Неговичі-Делятинські – хто вони?

Делятинщина, як ряд інших земель Галицького та Галицько-Волинського князівств, здавна перебувала у власності місцевої галицької шляхти. Кілька століть, аж до 1387 року, ними творилася історія краю. Делятинський ключ, пізніше повіт, відігравав важливу і навіть стратегічну роль. Десяток поселень, які розкинулися у долині р. Прут від Саджавки до Микуличина, від Лоєви до Ослав, знаходилися в полі особливої уваги князівської влади. Ця територія, по якій проходив транскарпатський торговий шлях, та місцевість із безліччю соленосних родовищ добре охоронялася. Наглядати, контролювати та охороняти їх призначали ділових, перевірених, а особливо відданих осіб, котрі ще й виконували представницькі функції князя.

Делятинщиною у цей час опікувалася родина Неговичів. Перше свідчення про братів Неговичів дізнаємось з привілею короля Владислава ІІ, котрим 9 березня 1440 року він наділяє їх вічним правом на ряд сіл, у т. ч. Делятином, Ланчином та Саджавкою (1, ст. 27). Дослідники історії Прикарпаття І. Крип’якевич, В. Грабовецький стверджують, що брати Неговичі – українська шляхта, котра походила від давніх родин чи то князівської чи боярської знаті, однак доказів не наводили (2, ст. 127). Виникало питання, чи справді Неговичі – вихідці з старовинної галицької шляхти і до якого герба-роду відносилися? Звичайно, повну відповідь на це питання отримати не так легко. Однак, історія час від часу відкриває свої таємниці. Досліджуючи геральдичні лінії прикарпатської шляхти, ми знайшли підтвердження шляхетського походження родини Неговичів, однієї з гілок князівського роду Даниловичів.

Повернімося в історію тих часів. Делятинщина, яка належала Неговичам, була заселена давно. Делятин, Добротів, Ланчин, Лоєва та ряд інших сіл носили імена своїх засновників – Даля, Добрила, Ланча, Лоя (3, ст. 132). Ці імена далекі від християнських, свідчать про дуже ранній період заснування таких сіл. Поселення зростали, умови для цього виявилися сприятливими.

Використовуючи віддаленість від стольного ґрада та слабкість князівської влади, князівські ставленики зміцнювалися як фінансово, так і політично. Старі власники сіл були безсилими від їх зазіхань, села масово переходили до нових власників. Та що там простолюдини, утисків від місцевих адміністраторів та бояр зазнає сам король Данило. Ось як про цей період говорить Галицький літопис 1240 року: «галицькі бояри називали короля Данила своїм князем, а самі держали всю землю… і було в землі великі замішання і грабування від них. Данило, як довідався про це, з великим жалем прислав свого стольника Якова … сказати боярам: «Я вам князь, а ви мене не слухаєте. Грабуєте землю … як ти міг Коломию забрати? Адже наші великі князі мають Коломию на удержання оружників» (4, ст. 498). Саме в цей період більшість поселень Прикарпаття переходять у власність князівсько-боярських родин (5, ст. 77).

Про час появи Неговичів на наших землях сказати важко, однак зрозуміло, що на період переходу цих земель під польську адміністрацію вони тут господарювали.

Із середини 14-го ст. польська влада захоплює землі Галичини та розпочинає процес активного заселення польською шляхтою. З 1387 року галицька земля входить у склад польської держави і переселення набуває масового характеру. Так за Казимира ІІІ та Людовика Угорського правитель Галицької Русі Владислав Опольський тільки за 6 років роздав новим поселенцям більше 100 сіл. Важкі часи настають і для української шляхти. Кращі землі різними способами переходять до рук польських колоністів. Ще більше проблем виникає в української шляхти після Кревської унії 1385 року, за допомогою якої католицький Рим намагався прокласти шлях католицизму на схід. Обмежуються права руської церкви, верховного українського керівництва та української шляхти.

Польська влада так насілася на місцеву шляхту, що це занепокоїло самого короля. Йому потрібна була підтримка на місцях і в 1413 році Городельським привілеєм українську шляхту приєднали до кола польської шляхти. Тодішня українська знать починає переходити на нові прізвища на зразок поляків. Ці прізвища вибиралися від місця народження, проживання або основного маєтку шляхтича. Так появляється нове прізвище – Делятинські для Стецька та Івашка Неговичів. В цей час стають відомими ще два члени цієї родини – Костко та Мелешко.

Донедавна виникало запитання: за які такі заслуги Неговичі-Делятинські ще далеко до 1413 року отримали «дарчий королівський привілей»? Пояснень, як мінімум, два. Перше, як відомо із документів, брати Делятинські мали авторитет в тодішньої влади та сусідів. Їхні прізвища знаходимо в різних спірних судових позовах, як свідків, на близьких та далеких землях від Делятина. Так, у 1404 р. Стецько – у складі свідків при розмежуванні сіл Тисменичан та Грабівця, в 1409 р. – при продажі села Тростанця. Віддаленість від Делятина цих сіл може свідчити, що Стецько Негович – авторитетний шляхтич, знаний поза Делятинщиною. У 1440 р. згадується Івашко, у 1443 р. – Мелешко, у 1448 р. – Стецько, а в 1463 р. – Костко (3, ст. 151), (3, ст. 106).

Друге і основне – Неговичі-Делятинські володіли доказами своєї шляхетності, а може й близькості до роду Даниловичів. Одним з таких доказів, звичайно, була належність до давнього родового герба «Драг-Сас». Геральдичний рід герба «Драг-Сас» появляється в наших краях в часи князювання Данила Галицького. Саме Данило запросив загін лицарів з Мараморешу, на хоругвах якого красувався родовий знак жупана Гуйди, що мав назву «Драг-Сас». Цей лицар за відвагу в боях на стороні війська Данила отримав в дружини племінницю князя. Від цієї родини розпочався рід Даниловичів, Дрогомирецьких, Княгиницьких та інших, що носили герб «Драг-Сас». Основою герба є щит синього кольору, на якому зображено три символи: стріла, півмісяць та дві шестиконечні зірки. У класичному варіанті цього герба стріла зображена у польоті знизу вверх, півмісяць ріжками вгору, котрі увінчувалися двома шестиконечними зірками. Всі три символи зображувалися золотою барвою.

Тим часом, у 1427 р. польська влада дозволяє русько-українській шляхті з’їхатися на великий Збір у Галичі. Свою шляхетність делегати мали підтвердити документами та печатями гербів. Відбитки печаток, зокрема роду «Сасів», 1427 року подає польський вчений Л. Виростка. У своїй монографії «Rod Dragow-Sasow na Negzech i Rusi Holickiey» професор наводить найбільш поширені різновиди цього герба, що на той час були у вжитку. Під номером 20 там зображений герб «Драг-Сас» Стецька та Івашка з Делятина. Цікаво, що таким же зображенням герба користувався якийсь Ходко з Угорників (можливо, родина Делятинських). Цей герб відрізнявся від інших тим, що в ньому відсутня стріла, півмісяць розташований вверх ріжками, на яких посаджені дві шестикутні зірки. Герб «Драг-Сас» був дуже поширений на початку Х ст. На Зборі в Галичі із 500 присутніх родів, більше половини належали до герба «Драг-Сас» (6, ст. 3), (7, ст. 15).

Тепер можна сказати, що Делятин та навколишні села – вотчина князівських родин Неговичів. В їхню роль входило оберігати південні рубежі Галицького князівства, виварювати сіль та передавати кошти на утримання війська. У часи Першої Речі Посполитої більше як сто років давній шляхетний рід Неговичів створював умови для розвитку території та її інфраструктури.

Очевидно, тоді почав формуватися Делятинський ключ, який пізніше перетворився у Делятинський повіт. Виникає питання, де подівся рід Неговичів-Делятинських, чи виродився, чи об’єднався з якимось польським? Наймовірніше, виродився, бо в кінці ХVІ ст. Делятинщиною повністю заволоділи польські пани Белзецькі герба «Яструбок», в якому абсолютно відсутні символи «Драг-Сас».

Іван ЯНКО