочими. Навіть коли Франко їздив Галичиною, читаючи свого «Мойсея», син стояв поряд і перегортав сторінки. У цей самий період у поета було сильне нервове потрясіння, почався параліч рук, з’явилися галюцинації. Зрештою, до всього цього додалося найстрашніше – смерть самого Андрія, викликана хворобою серця.

 Ця втрата спричинила ще одне лихо – важкий психічний розлад дружини Франка. 

Другий син Івана Франка Тарас народився 9 березня 1889 року у Львові. Навчався в українській народній школі при учительській семінарії у Львові, згодом – в Українській академічній гімназії, де вивчав грецьку та латинську мови. Після закінчення гімназії з відзнакою викладав філологію у Львівському університеті, перекладав твори грецьких письменників, писав вірші. Одночасно працював гімназійним учителем, звідки його призвали до військової служби. У ранзі підпоручика під час Першої світової війни Тарас служив на італійському фронті. 

Тараса Франко

Важкі умови військового лихоліття спричинили хворобу на тиф, якою він хворів тричі. Після одужання Тараса Франка вже як перекладача переводять на австрійсько-російський фронт. Разом з австрійськими частинами доходить до Одеси, де потрапляє в радянський полон. Ціною неймовірних зусиль у 1918 році Тарас повертається до Львова, де одразу ж активно включається в національне життя галичан, отримує посаду вчителя в академічній гімназії.
Після одруження переїхав до Києва на посаду професора в Академію наук. 

Тарас Франко та Зиновія Франко з родиною (Київ, 1960-ті роки)

Виховав трьох дітей – двох доньок, Зеновію та Любов, і сина Роланда, який сьогодні є єдиним онуком, що носить прізвище Франко. У самого пана Ролана дітей, на жаль, немає. 

Сестра Тараса Франка – Ганна – так згадує про брата: «З батьком він не раз сперечався, бо всі свої погляди й переконання ґрунтував на латинській та грецькій культурі й літературі, вважав їх за ідеальні й гідні наслідування не тільки в старовинних, але й теперішніх часах». Крім того, у своїх спогадах Анна згадує, що Тарас був постійним і надзвичайно послідовним у своїх поглядах та діях: купував товари виключно в українських крамницях, говорив українською, приятелював виключно з українцями, належав до українських організацій.
Помер Тарас Іванович Франко 21 червня 1958 року і був похований у Львові неподалік від свого батька. 

Третій син Івана Франка – Петро – народився 28 червня 1890 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту. Народну, середню та вищу школу закінчив у Львові. З молодих років умів заробляти на життя: читав лекції, працював у страховому товаристві «Дністер» у Львові. Одночасно вчителював і навчався в політехнічному інституті.
У 1910 році Петро Франко закінчив гімназію і склав іспит з фізичного виховання при Львівському університеті, що давало йому право працювати вчителем фізичної культури середніх шкіл. 

Петро Франко

У липні 1914 року Петро Франко вступає до лав Українських Січових Стрільців. З початком бойових дій командує сотнею в Легіоні УСС. У 1916 році за-кінчує льотну школу в Сараєво. У часи влади УНР був одним із перших літунів в Українській Галицькій Армії (УГА). До бойових підрозділів УГА належав авіаційний загін із 20 літаків, який було створено в грудні 1918 року у м. Красне. Очолював цей загін сотник УСС Петро Франко. Згодом аеродром УГА перебазували в Тернопіль, пізніше – на околицю Чорткова.
З квітня 1920 року Українська Галицька Армія перестала існувати, представників усіх її частин, що були у Києві, більшовики арештували. З 11 вересня 1922 року до 25 липня 1930 року Петро Франко вчителював у державній гімназії Коломиї та приватній школі «Рідна школа».
За активну участь у пластово-сокільському русі, культурно-просвітницькій роботі серед галицької молоді польський уряд наказом від 25 липня 1930 року забороняє йому займатися педагогічною діяльністю.
У той час у Радянському Союзі дуже гостро відчувалася потреба в досвідчених інженерах. Саме тому Петро з групою колег потрапляє на роботу до Харкова. Незабаром до нього переїжджає дружина з двома дітьми. У Харкові Петро проводить науково-дослідну роботу в Інституті прикладної хімії, пише низку наукових праць, укладає підручник з хімії та «Енциклопедичний словник з хімічної термінології», читає курс хімії в Політехнічному інституті. Петро Франко є автором 36 зареєстрованих винаходів, переважно в галузі переробки молока. Не забуває вчений і про літературу. Він створює драму за повістю Івана Франка «Захар Беркут» та кіно-сценарій на основі твору «Борислав сміється».
У грудні 1936 року його викликають до НКВС і вимагають прийняти радянське громадянство. Усвідомлюючи, що в часи розгулу шпигуноманії це дорівнювало б підписанню собі смертного вироку, Петро Франко відмовляється від пропозиції, мотивуючи тим, що за кордоном, у Львові, в нього живе хвора мати. Йому, як й іншим польським підданим, наказують упродовж доби залишити Харків. За цей час він встигає подарувати свою велику бібліотеку школі імені Івана Франка.
Таким чином, у кінці 1936 року Петро Франко знову опиняється у Львові. Тут він пише повісті, перекладає з англійської та польської мов. Працює вчителем у приватній гімназії в Яворові, згодом – у Львові, в школі, яку утримували на пожертвування громадян.
Під час німецько-польської війни Петро Франко перебував у Львові. 21 вересня 1939 року до Львова прийшла Червона Армія. Франко знав, що на нього чекатиме «неминуча розплата», тому намагався виїхати до Відня. Звичайно, комуністична влада не дозволила йому цього зробити, в неї на рахунок Петра Франка були свої плани.
Після приєднання Західної України до Радянського Союзу ідеологи компартії розуміли, що без підтримки відомих галичан їм важко буде впроваджувати свої ідеї в маси, хоча б на початковому етапі. Шляхом терору, шантажу та знущань новій владі вдавалося отримувати «згоду» на возвеличення комуністичних ідей. Для цих цілей чудово підходив син Великого Каменяра – Петро Франко, адже комуністи добре розуміли, що означає прізвище Франко для західних українців. Самого ж Івана Франка комуністична влада назве «вічним революціонером», а його творчість використає в інтересах комуністичної пропаганди.
Щоб вижити у цій складній ситуації Петро змушений був погодитися на «обрання» його до Верховної Ради УРСР, від імені якої він мав утверджувати радянські ідеї на західних землях України. Хоча і тут він виявився не пасивним виконавцем волі владних структур, адже був людиною із власною думкою і доволі незалежними вчинками. Тому всіма силами намагався брати під свій захист тих, хто міг потрапити або вже потрапив під неписані закони сталінщини, кого мали вивезти на заслання.
28 червня 1941 року, після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, до Петра Франка зайшов енкаведист, який вже цілий тиждень до цього стежив за кожним кроком депутата, і наказав йому зібрати речі для евакуації. Після цього Петро Франко зник «при загадкових обставинах». 

Доля онуків
Варто зазначити, що обох доньок Петра також не обійшла лиха доля. Старша – Віра – в 1939-1941 рр. була працівником музею Івана Франка. Для того, щоб привезти у музей докторський диплом І. Франка, вона поїхала до Відня. Саме цей факт зіграв фатальну роль у її житті. У вересні її арештували, далі – суд «трійки» і відправлення на шахти Воркути. Звідти Віра повернулася з двома доньками без засобів до існування. Молодша донька Петра – Іванна, яку звали Асею, була матір’ю п’ятьох дітей і померла від важкої недуги лімфи.
Наймолодшою дитиною в родині Івана Франка була донька Ганна. До березня 1939 року вона жила спо-кійним і розміреним життям. Мешкала Ганна (по чоловікові Ключко) на Іршавщині – в селі Довге, що на Закарпатті, яке входило до складу Чехословаччини. Чоловік був чудовим лікарем, мав пристойні заробітки, які дозволяли сім’ї навчати двох синів у Швейцарії. Наприкінці війни в Австрії чоловіка заарештували радянські «визволителі». Родині ледве вдалося вирвати його з тюрми, але вкрай побитого, змореного. Він прожив недовго, померши 1948 року. Анна виїхала з двома дітьми до Канади, де прожила останні 40 років. Тут вона видала книжку споминів про батька. Приїжджала до України двічі – 1967-го і 1972-го.
Важким було і життя синів Ключка – Тараса й Мирона. Тарас з 14-ти років хворів епілепсією, що з’явилася у нього як ускладнення після кору. Ця хвороба не дала йому права отримати диплом лікаря. Не пощастило йому і в сімейному житті – ні з жінкою, ні з єдиним сином. Жінка довела його до передчасної смерті, а син став наркоманом і волоцюгою. Молодшому сину Мирону довелося довго працювати на виснажливій фізичній роботі, а його єдина дочка, розумна і красива дівчина, після нещасного випадку стала калікою і пересувається в колясці. Таким чином, родовід Франка по лінії дочки, дійшовши до правнуків, на них і обривається. 

Ганна Франко

Сама Ганна Франко померла 1988 року, проживши майже 100 років.

 Ганна Франко 

 Заповідала, щоб її поховали в Україні, у Львові, біля батька й матері. Але це бажання нездійсненне. На її могилі в Канаді стоїть обеліск, на якому написано, окрім її імені, імена батька й чоловіка.
Особливою сторінкою у житті Івана Франка була його дружина – Ольга Федорівна.

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувались у Влодзімежа Висоцького одразу після одруження

 Це непересічна особистість, добра помічниця чоловікові, зразкова матір і активна учасниця суспільного життя. Їй належить почесне місце серед жіноцтва того часу, а її страдницьке життя заслуговує не осудження, а розуміння і співчуття. Йдеться про те, що вона страждала психічними розладами, які надзвичайно посилилися після смерті в 1913 році сина Андрія. За спогадами сучасників, скандали в їхньому домі не вщухали. Дружина навіть кидала в чоловіка дерев’яні поліна для топки печі, а він був не в змозі захищатися своїми хворими руками. Франко з’являвся на людях недоглянутим, порваним, немов жебрак, і практично голодував. Дійшло до того, що в 1914 році він змушений був піти жити до свого шкільного товариша. Щоправда, незабаром Ольгу Федорівну помістили в психіатричну лікарню, звідки вона вийшла через три роки – вже після смерті чоловіка. Одинока, покинута дітьми, Ольга Франко померла 17 липня 1941 року і похована на Личаківському цвинтарі, неподалік від свого чоловіка. 

На похороні  Івана Франка серед десяти тисяч людей з рідних були тільки молодший син Петро та старший брат Захар. Дочка Ганна, яка працювала в госпіталі, дізналася про смерть батька лише через три місяці.

Очевидно, трагізм життя і скалічені долі багатьох нащадків Івана Франка не були запрограмовані генетичним фондом чи якимось фатумом, а лише вписувалися в обставини епохи і в ті її пружини, які калічили душі й долі багатьох людей.

Ганна ГОРЮК