Феномен Василя Турчиняка

Василь Турчиняк, різьбяр-будівничий, знаний далеко за межами України, народився в 1864 році в селі Луг тоді Надвірнянського повіту на Гуцульщині, котре ховалось серед смарагдових лісів за срібною річкою Перемиською. Тут подекуди ще траплялися поодинокі кедри та тиси. У цих лісах місцеві майстри знаходили собі дерево і на хату, і на церкву, і на дзвінкоголосі цимбали.

Вибір життєвого шляху юнака був продиктований батьком, який зводив ошатні будівлі, різьбив розп`яття до придорожніх хрестів, рамки до ікон-образів. Велика одержимість дала змогу опанувати Василеві Турчиняку секрети будівельного ремесла та осягнути найтонші нюанси різьби по дереву. Відомий громадський діяч, етнограф, автор п`ятитомної праці «Гуцульщина» Володимир Шухевич, відвідавши Василя Турчиняка у Лузі, у 1899 році у газеті «Діло» писав: «Це – різьбяр від Бога».

Бог дарував самоукові з Лугу великий талант. Та сучасники ще більше дивувались його працездатності. Іконостаси та інтер`єри у церк­вах с. Яблуниця (1895-1904), Ворохти (1936-1939) зараз Яремчанської міськради, Верхнього Майдану (1932-1934), Стримби (1935-1936), Лугу (1911-1938) у Надвір­нянщині, будівництво та оздоблення церков у селах Ду­ліби біля Стрия та Грушеві біля Дрогобича на Львівщині, різьби у залі засідань Надвір­нянської повітової ради – ось неповний перелік великих робіт славетного майстра. Запрошували його проектувати та споруджувати сакральні споруди до Польщі та Чехословаччини. Внучка майстра пані Марія Виксюк, зберігає його світлину, надіс­лану панством Вльчковими 12 жовтня 1937-го з Банської Щавніци (ЧСР).

Вогник у Турчиняковій майстерні інколи не згасав до ранку. Працював самовіддано, не розпорошувався на дріб­ниці, кожна робота виходила досконалою. В малій хатинці-робітні розміщувалась залізна пічка, та більше його гріло творче натхнення. Над верстатом висів єдиний образ – лі­тографія Ісуса Христа львів­ського виробництва, придбана Турчиняком у часі переїзду під час мобілізації до австрійського війська. На полицях тримав декілька доліт (тонких і широких), але в основному працював зрізаним під визначеним кутом но­жем з колодкою китайського срібла.

У його добротному будинку (а не такому нужденному, як це описав у своїй повісті «Доля Василя Турича» Г. Кирилюк), мав два ряди образів. Зараз три з них – «Адам і Єва», «Богородиця зі св. Миколаєм та св. Іоаном» й «Опла­кування» – знаходяться у помешканні його племінниці у Делятині.

Справою всього свого жит­тя вважав будівництво й оформлення інтер`єру церкви св. Івана Богослова у селі Лузі. План побудови та кошторис п`ятикупольного храму виробив інженер Е. Фільоус із Коломиї на основі запропонованого В. Турчиняком проекту. Станом на початок 1911 року зібрали 10000 австрійських корон. У числі жертводавців, зокрема, значився барон І. Гец із Окоціма, який приїздив у довколишні ліси на полювання, – 1000 корон, пан Байль – 250 корон, пані Елеонора Крич – 200 корон, цісарський дар – 500 корон, церковна каса у Лузі – 1758 корон… 9 березня 1911 р. під­писали угоду з Василем Турчиняком про побудову церкви за 5000 корон. З початку 1911 року закипіла робота на будові, де працювали кільканадцять робітників під керів­ництвом головного майстра. До свята Івана Богослова церква була вже під куполами, а до кінця року покрита бляхою майстром С. Каліновським зі Станіслава. Однак робота над інтер`єром храму забрала у Василя Турчиняка довгі роки напруженої праці. Намісний ярус іконостасу був готовий до кінця 1912 року, апостольський ярус – у 1931-му, а один із бічних престолів завершений всередині 1938 року.

Адвокат із Надвірної, доктор Валерій Банах, який від­відав В. Турчиняка у Лузі у липні 1935-го, писав про іконостас церкви св. Івана Богослова: «Різьблений увесь у червоній, старій кедрині, що барвою нагадує теракоту. Оба намісні образи Христа і Матері Божої різьблені барельє­фом у кедрині. «Царські врата» різьблені у двох грубих одноцілих кедринових дошках у мотив виноградного лис­тя з емблемами чотирьох Євангелистів з білого липового дерева».

Фрагмент іконостасу церкви св. Івана Богослова у Лузі біля Делятина. 

Автором іконостасу є народний різьбяр і будівничий Василь Турчиняк, який виконував його у 1912-38 рр.

Велику опіку і підтримку Василь Турчиняк мав в особі експонованих сотрудників у Лузі – отців Адріяна Добрян­ського та Данила-Василя Кисілевського. Пропонували йо­му очолювати церковне братство, та майстер відмовився, ставши в своїй церкві паламарем.

