Михайло Старицький: таємне кохання

14 грудня 1840 року народився Михайло Старицький — батько українського театру і драматургії, один із засновників українського Театру Корифеїв, автор п’єси „За двома зайцями” та автор відомої пісні „Ніч яка місячна, зоряна, ясная”.
Михайло Старицький розгорнув масштабну за розмірами та значенням літературну, видавничу, театральну та громадсько-просвітницьку працю, суцільно підпорядковану єдиній великій меті — піднесення із занепаду Української Нації.
Пісня «Ніч яка місячна, зоряна, ясная…» вже давно стала народною. Але написав її не народ, а відомий український драматург Михайло Старицький. І в оригіналі вона звучала не зовсім так, як ми співаємо нині.

Закохався в заручену дівчину
Доля у талановитого хлопця з Черкащини Михайла Старицького була непростою. У дванадцять років він залишився круглим сиротою. Опікувався хлопчиком родич по матері Олександр Лисенко. А що дядько був освіченим і добре знався на українській старовині, то свою любов до всього народного передав і племіннику. Михайло здобув хорошу початкову освіту, а згодом його разом із сином дядька Миколою відправили на навчання до Харківського університету. Хлопці мали стати математиками, але у 1860 році перевелися до Києва здобувати освіту юристів. Саме тут, в українській столиці, і відбулося становлення двох талановитих і знакових для української культури особистостей: Микола Лисенко став знаним композитором, а Старицький – письменником, перекладачем, драматургом і одним із засновників професійного українського театру.

У студентській юності зустрів Старицький своє перше кохання. Він приїхав у рідне село Кліщинці на Золотоніщині, щоб успадкувати батьківський маєток. І якось на вечорницях побачив селянку Степаниду. Кажуть, вона справді була дуже вродливою. Щоб не зашкодити репутації чесної дівчини, юнак вирішив попросити у її батька дозволу на зустрічі. Але на закоханого чекало величезне розчарування – Степанида була зарученою. Ця звістка так вразила хлопця, що він захворів і зліг, бо з дитинства мав хворе серце. Нерозділене кохання надихнуло його згодом до написання вірша «Виклик» – спершу таку назву мала пісня «Ніч яка місячна…».

В оригіналі її початок та деякі куплети звучали інакше: «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». За совєтів про Бога, звісно, згадувати не можна було, тому в новітньому виконанні ці рядки зникли. Музику до цього вірша написав Микола Лисенко, хоч майже скрізь зазначається, що пісня народна.

Таємне кохання
Повернула Старицького до життя ще одна любов на ім’я Софійка. Вона була сестрою Миколи Лисенка, і їй доручили доглядати за хворим Михайлом.

Софія Лисенко

"В нашей детской дружбе все было общее: и радость, и горе, и делились мы каждой мыслью, каждым настроением, не скрывая друг от друга ничего. С университета мы идем почти неразлучно по жизненному пути. Общность убеждений и национальных симпатий сблизила нас еще больше", – писав Михайло Старицький про композитора Миколу Лисенка.

Софія Віталіївна Старицька (з роду Лисенків), дружина М. П. Старицького. Фото 1860-х рр.

Вони практично однолітки – Старицький народився 14 грудня 1840 року в Кліщинцях – тепер Чорнобаївський р-н Черкащини, а Лисенко 1842-го.

Микола Лисенко

Потоваришували ще у дитинстві. Коли Михайлові було 8 років, помер його батько Петро Іванович, відставний ротмістр. За чотири роки не стало й матері. Хлопця взяв на виховання її брат Віталій Лисенко, батько майбутнього музиканта. Разом із Миколою вони розпочали навчання у Харківському університеті, а потім перевелися до Києва.
Коли Старицькому минав 21 рік, він зліг через загострення ревматизму. Лисенко-старший забрав племінника до себе в сусіднє з Кліщинцями село Жовнин. Доглядати за хворим доручив молодшій сестрі – 14-річній Софії. Вони закохалися одне в одного й вирішили утекти, щоб одружитися. Ніхто не знав, що 14-річне дівча було таємно закохане у свого троюрідного брата, старшого за неї на вісім років.

Софія Лисенко

Та батьки викрили задум і несподівано для тих підтримали молодят. Священик із сусіднього села повінчав їх 12 листопада 1863-го, приписавши у свідоцтві Софії два роки. "Яка вона була молоденька, Софія Віталівна, на свої скоро 30 років! Як дівчинка! І гарнесенька! З ніжним дитячим обличчям", – захоплювалася обраницею Старицького її племінниця, письменниця Валерія О'Коннор.

Подружжя мало п'ять дітей: Марію (1865–1930), Людмилу (1868–1941), Оксану (1875–1942), Ольгу (1881–1892) та Юрія (1883–1936).
Дворянські родини Старицьких, Косачів, Лисенків, Антоновичів удома спілкувалися українською. Для Києва другої половини ХІХ ст. то була дивина. "Ми були першими українськими дітьми, – писала Людмила Старицька – Людя, батькова улюблениця. – Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку. Нас було небагато таких українських родин; решта ж нашої дитячої суспільності, з якою нам доводилось раз по раз здибатись, були змосковлені діти-паненята. Ми балакали по-українськи, і батьки балакали до нас по-українськи. Нас вбирали дуже часто в українські вбрання. І звичайно і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею – глум, посміх, кепкування, призирство".Пізнавайте минувшину з спільнотою "На скрижалях"

Але доля була не дуже прихильною до нащадків Старицького. Одна донька померла від тяжкої хвороби ще в одинадцять років. Марія, талановита актриса, режисерка, подруга Лесі Українки, закохалася у Марка Кропивницького, старшого за неї на 40 років. Та Старицький не благословив 20-річну доньку на цей шлюб. І Марія більше не вийшла заміж, проживши життя самотньою. Кропивницький теж затаїв образу на свого колишнього товариша. Для того, щоб утримати перший професійний український театр, Старицький навіть продав родовий маєток. Коли ж їхня справа здобула славу і визнання, Кропивницький пішов з нього, забравши всіх старших акторів. Трупа Старицького через трохи розпалася, і він з підірваним здоров’ям геть відійшов від театральної діяльності, поринувши з головою в літературу.

Михайло Старицький помер 27 квітня 1904-го у Києві. На похороні Микола Лисенко називав його "братом і другом". Дружина, Софія Віталіївна, пережила чоловіка на 23 роки.

Рід Старицьких знищили під корінь
Ще дві доньки Старицького за українські погляди потрапили у жорна сталінських репресій. Людмилу Старицьку-Черняхівську, письменницю, перекладачку, громадську діячку, арештували 20 липня 1941 року.

Людмила

Її разом із сестрою Оксаною встигли вивезти до Харкова, де звинуватили в антирадянській діяльності і запхнули до невільницького вагона, що прямував до Казахстану. 73-річна письменниця дороги на каторгу не витримала. Коли вона померла і де похована – невідомо. Ще до арешту Людмила Михайлівна по всіх тюрмах шукала свою доньку, але так і не натрапила на її сліди. Вероніка свого часу вийшла заміж за іноземця й жила в Німеччині. Але ностальгія змусила її повернутися в Україну. Невдовзі жінку звинуватили у шпигунстві і розстріляли. Ще одну доньку Старицького, Оксану Стешенко (вона була дружиною першого міністра освіти в уряді УНР Івана Стешенка, якого вбили у 1918-му), теж відправили у Казахстан. Вона ненадовго пережила сестру і померла у 1942 році. Її сина Ярослава, літературознавця, теж засудили і розстріляли у Норильську в 1939 році. Вціліла лише одна онука Старицького – Ірина, донька Оксани. Вона дожила до 1987 року.