Тарас Шевченко: дяківська наука

Письменник і педагог, біограф Шевченка Олександр Якович Кониський (1836-1900) писав: «Охота і кебета до малярства прокинулися в Тараса Шевченка ще змалку. Де й на чому можна було, він виводив крейдою або вуглем свої «малюнки». Річ певна, що ще в школі учителі й товариші помітили за ним «малярську кебету». Таку охоту має майже кожний селянський хлопець - мазати крейдою фігури».

Як стверджують у споминах бібліографи Кобзаря, зокрема О. Кониський, О. Лазаревський, а за ними і М. Чалий, Тарасів батько віддав сина першим разом у науку до міщанина Губського. Хто був отой «міщанин Губський», про це ніхто досі не повідав.

У Кирилівці того часу була одна-єдина церковна школа, а господарями-вчителями там були попи, властиво, дяки; значить, годі гадати, щоб при церковній школі учителював міщанин. Тим-то я стою за те, що, коли справді Тарас учився у Губського, дак останній був ніхто інший, як кирилівський піп Василь Губський.

Василь Губський - син кирилівського попа Івана Губського, народився і зріс у Кирилівці й до 1795 року був тут дяком, того року його висвячено на попа в Кирилівку, де правив церковну службу та вчив дітей грамоти до 1819 року. Тоді, очевидно, Тарас був ще такий малий, що про його науку малярству не могло бути й мови. В кінці грудня 1819 року київська консисторія заборонила Василю Губському «поповать и отрешила його в заштат». Приводом до немилості церковного начальства стало його «богохульство»: що кирилівські попи Василь та Терентій (Помазанський) після похорону на кладовищі, не поскидавши ще риз (фелонів), завелись за молодицю «малмужку» (погана жінка; гульвіса) битися прилюдно. До того ж Терентій не згірш, як і отець Василь, любив добре випити.

Певна річ, що Губський, опинившись «в заштаті» за такий неморальний вчинок, мусив довго ждати, щоб йому виділили другу парафію. Цілком можливо, що він пристав до кирилівських дяків, а може, і в церкві правив за дяка та учителював у церковній школі та вчив місцеву дітвору малювати.

Відомо, що багато Кобзаревих творів - автобіографічні. Елементи особистісного, як стверджують шевченкознавці, є й у повісті «Княгиня», яка «…починається автобіографічним вступом (спогади про дитинство і юність)». Знаходжу в творі такі рядки: «В эту-то почти счастливую для меня эпоху случилось преобразование в школе: прислали к нам из самого Киева стихарного дьячка (очевидно, це й був дяк Богорський, якого, за свідченням Київської консисторії, призначено в Кирилівку».Совгир - це вуличне прізвисько, а справжнє його прізвище — Павло Хомич Рубан (1802 - р.с.н.) - нестихарний дяк села Кирилівки; був скісний і на тому косому оці мав більмо. (нестихарний дяк — священик, що не мав права носити стихар — довгий, з широкими рукавами, зазвичай парчевий, одяг дияконів і дяків, який надягають під час церковної відправи, оскільки не призначений офіційно, а обраний прихожанами.Шевченко зобразив його в повісті «Княгиня» як нестихарного «приблуду, що «громадою ...введен был в школу, яко в свої дидивщыну». Цей «настоящий спартанец» частував школярів «березовою кашею». Не дивно, що Тарас не раз тікав із дякової «школи».

Через село Почапинці, що за три версти від Моринців, Тарас прийшов пішки в Лисянку - волосне містечко Звенигородського повіту. Тримав у торбині, як дорогоцінний скарб, «книжечку з кунштиками» (віньєтками), яку «одолжил» у Богорського, кілька аркушів паперу, олівець та малярську щіточку. Лисянка манила славою іконописця диякона Єфрема, що рознеслася на округу. Збереглася криниця, з якої, за переказами носив воду «малярчик» і яку тепер називають «Шевченковою», тут встановлено скульптуру – Тарасик з коромислом на плечах і відрами біля ніг.

З Лисянки Тарас повертається в Кирилівку, пасе громадську череду та йде в найми до вчителя-дяка Петра Федоровича Богорського (1803- р.с.н.) - у нього Шевченко був «школярем-попихачем»: носив воду, топив грубу, читав замість нього псалтир над померлими, а вже потім, у вільний час - навчався грамоти та малюванню. Навчання було платне, але Шевченки не мали грошей, то Тарас за навчання відробляв, але в 1826 році втік, не стерпівши знущань. У листі до редактора ж. «Народное чтение» Т. Шевченко, не називаючи прізвища дяка, писав: «Это первый деспот, на которого я наткнулся в моей жизни, поселил во мне на всю жизнь глубокое отвращение и презрение ко всему насилию одного человека над другим»

Навчався малюванню Тарас у 1827-1828 роках і в священика Григорія Івановича Кошиця (1797 - р. с. н.), якого в селі називали «Грицько П’яний», про що й розповідає Феофан Лебединцев: «Сім’я цього сусіди була в найближчому знайомстві з нами, і якщо, приміром, приїздив до нас у гості о. Григорій з своєю дружиною Ксенією Прокопівною, то широкохвостою буланою їх кобилою здебільшого правив Тарас».

…На в’їзді в Шевченкове, обіч зеленого поля, гостей черкаського села зустрічав «малий Тарас» - оперся на ціпок; біля ніг ягня – в руці – книжка, і згадалося поетове:

«Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?».

Серед більш як півтисячі творів художника Тараса Шевченка - портрети, жанрові композиції, краєвиди, малюнки на біблійні й літературні сюжети, книжкові ілюстрації та ще багато чого, що залишилось у стадії численних замальовок, ескізів, начерків – у цьому масиві найдорогоцінніші для нього, певно, були ті, які намалював у дитинстві, навчаючись у дяків. І які не збереглися…