Леся Українка: життєве намисто

5 лютого (13-го за старим стилем) 1871 року – у шляхетній і освіченій родині Олени і Петра Косачів народилася дівчинка. Її назвали Ларисою, але вона візьме псевдонім «​Леся Українка» і стане одним із стовпів української культури. Батько Лесі (Лариси Косач) був правником, дійсним статським радником, маршалком Ковельського повіту. Мати (у дівоцтві Драгоманова) – відома письменниця і громадська діячка, яка взяла собі псевдонім – «​Олена Пчілка». Її брат, дядько Лесі Українки, Михайло Драгоманов – видатний український історик, філософ, дослідник мови, фольклорист, прихильник ідеї «європеїзму» України.


Обдарована

Лариса Косач була дуже обдарованою дитиною:
У 4 роки дівчинка навчилася читати (перша прочитана книжка «Розмова про земні сили» Михайла Комарова​),
у 5 – грала на роялі і почала самостійно писати листи своєму дядькові Михайлу Драгоманову;
у 6 років уже майстерно вишивала;
у 9 – склала перший вірш – «Надія»,
у 13 років – вперше опублікувала свої поезії, взявши псевдонім «Леся Українка»;
у 14 – видала першу свою поему «Русалка», а також два переклади повістей Гоголя;
у 19 років написала підручник «Стародавня історія східних народів»,
у 22 – за сприяння Івана Франка видала першу поетичну збірку «На крилах пісень».

Леся мала хист:

і до малювання (деякий час навчалася в художній школі Миколи Мурашка в Києві);

і до музики (брала уроки гри на фортепіано у дружини Миколи Лисенка Ольги О'Коннор);

і до вивчення іноземних мов (навчалася у приватних викладачів і вивчала мови самостійно).

Найбільший вплив, на думку біографів, справив на Лесю Українку її дядько Михайло Драгоманов. Він багато спілкувався із нею, читав їй у дитинстві в оригіналі твори світової літератури, всіляко сприяв її розвиткові.

Біографи пишуть, що Леся мала свого дядька за «ідеал».

У формуванні особистості Лесі Українки безперечну роль відіграла її мати – Олена Пчілка, яка сама була обдарованою людиною, талановитою поеткою і «войовничою українофілкою». Однак, як зазначають біографи, зокрема і рідна сестра Лесі Українки – Ольга Косач-Кривинюк, у ставленні матері до доньки Лариси не було теплоти, у дитинстві вона недооцінювала її здібності, часом навіть применшувала їх, не бачила глибини Лесиної натури. Можливо, так склалося через те, що Леся мала заглиблену в себе, «потаємну вдачу», що контрастувала із веселим характером старшого сина Косачів – Михайла.

Лариса та Михайло Косачі. Київ, 1890-ті роки

Основним джерелом інформації про Лесю Українку є книга її сестри Ольги – ​«Леся Українка. Хронологія життя і творчості».

23 роки Ольга Косач-Кривинюк витратила на опрацювання родинного архіву Косачів-Драгоманових, величезної кількості листів, зокрема і самої Лесі Українки. Ольга вберегла цей архів під час сталінських репресій проти її родини у 1930-х роках, а потім вивезла його на Захід через фронти Другої світової війни.

Результатом стала біографічна книга, що вийшла друком у Нью-Йорку аж у 1970 році – через 25 років після смерті Ольги Косач-Кривинюк. Вона померла від хвороби в таборі для переміщених осіб 11 листопада 1945 року в німецькому Авґсбурґу.

Ольга Косач-Кривинюк

Псевдонім

Є різні версії того, чому Лариса Косач обрала собі псевдонім «Леся Українка».

Оскільки дівчинка це зробила у ранньому віці, то вважається, що таке літературне ім’я було обране з ініціативи матері – Олени Пчілки. З одного боку, цей псевдонім прямо вказує на культурну ідентичність, а з іншого – він давав зрозуміти читачам львівського часопису «Зоря», куди надіслали Лесині поезії, що авторка походить не із Галичини.

