У боротьбі за волю України герої були не лише зі зброєю в руках. У кожному селі, у кожній хаті, де жила пам’ять, надія й любов до рідної землі, знаходилися ті, хто тихо, але мужньо підтримував повстанський рух.
На Прикарпатті, в селі Саджавка, таких людей було чимало. Вони переховували повстанців, передавали зв’язковим важливі вісті, приносили їжу до лісу, лікували поранених. Їхні вчинки не завжди описані в історичних книгах, в пам’яті народній закарбовані шаною поколінь і саме на таких плечах трималося українське підпілля.
Однією з таких постатей цього мовчазного фронту стала Софія Іванівна Мельник (1904—1998) — жінка, яку в селі з пошаною називали повстанською кухаркою. Її історія — це історія звичайної селянки, яка в надзвичайно складний час проявила незвичайну відвагу, витримку і глибоку людяність.
 |
| Софія Мельник (1904—1998) |
Живучи на околиці Саджавки, Софія Іванівна протягом багатьох років допомагала воякам УПА. Вона пекла хліб, варила їжу, а часто й особисто носила до лісу, ризикуючи життям. Зовсім поруч діяли більшовицькі облави, й будь-яка допомога повстанцям каралася арештом, таборами або розстрілом. Але вона не злякалась.
Інколи, щоб нагодувати повстанців, доводилося розпалювати піч по два-три рази поспіль. Від високої температури стіни могли загорітись, тому вона поливала їх водою ззовні, оберігаючи хату від вогню. У критичні моменти, коли енкаведисти чи облавники ламалися в двері, Софія Іванівна миттєво діяла — вихоплювала хліб із печі й ховала в цебро під січку для корови, маскуючи як звичайну господарську роботу.
 |
| Саджавські повстанці 1947 рік |
Про цю просту, але героїчну жінку з вдячністю згадував поет Дмитро Павличко, який сам мав дотичність до визвольного руху. У своїх спогадах він писав:
«...там мені дали хліб, пахне мені і досі...»
Цей рядок — не просто про хліб. Це про тепло, яке давала ця жінка борцям, про надію, яка приходила разом з простою скибкою, винесеною з печі, і про людське, що зберігалося навіть у найчорніші роки.
Софія Мельник не носила зброї, не ховалася по лісах, але її дії мали не меншу вагу, ніж кулі чи бої. Її піч була місцем боротьби, її дім — прихистком, її серце — зброєю проти страху.
Сьогодні, згадуючи таких людей, ми відновлюємо цілий пласт української історії, в якому немає гучних перемог на полі бою, але є велич людського духу. Софія Іванівна Мельник — частина незламного коріння, яке живило український повстанський рух із середини, мовчки, жертовно, до кінця.
Пам’ять про неї — це наша відповідальність і наша гордість.
Колаж Василя ГЕРЕЯ
Розміщення цієї публікації на інших сайтах без відкритого активного посилання
на "На скрижалях" заборонено.
Читайте нас на
Reviewed by Василь Герей
on
12:02:00
Rating:
Немає коментарів: