Село Саджавка, під грайливу мелодію річки Прут дрімало між пагорбами, мов давня пісня, яку всі знають, але ніхто не співає вголос. Серед хат, що притулилися до дороги, над скелястим берегом річки, стояв дім священника — просто, тихо, без жодного натяку на особливість, заквітчаний різнобарв’ям квітників. І лише ті, хто був допущений до вузького кола розмов, знали, що отець Сидір Бобикевич — не зовсім звичайний священник, який виконува свої душпастирські обов’язки у Саджавці з 1905 аж до своєї смерті у 1932 році.
 |
| о.Сидір Бобикевич (1859=1932) |
Його руки тримали службу з гідністю старого рицаря, а погляд іноді зупинявся десь далеко за обрієм — наче бачив щось більше, ніж сільські турботи. Таємниця його походження, про яку шепотілися добрі його знайомі або інколи у колі сім’ї, розкрилась одного літнього дня загалу, коли до нього завітав музикознавець Климентій Квітка.
— Пане Бобикевич, чи правда, — запитав гість обережно, — що ви маєте право на титул князя? Що ваша історія сягає Швеції? Це розповіла мені Ольга Кобилянська...
Отець усміхнувся. Та усмішка була як тінь сонця на старій іконі — спокійна, але глибока.
— Більш-менш так воно й було, — мовив він. — Мене дивує, що письменниця Кобилянська не взяла цієї правдивої, а одночасно романтичної теми для повісти...
І почалась розповідь, гідна старовинного літопису.
Пращур Ізидора Бобикевича був «кузеном» славного короля Карла ХІІ-го.
Він, шведський князь Густав, був родичем того, що став союзником гетьмана Івана Мазепи у війні проти Московії.
У 1709 році молодий князь — лише 23 роки — був у самому серці великої авантюри: брав участь у поході на Україну як військовий старшина, мріючи про славу, перемогу і трон, який мав успадкувати після бездітного короля.На полі бою відзначився великою хоробрістю і сміливістю. Під Полтавою, король Карл відправив князя Густава з важливими документами до Швеції, з якими він - у час лютої зими - мусів дістатися за будь - яку ціну. Гетьман Мазепа дав Густавові своїх двох досвідчених козаків, які мали охороняти його дорогою до кордону Швеції.
Була люта зима, через сніг, крізь ворожі польські землі, ризикуючи своїм життям, щоб виконати завдання короля. Дорогою князь захворів на запалення легенів. І тоді, на межі життя й смерті, його привезли до села Гніздичів біля Кохавини, до священика-уніята, бо в нього було найбезпечніше заховатися. Ось так шведський князь (пращур батька Бобикевича) опинився в хаті «русинського священика-уніята».
Козаки, з допомогою того ж священика, переодягнулися за селян і добралися до однієї шведської канцелярії-команди в Польщі. Там вони передали документи і щасливо повернулися.
Священник прийняв чужинця. А ще більше — прийняла його його донька-одиначка, щиро і без страху. Вона доглядала хворого так, ніби він не був ні чужинцем, ні ворогом, ні князем — просто людиною. І князя Густава охопили неймовірно теплі відчуття, при критичності і трагізмі його стану-легкості, тепла і любові.
Козаки передали документи і повернулись. А князь... залишився. Залишився не лише тілом, а і долею.
Він втратив ногу — її ампутували після обмороження вище колін, а разом з тим усі його сподівання стати наслідником трону бездітного войовничого короля Карла ХІІ-го відразу розвіялись.
Втратив титул — бо хто б прийняв одноногого на трон у Європі? Втратив шанс на повернення до Швеції. Але здобув інше ім’я: Бобикевич — прізвище своєї коханої. І нове життя.
— Тільки той, хто знає жахливу трагедію князя Густава, — сказав отець Бобикевич Квітці, — зможе зрозуміти, чому він став Бобикевичем.
Мовою отця — ця поразка була перемогою над смертю, а відмова від титулу — вибором життя і любові.
Коли ж мова зайшла про документи, отець з болем зазначив:
«Були деякі акти, але більш родинного, ніж військового характеру. На жаль, вони згоріли разом з іншими цінними речами в першому домі.»
І все ж родина зберегла пам’ять про шведа-дипломата, що у 1820-х роках відвідав діда отця Бобикевича і розповів йому про викрадений англійцями тестамент Петра I. Саме в тому документі, за словами отця, містилася головна стратегія московської держави — знищення України і її імені як передумова величі Росії.
І отець Бобикевич, мов голос із глибини історії, завершив цю розповідь словами:
«Ми, українці, з власного досвіду знаємо, що Росія вбиває своїх небезпечних ворогів. Можна й по-модному сказати — ліквідує їх. Вона хитро, шито-крито і підступно чужими руками гребла, вона і вбила Карла ХІІ-го, що був її ворогом…»
І так завершилась розповідь. А може — лише її початок?
Бо іноді найтихіші постаті несуть у собі пам’ять про битви, що не закінчуються, і про честь, яку не вбити жодною імперією.
Ця розповідь не лише романтична — вона історична в суті. Вона зберігає у собі правду про покоління, що втратило титули, але зберегло честь. Парох Саджавки — це не просто сільський священник, це носій європейської пам’яті, переплетеної з українською боротьбою за гідність і самобутність. Отець Бобикевич не носив мантії князя, але кров предка, що пройшов Полтаву, втратив корону і вибрав Україну — жила в ньому.
Він служив Богові, людям і правді.
Василь ГЕРЕЙ
Колаж Василя ГЕРЕЯ
Розміщення цієї публікації на інших сайтах без відкритого активного посилання
на "На скрижалях" заборонено.
Читайте нас на
Reviewed by Василь Герей
on
14:14:00
Rating:
Немає коментарів: