Дмитро Бортнянський: велич маестро

Старе, забуте Богом і людьми Смоленське кладовище на Васильєвському острові, що у західній частині Санкт-Петербурга, уже давно не приваблювало до себе відвідувачів. Похилене над занедбаними могилами гілля густозарослих дерев та кущів здавалося єдиною живою істотою на просторі численних поховань, які від плину часу схилилися додолу старими хрестами та надгробками під тягарем нестерпної ноші часу, що з кожним роком все нижче схиляла їх до землі.

Здавалося, що тиша була єдиною і незворушною володаркою колись величного і шанованого місця, в якому в останньому прихистку віднайшли свою кінцеву мить земного життя багаті та убогі, славетні й нікому не знані. Здавалося, що старе кладовище, яке стало новим світом для кожного колись померлого, зістарілося і наче очікувало своєї смерті.

І лишень спів птахів, який дзвінко прорізав супокій тиші із верхів’їв дерев, був єдиним нагадуванням, що десь там, у координатах інших вимірів існувало справжнє життя. Воно буяло іншими ритмами і фарбами, але мало свій вінець, який знаходив тихе продовження на цьому безжиттєвому цвинтарному просторі.

Серед інших, давно забутих, а через те й занедбаних могил одна вирізнялася особливою доглянутістю. Це була могила з хрестом та надгробком, на центральній плиті якого викарбувано: «Бортнянский Дмитрий Степанович – величайший музыкант Российской Империи, живший с 28 октября 1751 по 10 октября 1825 года».

Завдяки постійній увазі й невтомним рукам монаха Єлізарія, котрий служив у церкві Святого Миколи-Чудотворця, що неподалік кладовища, могила була завжди доглянутою.

Єлізарій приходив сюди часто, особливо у погожу днину, любив довго посидіти на примогильній лавці, змовляючи на вервиці численні молитви; старанно пересаджував та поливав квіти, підрізав довколишні кущі, прополював доріжку та зрихлював ґрунт, що не барився заростати пирієм, плющем та конюшиною, немов претендуючи на своє право господарювати на обраній ділянці.

Одного погожого літнього дня тиху молитву Єлізарія порушив незнайомець з низьким голосом. Він підійшов до монаха і без зайвих представлень промовив:

– Бачу, у тебе тут хтось із близьких похований… так от, потурбуйся про перенесення цього поховання на інший цвинтар, бо за кілька місяців це кладовище будуть зносити як таке, що втратило потребу для відвідувачів і місцевих властей.

Від почутого Єлізарій ледь не зімлів. Йому здалося, що він щось не зрозумів, або ж не так почув:

– Як зносити?

– Ось так. Як таке, що втратило свою значущість…

– Як це втратило значущість? – стривожено перепитав Єлізарій. Адже на цьому цвинтарі поховано чимало відомих людей, котрі стали гордістю нашої великої Росії!

– Так от, тих, хто є гордістю нашої Росії, будуть перепоховувати. Тому і ти свого Бертанского, чи, як його там, перенеси кудись в інше місце… – тупо промовив незнайомець.

– Якого Бертанського? – з легким обуренням заговорив Єлізарій. Чи відомо Вам, що тут, у цій могилі, поховано одного з найвеличніших музикантів Росії, ім’я котрого ставили поруч з іменами Моцарта, Гайдна, Палестрини, а великий Петро Чайковський не міг віднайти у світовій хоровій музиці вагомішого, ніж він!

Після цих слів Єлізарій підвівся і гнівно зупинив свій погляд на співрозмовникові. А той втупився в монаха і меланхолійно промовив:

– А мені все одно, хто вони – оці ваші Бортнянський, Чайковський, Гайден і Моцарт на додачу. Якщо всі вони поховані тут, то забирайте їх усіх, бо за кілька місяців тут усе буде знищено.

Після почутого Єлізарій зрозумів, що має справу з найвищим виявом невігластва і попервах хотів припинити розмову, бо розумів, що надалі її немає сенсу продовжувати, однак, зібравши усю свою волю і терпіння, звелів незнайомцеві сісти біля себе і з пристрастю ображеного ревнивця промовив:

– Уважно погляньте на цю могилу. У ній поховано найславетнішого музиканта, котрого будь-коли мала Росія, а саме через те ця могила, це святе місце є найвеличнішим для усього нашого народу і держави.

– Ви, мабуть, ходите до церкви?

– Ну… ліниво протягнув незнайомець.

– Так от! Нехай буде відомо Вам, що усі піснеспіви, які Ви чуєте під час Святої Літургії, були написані ним – Великим Бортнянським, його сучасниками Березовським, Веделем, Азієвим і послідовниками, котрі стали вихованцями його – Бортнянського – великої хорової школи. Це він – Великий Дмитро Степанович Бортнянський став найдосконалішим диригентом за всю історію Імператорської хорової капели Росії, а написання опер, інструментальної музики, особливо хорів, підніс на недосяжний щабель композиторської майстерності.

– Ну, а як же мало би бути інакше? Адже наша Росія щедра на таланти! – із задоволенням промовив незнайомець.

– Так, Росія справді багата талантами, – задумливо відповів Єлізарій, – та тільки ще більше багата Росія талантами, які вона собі привласнила…

– Як це? – глухо запитав незнайомець.

– А ось так. Так, як Його – великого Бортнянського. Якщо хочете, то послухайте.

Після цих слів очі Єлізарія наповнились невимовним смутком. За мить, зібравшись з думками, він розпочав свою неквапливу розповідь.

Мій прадід Олексій з роду Деркачових був капеланом у Дмитра Бортнянського, брав у нього приватні уроки з композиції та контрапункту і впродовж тривалого часу перебував поруч із цим неперевершеним музикантом.

Сам Дмитро Степанович умів поєднувати високу вимогливість до своїх підлеглих і учнів, а водночас, у хвилини вільного від занять спілкування, на очах у всіх присутніх перетворювався на турботливого батька, дотепного жартівника і справедливого порадника. Саме у ці незабутні хвилини він полюбляв розповідати про своє життя, сповнене драм і слави, визнання і труднощів. Мій прадід усе це уважно запам’ятовував, а прийшовши додому, записував у спеціальний зшиток, не пропускаючи жодної, навіть найменшої, дрібниці. Саме від нього – мого пращура – я отримав непорушний заповіт – доглядати цю святу для кожного руського серця могилу і розповідати людям про спочивальника, котрий став яскравим символом світового музичного мистецтва.

Витоки свого родоводу Дмитро Бортнянський завжди пов’язував із «наймальовничішим із сіл», як сам неодноразово розповідав про нього, під назвою Бортне, що розташовувалось на крайньому заході землі української, де проживала одна із найпоетичніших та найспівучіших етногруп українців – лемки. Його батько Стефан Шкурат, рятуючись від наступу католицизму, виїхав у північно-східну окраїну України, оселившись у славному гетьманському місті Глухові. Влаштувався на службу козаком Глухівської сотні Ніжинського полку українського гетьмана Кирила Розумовського, а в пам’ять про своє рідне село прибрав собі прізвище Бортнянський. Згодом Стефан одружився з майбутньою матір’ю композитора Мариною Дмитрівною Толстою, і 25 жовтня 1751 року у них народився син, названий Дмитром.

Уже від народження, здавалося, Дмитрик не плакав, а співав, а згодом високий дискант і бездоганна музична інтонація не залишали для батьків вибору, щоб віддати сина на навчання у славетну Глухівську співацьку школу, засновану 1730 року великим гетьманом України Данилом Апостолом.

Провчившись у школі два роки, 30 жовтня 1760 року Дмитро пройшов прослуховування у регента Придворної Імператорської Санкт-Петербурзької хорової капели, відомого оперного співака та хорового диригента, українця за походженням Марка Полторацького, і серед інших талановитих дітей був обраний для подальшого навчання у столиці Росії.

Тоді йому виповнилося заледве дев’ять років, і не дивно, що після провінційного Глухова блиск і шарм російської столиці справив на допитливого хлопця незрівнянне враження. Нескінченні бали, пишні прийоми у найвишуканіших салонах знатних вельмож, витончений аромат парфумів і витонченість архітектурних забудов – усе це була столиця, яка, за задумом її творця царя Петра Великого, мала символізувати межу між дикістю та відсталістю, що переважали в Росії назагал, і цим знаковим столичним містом, яке у кожній своїй неповторній забудові нагадувало кращі урбаністичні зразки Європи – шляху, яким мала прямувати Росія, за задумом Петра, залишаючи позаду неосвіченість та невігластво.

Проте над усіма цими складними реаліями життя, через малолітній вік, Дмитро ще не міг всерйоз замислюватися. І лише музика, яка звучала, здавалося, звідусіль, вела його до великих учителів, безмежних світів, на обріях яких колись засяє і його – Великого Бортнянського – заслужена слава.

Навчання співу та диригентського ремесла у Марка Полторацького, а згодом таїн мистецтва поліфонії, контрапункту та композиції в італійського композитора світової слави Бальдассаре Ґалуппі, котрий служив при Імператорському дворі цариці Катерини Другої, заклали фундаментальні основи музичної освіти Дмитра.

Згодом і вона – найяскравіша виразниця російського імперського дурисвітства та самодурства – Катерина Велика на одному з концертів помітить скромного і статечного хлопця, котрий без жодних проблем у всіх регістрах свого дзвінкого та барвистого голосу виконав чотири канти Ґалуппі. Хоча цього талановитого юнака цариця чула не вперше. Катерина уже була на прем’єрі опери Раутаха «Альцеста», в якій партію Адмета блискуче виконував Дмитро.

Після вистави співака підвели до імператриці, аби вона зблизька поглянула на солов’я своєї придворної капели, а він, зніяковілий і засоромлений, розгублено кланявся на кожну репліку пихатої цариці й не вірив, що усі ці похвали стосуються саме його. Тільки тоді Бортнянський був загримований, в перуці та сценічному костюмі, і, зрозуміло, що її високість не змогла уважно розгледіти зовнішність співака. Тепер він постав перед володаркою однієї із найбільших імперій світу у всій своїй імпозантності та природній красі. Імператриця упізнала його радше не за зовнішністю, а за тим незабутнім тембром голосу, який лився вільно, невимушено і не знав перепон на шляху до гідного визнання. Тому, одразу ж після концерту, Дмитро отримав імператорське благословення на навчання в Італії «з метою удосконалення своїх музичних і вокальних умінь на благо мистецтва російського».

Венеція, Болонья, Рим, Неаполь… міста, провінції і села розкішної Італії упродовж чотирьох років стали для Дмитра чарівним світом музики і мистецтва, навчання та перших серйозних кроків у сходженні на постамент слави.

Дмитро Бортнянський, гравюра

У Болоньї, в соборі Святого Марка, він відвідує кожну месу, яку віртуозною та натхненною грою на органі супроводжує його учитель Бальтассаре Ґалуппі, котрий приїхав в Італію разом із найталановитішими вихованцями капели. Серед них був і Бортнянський. Дмитро, продовжуючи відвідувати уроки свого улюбленого учителя, знайомиться з його багатющою нотною та книжковою бібліотекою. Ретельно вивчаючи композиторське ремесло кращих музикантів світу – Алессандро Скарлатті, Георга-Фрідріха Генделя та Ніколло Йомеллі – Бортнянський знаходить у цих музичних творах справжніх кумирів, до майстерності котрих хоче рівнятися.

У Неаполі він пише свої перші твори «Аве» та «Сальве Регіна», а згодом опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», які з успіхом ставлять у відомих і малознаних театрах Італії, несучи їх автору опінію композитора легкого та іскрометного письма, прозорих гармоній і віртуозних мелодичних ліній. Зацікавленість італійської публіки підсилюється іноземним походженням музиканта, котрий, попри свій молодий вік, гідно посів своє місце поряд із музичними улюбленцями італійців – Моцартом, Гайдном, Мартіні… З афіш провідних театрів Італії ще не зникла опера Максима Березовського «Демофонт», яка свого часу принесла славному краянину Дмитра Бортнянського заслужену славу, а тепер і його ім’я набувало популярності серед найвибагливіших естетів європейського музичного мистецтва.

Поряд із активним музичним життям, Дмитро виявляв неабияку зацікавленість живописом провідних майстрів пензля Європи. Кожен свій вільний гріш він вкладає у придбання кращих зразків образотворчого мистецтва, відбірно формуючи власну колекцію неперевершених картин.

У цей найяскравіший період свого творчого життя Бортнянський думав, що казка, сповнена мистецьких мрій і задумів, стає реальністю його життя, яке щоденно примножувалося гучними оплесками на знак визнання його композиторського таланту, музики, яка з-під пера композитора рясніла назвами численних опер, хорових концертів та інструментальних п’єс.

Та тільки суворо лаконічний указ Її Величності Цариці, мов мовчазний сатрап, перервав цю нескінченну ідилію, якою повнилося життя композитора.

Дмитрові йшов двадцять восьмий рік. У цей, охоплений творчою наснагою, період, зігрітого благодатним сонцем Італії, знову кликав сірий і похмурий Санкт-Петербург. І він відчував, що поклик цей – доконечний, глибоко перейнявшись ще й звісткою про трагічну смерть свого краянина Максима Березовського, в особі котрого вбачав найталановитішого з-поміж усіх обдарованих вихідців з України, а його музичні твори – зразком найвишуканішого композиторського мислення.

Проте тривоги Бортнянського після повернення до Росії швидко розвіялись. Йому одразу ж запропонували посаду придворного капельмейстра, а згодом місце капельмейстра «малого двору» престолонаступника царевича Павла.

Популярність музичних творів Бортнянського швидко здобуває заслуженої слави, а його ім’я сягає статусу «першого композитора Росії». Написані в Петербурзі «Херувимська» та хоровий концерт «Да исполнится молитва моя» стали культовими серед усіх творів, що звучали в хоровій музиці того часу, а згодом музична класика Бортнянського, серед перших композиторів імперії, буде удостоєна особливого права на поліграфічне видання за казенний кошт. Потому, зважаючи на незаперечний авторитет Бортнянського, він отримає посаду головного цензора усіх нотних видань, що видавалися в Росії. Найяскравіші представники російської еліти – Гаврило Державін, Олександр Строганов, Іван Дмитрієвський, Денис Фонвізін, Василь Жуковський та інші вважатимуть за честь бачити Бортнянського серед своїх найкращих друзів та приятелів.

У 1796 році, згідно з указом царя Павла Першого, Дмитра Бортнянського призначено на посаду директора і головного капельмейстра Імператорської Санкт-Петербурзької Придворної хорової капели. Він змінив на цій посаді безталанного свого земляка Якова Тимченка, за якого капела дійшла межі повної мистецької деградації. За нового ж керівника провідна творча формація імперії зазнала суттєвого реформування: кількість хористів зросла до вісімдесяти, виведено в окремий підрозділ оркестрову групу, відмовлено від супроводу оперних вистав і, найголовніше, – поповнено співочий склад капели переважно вихідцями з України, на непохитне переконання Дмитра Степановича, краю, багатого співочою вдачею і музичними обдаруваннями. Адже завжди провідними співаками капели були його талановиті земляки, серед котрих і вихованці його рідної Глухівської співацької школи, як то розкішний бас, а у майбутньому – один із найвизначніших філософів світу – Григорій Сковорода, а також неймовірно талановитий і дочасно померлий Максим Березовський. І мріяв він, аби за його керівництва капела продовжувала славний мистецький родовід його талановитих земляків.Читайте нас на https://www.facebook.com/naskryzhalyah

Одразу ж після призначення капелі нового очільника, її творчий склад береться за виконання музичних композицій великої форми і здійснює першопрочитання в Росії таких грандіозних творінь, як ораторія Йозефа Гайдна «Створення світу», або ж «Урочиста меса» Людвіга ван Бетховена.

У цей час мистецький авторитет Бортнянського настільки зріс, що правляча верхівка імперії немов і не зауважувала інших діячів у царині музики, котрим можна було б доручити місію музичного уславлення найважливіших подій у житті імперії.

Так, саме Дмитру Бортнянському доручають провадити музичне навчання і виховання дітей та родини представників царського двору. Він особисто навчає музики сестру царя Павла Першого Марію Федорівну. Йому доручають написати «Панахиду» для похорону Катерини Другої, а згодом величавий хоровий концерт «Господи, силою Твоєю возвеселиться цар» – з нагоди коронації імператора Павла Першого, урочисту хорову пісню «Пєвєц во станє русских воинов» – з нагоди перемоги Росії над Наполеоном, зрештою, він, неперевершений Бортнянський, став автором гімну масонів «Коль славен», який і донині є офіційним славнем світового масонського руху.

Уже після смерті Дмитра Степановича, 14 лютого 1861 року, цар Олександр Перший підпише указ, за яким усі православні церкви і храми Російської Імперії зобов’язувалися під час літургій виконувати виключно духовну музику Бортнянського, або ж «схвалену ним».

Наприкінці життя Дмитро Бортнянський розпочав упорядкування власних творів, готуючи їх до видання, проте не встиг завершити. І лише після його смерті, у 1882 році великий Петро Чайковський зробить довершене упорядкування та редагування творів композитора, здійснивши їх повне видання.

День 10 жовтня 1825 року став, можливо, найсумнішим днем для усього музичного мистецтва Росії. У своєму придворному будинку помирав світоч композиторської думки імперії, велет світової музичної культури Дмитро Степанович Бортнянський. Пізнавайте минувшину з спільното "На скрижалях"

До просторої кімнати помираючого композитора прийшли його капелани. Тихим від немічності голосом він звелів їм заспівати свій хоровий концерт «Вскую прискорбна єси, душе моя». Під звуки власної музики душа композитора смиренно покидала земні простори, несучи на обрії всесвіту величне ім’я свого земного володаря, а разом із ним музику, яку найкоштовнішим спадком він залишав світові.

Відспівували душу новоприставленого раба Божого Дмитра в Санкт-Петербурзькій церкві Святого Михайла. Бажаючих попрощатися із найвидатнішим мужем Російської Імперії було так багато, що стражі порядку були змушені на похорон композитора видавати спеціальні перепустки. Свій вічний спочинок Дмитро Бортнянський знайшов на Смоленському кладовищі. Після цих слів Єлізарій змовк, спрямовуючи свій погляд у чисте сонячне небо, в якому витав дух безсмертя і вічного життя. Можливо, у цьому безкрайому просторі всміхалася йому душа того, пам’ять про кого він так ревно оберігав. А він – скромний чернець – у відповідь посміхнувся, окрилений відчуттям щастя від виконаного обов’язку перед випадковим незнайомцем і пам’яттю про свого кумира і великого мужа та достойника землі руської.

Отямившись, Єлізарій побачив свого співрозмовника, котрий навколішках, до самозабуття молився перед могилою, час від часу витираючи сльозу. Так і залишив його, швидкою і тихою ходою покидаючи цвинтар, аби за деякий час знову прийти сюди і, можливо, розповісти історію про життя і творчість одного з найвеличніших музикантів світу уже іншому слухачеві.

Багато чого ще не розповів чернець. Бо і сам не знав, що геніальний сучасник Дмитра Бортнянського – французький композитор Гектор Берліоз назве його творчість «справжньою музичною лабораторією, в якій усі мистецькі здобутки часу набували нових форм музичної виразовості». Значно пізніше, по смерті Дмитра Степановича, великий Петро Чайковський назве творчість Бортнянського «зразком для усього, що маємо у вітчизняному музичному мистецтві», а талановитий послідовник та краянин Михайло Вербицький поставить Бортнянського в один ряд із Моцартом, як і незабутній Станіслав Людкевич назве творчий спадок композитора «найкоштовнішим з усього того, що будь-коли мала українська музика».

Не знатиме чернець і про те, що у 1930 році, під час реконструкції Смоленського кладовища, могила Бортнянського таки буде зруйнована і втрачена для нащадків назавжди.