Січовий стрілець Олена

Перша жінка-січовий стрілець народилася в день святої Катерини — 7 грудня. Як і ця свята, вона любила науку і книги, була відданою і твердою у вірі і ніби... осяяною німбом. Одному стрільцю раз приснилася Степанівна, ніби його будить і каже: «Тікайте, бо зараз сюди впаде бомба!» І він, iз заплющеними очима, піднявся, біг і гукав: «Бомба, бомба!». Усі стрільці розбіглися і направду в те місце впала бомба. Він прокинувся вже від вибуху.

У проміжках між битвами, засіданнями таємних товариств, царським полоном і радянським концтабором доктор Степанів-Дашкевич написала понад 75 наукових і популярних книг. Зокрема «Економічну географію західноукраїнських земель», монографію «Сучасний Львів», нариси «Мандруймо по рідному краю» та «Архітектурне обличчя Львова».

Вояк iз жіночим чаром

Олена Степанів із братом Ананієм

Олена Степанів вправно стріляла, була справжнім чоловіком, І при тому поєднувала мужність військовички з тендітністю. Ось у фотоальбомі вона то у військовому строї, то в гарній сукні. Різні хроніки описують, якою героїчною була ця усміхнена жінка. Часто ім'я Олена у списках переписували на «Олег», бо не могли повірити, що то не хлопець». Ця гарненька синьоока й золотоволоса донька священика на той час закінчила львівську Першу дівочу школу імені Шевченка і семінарію Українського педагогічного товариства. Причому, як зазначає дослідниця Ірена Книш зацікавлення «Пластом», стрільбища з браунінга та рушниці, опанування методами партизанки й нічного таборування, захоплення розповідями про героїв визвольних рухів різних народів ніяк не заважали Олені в навчанні. Особливо в географії, яку викладав доктор Степан Рудницький.

Потім навчалася на історичному факультеті Львівського університету і одночасно «просувала» ідею участі жіноцтва у стрілецькому русі, брала участь у санітарних курсах і військових вправах, поглиблювала знання в наукових гуртках і вдосконалювала свою гру на фортепіано.

Двадцятирічна красуня жила, ніби за військовим графіком. І, звісно ж, зневажала «розбещених і недалекоглядних» земляків. Так, поляки в очікуванні Першої світової війни в мундирах і зі зброєю марширували містом Лева. Однак українські стрілецькі формування австрійський уряд не дозволив, а львівське українство сподівалося на якесь «чудесне» визволення свого народу. Степанівна згодом писала у спогадах: «Усіх опанувала дурійка «два кроки вперед, два назад». Кожне товариство вважало своїм обов'язком давати бал. Ще й нині чую на собі гнівні погляди балевиків за те, що ми у пластунських одностроях з червоним хрестом на рамені наважилися з'явитися на однім з наших балів і просити внесків на організацію стрілецтва.

Старшини УСС Зенон Носковський, Олена Степанів, Іван Чмола, Осип Яримович та Софія Галечко на горі Маківка

Степанівна стала першою жінкою серед старшин товариства «Січові стрільці-ІІ». Невдовзі 33 жіночки зібралися в жіночій чоті, яку очолила Олена. У серпні 1914 року дівчина вступила до Легіону Українських січових стрільців, залишивши дім і батьків. Як хорунжа УСС брала участь у боях на горі Маківці. Нагороджена медаллю хоробрості та військовим хрестом Карла V. Утім майже два роки відбула в російському полоні. Під час обміну полоненими в квітні 1917 року через Петроград, Фінляндію, Швецію й Німеччину повернулася до свого стрілецького коша, що стояв тоді біля Стрия. А в жовтні 1918 року, як член Головної управи Української галицької армії, вела таємні переговори з гетьманом Павлом Скоропадським.

Дисертація й мордовські торфовища

Доктором філософії Олена Степанів стала у Відні у 1921 році. Її дисертація називалася «Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини ХІІІ ст.». Тоді ж одружилася з д-ром Романом Дашкевичем. Повернувшись до Львова, викладала географію та історію в гімназії василіанок у Львові і Львівському (таємному) українському університеті, була виховницею в «Пласті», ініціювала створення Географічної комісії НТШ, вільно володіла трьома європейськими мовами і вивчала арабську й санскрит. А в «таємному» житті співпрацювала з Українською військовою організацією (УВО). На роботу до школи ходила в спортивного крою гарних і важких черевиках. Її учениці згадували, що якось одна з них вийшла до дошки, аби розповісти про Африку й папуасів. Степанівна пильно подивилася на неї і каже: «І зачіска в тебе, як у папуасів. Жінка не повинна так вбиратися». Потім перепросила і лагідно поправила їй волосся. Сказала, що дівчинка не повинна ховати своє чоло. І всі учениці стали зачісувати коси на пробір, як у Степанівни.

Її вихованкам важко було збагнути, чому саме адвокат Роман Дашкевич став для Степанівни обранцем: «Не раз, відвідавши її хату з шкільними приносами, ми слухали звуки стрілецьких мелодій, що їх вичаровували з фортепіано бадьорими й ніжними переливами, з досконалою технікою, ті самі руки, які так міцно тримали зброю. Ні, не було на овиді нікого достойного й гідного такої жінки. І нам здавалося, що вона могла любити тільки геніїв...». З пластунами влаштовувала вечори пам'яті героїв Крут, жертв Голодомору, репресованих у «радянській» Україні митців. Врешті, польська окупаційна влада заборонила їй працювати в «Пласті».

Після «золотого вересня» 1939-го хорунжа УСС вчителювала й працювала в наукових інституціях АН УРСР. У війну, серед іншого, допомагала радянським військовополоненим. А дівчата в УПА часом брали собі псевдо «Степанівна».

Перед приходом радянських військ на Захід не поїхала, і ніколи через це не шкодувала, хоча багато страждала. У грудні 1949 року, за присудом ОСО при МДБ СРСР, опинилася в ув'язненні. Тюрма на Лонцького, щоденні допити й тортури, а потім концтабір. Як пише дослідниця Анна Кос, там в одному баракові доля звела разом Олену і одну з «Степанівен» з ОУН — Ольгу Гросберг. З мордовських торфовищ повернулася до Львова в 1956-му смертельно хвора. «Визволителі» забрали все — квартиру, родинні пам'ятки, документи. У концтаборі намагалися «перевиховати» і її сина, нині видатного історика-сходознавця Ярослава Дашкевича.