За іншою версією, псевдонім Лариса Косач обрала сама, наслідуючи свого дядька Михайла Драгоманова, якого надзвичайно шанувала і любила, і який часом підписував свої твори – «Українець».

Поліглотка

Леся Українка знала більше ніж десяток мов, серед них і латину та давньогрецьку.

Окрім рідної – української, вона вільно розмовляла французькою, німецькою, італійською, польською, болгарською і російською мовами, розуміла грузинську.

«Леся мала прекрасні здібності до мов і сама про себе говорила, що, мабуть, немає такого звуку, якого вона не могла б виговорити. Вона писала свої твори українською, російською, французькою та німецькою мовами, перекладала з давньогрецької, німецької, англійської, французької, італійської та польської мов. Вона добре знала латинську мову, а під час перебування в Єгипті почала вивчати іспанську мову»

Леся Українка, Михайло Косач, Маргарита Комарова.

Спадок

По собі Леся Українка залишила вражаючі поетичні поеми, прозові твори, понад 270 віршів, публіцистичні статті, а також неперевершені переклади світової класики.

Видане в СРСР, цензуроване радянською ідеологічною машиною, зібрання творів Лесі Українки становить 12 томів.

І ось, аж на тридцятому році незалежності, до 150-ліття від дня народження письменниці, в Україні нарешті видали повне, нецензуроване видання творів Лесі Українки у 14-ти томах.

Фольклористка

«Леся Українка впродовж усього життя цікавилася українським фольклором. Вона знала дуже багато народних пісень (близько 500) і сама була визначним носієм фольклору. Перша її фольклористична праця – «Купала на Волині» – опублікована в 1891 році, а останній великий цикл пісень з її голосу записав її чоловік Климент Квітка в 1913 році.

Леся Українка і Климент Квітка були першими українськими фольклористами, які почали записувати виконання народних співів на фонограф.

«У 1908 році Леся виділила зі своїх невеликих коштів 300 рублів для Філарета Колесси, завдяки чому він зміг записати багато дум для свого фундаментального видання», – пише у біографії Лесі Українки її сестра Ольга Косач-Кривинюк.

На одному із тих записів зберігся голос самої Лесі Українки .​

«Лісова пісня» – шедевр, інтерпретація легенди про Ґрааль

Драму-феєрію «Лісова пісня» літературознавці називають шедевром української і світової літератури та драматургії.

У цьому творі Лесі Українки відчувається глибинний зв'язок із стародавніми поемами, що входять у творчу спадщину людства.

Деякі дослідники бачать у «Лісовій пісні» інтерпретацію легенди про Ґрааль​ (стародавній образ животворної енергії, сконцентрованої у жінці, а у християнстві – чаша, в якій збереглося кілька краплин крові Ісуса Христа )

Леся Українка написала «Лісову пісню» у Кутаїсі (Грузія) менше ніж за два тижні, і ще понад тиждень допрацьовувала текст.

«Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. Я писала її 10-12 днів і не писати ніяк не могла... Але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам'яті». Все боліло, наче мішки носила... Я здавна тую Мавку «в умі держала»... У Колодяжному (село на Волині, де у будинку, в якому Леся провела свої дитячі і юнацькі роки, тепер її музей – ред.) в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка», – писала Леся Українка в листі до сестри Ольги від 27 листопада 1911 року.

Жанр, у якому була написана «Лісова пісня», тепер називають – фентезі.

Хвороба

Із 9-річного віку і до кінця життя Леся Українка хворіла на туберкульоз кісток. Вона називала свою боротьбу із недугою – «тридцятилітньою війною».

Леся перенесла кілька операцій, весь час відчувала біль. Із часом до туберкульозу кісток додалися серйозні проблеми із легенями і нирками.

Почалося все, як пише сестра Ольга, у січні 1881 року, коли у дівчинки раптом почала дуже боліти нога (деякі біографи пишуть, що перед цим Леся застудилася і, можливо, це було ускладнення важкої вірусної інфекції) і то так сильно, що дитина плакала.

Лікарі вирішили, що це гострий ревматизм, лікували натираннями та мазями, і з часом, ніби все налагодилося.

Леся у дитинстві, розповідає її сестра, попри свою тиху вдачу, дуже любила танцювати. І вони разом зі старшим братом Михайлом (Леся дуже з ним дружила і зберегла цей зв'язок на все життя) танцювали «козачка». Але після цього Лесі чомусь ставало сумно, і як вона сама потім казала, ніби «ввижалася майбутня доля».

Туберкульоз кісток у Лесі діагностували влітку 1883 року. Їй оперували ліву руку, видаливши частини кісток, уражених хворобою. Лесі довелося відмовитися від музичної кар'єри, про яку вона думала.

Через деякий час Лесю Українку закують майже повністю у гіпс, вільною залишиться тільки стопа однієї ноги. Рідні бачили, що дівчина вправлялася, щоб грати пальцями цієї ноги на роялі.

Все життя Леся Українка була вимушена лікуватися, проходити через болючі медичні процедури, а окрім цього шукати для життя місця, що уповільнювали б розвиток хвороби.

Такими місцями стали Єгипет, Італія, Крим і Грузія.

Леся Українка з матір’ю. Ялта, 1898 р.

Любов

Леся Українка, як і більшість духовно обдарованих особистостей, захоплювалася талантами та уміннями інших людей.

Вона по-своєму любила кожного, хто збагатив її світ, зробив яскравішим її життя, а головне надихнув і направив її жадібний до пізнання мозок.

У ранньому дитинстві Леся була «нерозлийвода» зі своїм старшим братом Михайлом. Вони разом гралися, разом читали книжки, разом училися удома, оскільки батьки не хотіли віддавати дітей до повністю зрусифікованих шкіл.

Леся дуже любила своїх молодших сестер – Ольгу, Оксану, Ізидору. Навчала їх тому, що знала і уміла сама.

Великий пієтет у Лесі Українки викликали Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Володимир Антонович, Михайло Старицький, Максим Ковалевський, сестра батька – Олена Косач, від яких вона не відходила, коли ті приїжджали на гостину до її батьків.

По-особливому Леся Українка ставилася до Івана Франка, вважала, що «і нігтя його не варта», але при цьому вступала із Франком в інтелектуальні дискусії, якщо мала інше бачення окресленої проблеми.

Що стосується чоловіків, то «дружба, а не кохання» зв'язала Лесю Українку із Сергієм Мержинським, з яким вона познайомилася 1897 року під час лікування в Ялті.

Леся називала його «другом моїх ідей».

Мержинський жив у Мінську, і коли його стан (у нього був туберкульоз легень або як тоді казали – сухоти) дуже погіршився, Леся Українка поїхала його доглядати, попри те, що її мати Олена Пчілка була категорично проти цього.

За одну ніч, біля ліжка помираючого Мержинського, 18 (31) січня 1901 року Леся Українка написала поему «Одержима».

Свою долю Леся Українка зв'язала із Климентом Квіткою.

Якось у листопаді 1898 року Леся читала своє оповідання «Над морем» на зібранні літературно-артистичного гуртка Київського університету. Там вона познайомилася із 18-літнім першокурсником Климентом Квіткою. Вони з'ясували, що мають велике спільне захоплення – український фольклор.

Улітку 1901 року Климент Квітка їде разом із Лесею Українкою у подорож Буковиною. Поступово у них виникають стосунки.

Климент Квітка і Леся Українка

7 серпня 1907 року Леся Українка і Климент Квітка офіційно оформили шлюб, а через два тижні разом вирушили до Криму, де Квітка отримав посаду в суді. Ця робота забирала у нього багато сил, але не давала достатньо грошей для нормального життя.