У 50-х роках 20 ст. радянська влада виселила людей із території села Луг. На місці населеного пункту ви­рішили розташувати надсекретну військову частину. Церкву св. Івана Богослова розібрали, а дерево використали на будівництво спортзалу. Збулося образне передбачення Василя Турчиняка, що в церкву заганятимуть коней. За часів незалежності приміщення спортзалу військової частини реконструювали в православну церкву. Іконо­стас церкви у Лузі деякий час зберігався у Делятині, а згодом його основну частину передали у відбудовану після пожежі 1966 року церкву Успіння Пресвятої Богородиці в смт. Биткові Надвірнянського району. В церкві Різдва Пресвятої Богородиці у Делятині зберігаються бічні вів­тарі з різьбленими іконами Святого Миколая та святих Костянтина й Олени з церкви в Лузі.

Самобутній майстер виконував різьблення іконостасів та предметів церковного інтер`єру, переосмисливши декорування ужиткових предметів, на основі новаторських пошуків переважно у техніці плоского різьблення – контурного, виїмчастого, три­гранно-виїмчастого та плоского й об`ємного профілювання. Він використовував елементи й мотиви традиційної різьби – «кривульки», «зуб­ці», «кільчасте письмо», «бендюги», «жолобки», «гадючки», «копанці». Плоскорізьб­лення Василя Турчиняка вирізняються насиченою світ­ло­ті­ньовою градацією. Це можна унаочнити бічними вівтарями з церкви у Лузі «Святі Костянтин і Олена» та «Святий Микола». Як зауважив мистецтвознавець М. Моздир, замість золоченого тла ікони, як у живописі, Василь Турчиняк ритмічно укладеними рядками геометричних мотивів, чіткими гранями їх елементів зумів створити у своїх різьблених іконах враження мерехтливої поверхні.

Він виготовив більше як півдесятка філігранних макетів дерев`яних церков, які за допомогою кінського волосу змонтував з окремих деталей у великих пляшках-бутлях. Отець Степан Семчук, завідатель парохії міста Делятина у 1926-1928 роках, в еміграції у США згадував про паламаря у Лузі Турчиняка, який власними руками побудував церкву в Лузі, поставив іконостас і вирізьбив усі образи. З рідної землі, як найбільшу реліквію, священик вивіз до США безцінний дарунок від майстра з Лугу – ручний різьблений кедровий хрест і модель церкви, виготовлену з того ж вічного матеріалу.

Досить відомою є світлина Василя Турчиняка біля виготовленого ним макету церкви, поміщеної у польському часописі «Хроніки ілюстрованої Нового Віку» 9 лютого 1936 року. Цю мініатюрну модель церкви, виготовлену з тису, майстер подарував Ігнатію Мосціцькому (1867-1946), хімікові, професору Львів­ської політехніки, у 1926-1939 роках президенту Республіки Польщі.

Сучасники запам`ятали Василя Турчиняка невисоким на зріст уже у поважному віці чоловіком із худорлявим одухотвореним обличчям, зосередженим поглядом голубих очей за круглими обід­ка­ми окулярів. Однак за тим виглядом таїлося щось із гуцульської демонічності. Виглядав замисленим, за­глибленим у себе. Вслухався в безмовний потаємний дзвін бджіл, як авгур спостерігав за польотом трьох приручених містичних ворон, що любили сидіти в нього на плечах.

Своїм односельцям уже неіснуючого села Луг Василь Турчиняк пророкував: «Розлетитеся по світу, як липове клиння, будете жадні один одного бачити, обсотають село колючими дротами, зроблять дорогу зі смоли і ніхто не зможе сюди прийти з вас». А жителям села Дуліби на Львів­щині, де взявся у 1921 році будувати церкву, сказав, що коли розпочнуться роботи над зведенням храму, хтось поважний у селі помре і тоді будова піде, і не станеться нещасних випадків. І, дійсно, помер війт Сушко Микола, а з робітників під час будівництва ніхто не був травмований.

Умовою мирного співіснування людини і природи у Василя Турчиняка була, зокрема, відмова від вживання м`яса. Дуже шкодував, що у молоді літа їв м`ясні страви. Любив кулешу (кукурудзяну кашу) з молоком. Намоченим у молоці хлібом пригощав трьох приручених ворон.

Майстер із Лугу тримав велику пасіку і бджолу вважав священною комахою, оточеною певною містичною пошаною – «Божою мухою». Бджолиний віск офірував на церкву для виготовлення сві­чок. Окремо доглядав і джме­лів. Любов до пасічництва Василь Турчиняк передав своєму синові Миколі.

У липні 1939-го майстрові приснилось, що ікону, над якою він працював, побила червоточина. «Тому я вмирати буду», – промовив Турчиняк вранці. Відчув слабкість, попросив винести його з хати на подвір`я, ближче до оборогу. Хворів недовго – за тиждень, 25 липня 1939 року, помер.

Залишилась незавершена робота над розп`яттям. Син Микола через два роки за­кінчив скульптуру і встановив її на могилі славетного різьбяра. Роботи над виготовленням іконостасу нової церк­ви у Ворохті продовжили Микола Турчиняк та учень старого майстра Василь Савчук.

Майстер художньої різь­би на базі багатовікових народних традицій зумів досягти вершин художнього узагальнення, експресивної виразності образу в поєднанні з певною декоративністю. Численні роботи Василя Турчиняка – одна з найяскравіших і найпрекрасніших пам`яток сакрального мистецтва Галичини кінця 19- початку 20 століття, яку високо цінують по теперішній час.

Світлана ФЛИС