Через нервове і фізичне перенапруження Климент і сам захворів на туберкульоз. Але приклад Лесі надихав його, і Квітка робив усе, щоб урятувати їх обох. Климент розумів велич особистості, з якою його пов'язало життя, вважала сестра Лесі – Ізидора.

Квітка возив Лесю на лікування за кордон, шукав місця, що підходили їй для життя. Проте, часом йому доводилося навіть продавати речі, щоб купити ліки.

Але хвороба Лесі прогресувала...

Климент Квітка став удівцем у 33 роки і тяжко пережив смерть дружини.

Доля відвела йому ще сорок років життя, і про Лесю він ніколи не забував.

Квітка обійняв посаду заступника генерального секретаря судових справ Української Центральної Ради, а у березні 1918 року був призначений заступником міністра юстиції УНР. ​

Після перемоги більшовиків і встановлення радянського ладу – Климента Квітку переслідували, арештовували, він відбував покарання у ГУЛАГу.

Помер Квітка у 1953 році в Москві.

Останні дні у Грузії

Останній час свого життя Леся провела у грузинському містечку Сурамі разом із Климентом Квіткою.

Вони приїхали до Грузії у 1903 році, жили там у різних місцях і активно працювали, зокрема над обробкою зібраного фольклору та Лесиних драм.

Останнє десятиліття у житті Лесі Українки вважають найбільш плідним і зрілим періодом її творчості. Його назвуть найсильнішими роками українського модернізму.

«Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?» – пише Леся.

В останній рік життя Лариса Косач-Квітка – Леся Українка – написала драматичну поему «Оргія» і триптих – «Що дасть нам силу?», «Орфеєве чудо», «Про велета», який присвятила Івану Франку.

Дізнавшись, що донька дуже погано вже себе почуває, до неї у Грузію разом із Ісидорою приїжджає мати – Олена Пчілка. І Леся Українка в останні дні і години життя надиктовує їй начерки своєї останньої, незакінченої драми «На передмісті Александрії...».

Померла Леся Українка на 43-му році життя 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі

Похована Леся Українка на Байковому кладовищі в Києві.

Цензурування, репресії проти родини і...перемога

Радянська влада, усвідомлюючи фундаментальну роль культури у формування світогляду людей, використовувала творчість українських геніїв для своїх цілей. Спадщину Лесі Українки, як і творчість Тараса Шевченка та Івана Франка, обрізали за усталеним ідеологічними шаблонами.

Ті твори Лесі, що були включені в систему шкільної та вищої освіти СРСР, інтерпретувалися як підтвердження головних ідеологічних комуністичний догм. А ті твори, які для цього ніяк не можна було використати, вилучалися і табуювалися.

Піднявши спотворений образ Лесі України на знамена так званої пролетарської культури, радянська влада при цьому усіляко переслідувала її рідних. Їх піддавали репресіям, ув'язнювали і висилали у табори. Навіть матір письменниці, вісімдесятилітню Олену Пчілку хотіли заарештувати.

Цинізму не було меж. Коли, наймолодшу рідну сестру Лесі – Ізидору Косач – звільнили із «Онеглагу» в 1940 році, то її примусово залучили разом із сестрою Ольгою до підготовки вшанування у лютому 1941-го року 70-річчя від дня народження Лесі Українки – «видатної поетеси революціонерки», як наголошувала радянська ідеологія.

Проте, тоталітарна система, з часом завжди програє геніям.

Леся Українка, своєю творчістю і перекладацькою діяльністю органічно вплела українську мову і культуру в загальний цивілізаційний контекст людства.

Своєю «шляхетною аристократичною лицарською українською жіночністю» Леся Українка заклала такі суспільні і культорологічні тренди, які у кожній епосі знаходять нові форми для втілення.

Сама Леся Українка вклала у вуста Мавки із «Лісової пісні» таку думку про себе: «Ні! Я жива, я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає…»

Ірина ШТОГРІН

Колаж Василя ГЕРЕЯ

Розміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання

 на "На скрижалях" заборонено.

Читайте нас на

 https://www.facebook.com/naskryzhalyah