Федір Кричевський: незламний художник

Федір Кричевський гірко посміхнувся, коли почув від Микити Хрущова обіцянку про помилування, якщо він намалює портрет "батька народів". Своїм учням Митець зізнався: "Бачите, малювати всяких там временщиків-фаворитів, пройдисвітів і мерзотників мені мій сан не дозволяє". Вірний "санові" українського художника Федір Кричевський помер за мольбертом… від голоду 30 липня 1947 року в Ірпені.

Перший ректор української Академії мистецтв, перший, хто в Україні отримав диплом доктора мистецтвознавства без захисту дисертації, народився 22 травня 1879 року в місті Лебедині Сумської області у багатодітній сім’ї земського фельдшера Григорія Якимовича Кричевського та його дружини, Параски Григорівни.

Федір Кричевський, 1898 р.

Дитинство його проходило в селі Ворожба недалеко Лебедина, де його батько працював земським фельдшером. У родині було вісім дітей: найстарший - Василь, майбутній видатний український художник, графік і архітектор.

«Портрет матері», 1904

Статки батьків були замалими, тому дітям довелося прокладати власними силами шлях у житті. Федір Кричевський відмінно закінчив там у 1895 р. чотирирічну школу. Захоплювався малюванням і ліпленням, яке опанував в сусідньому с. Межиріч (нині село Лебединського р-ну) — центрі гончарства у Ворожбі, бажав учитися малярству, у цьому його підтримав граф В.Капніст, нащадок поета Василя Капніста. У маєтку графа Федір Кричевський ознайомився з галереєю козацьких портретів, колекцією живопису та графіки, багатою бібліотекою. Там Кричевський почав копіювати українські парсуни.

За рекомендацією гончарів з Межиріча познайомився з художником К. Савицьким (саме тим, який намалював ведмедів на картині І. Шишкіна "Ранок у сосновому лісі"), Федір показав свої малюнки Шапошникову, приятелю художника. К. Савицький оцінив талант юнака, дав притулок у своєму домі й підготував до вступу на малярський відділ Московської школи малярства, скульптури й архітектури. 1896 р. Ф. Кричевський став студентом училища.

За роки навчання Федір Кричевський подружився з малярем Іваном Мясоєдовим (сином відомого художника). У домі батьків Мясоєдова Кричевський познайомився з Панасом Мирним і Володимиром Короленком. Після школи хлопці подорожували Україною: побували в Полтаві, Ворожбі й Лебедині, відвідали місця, сходжені Шевченком, а також Сорочинці, Яготин, Михайлівку, Харків, Миргород, Переяслав, Київ, Чернігів...

9 серпня 1902 року в Англії відбулася коронація Едварда VII. До складу делегації від російського царського дому включили Федора Кричевського. У Лондоні він замальовував церемонії коронації, відвідав лондонські музеї.

У 1903 р. щоб мати ґрунтовну освіту, вступив до Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі (майстерні І. Рєпіна та Д. Кардовського). Однак через хворобу печінки, хронічне безгрошів’я повернувся на батьківщину, де опановував живопис самотужки, багато працював на натурі, поселившись у родовій садибі матері І. Мясоєдова — Павленки під Полтавою.

«Оплакування Христа», 1910 — дипломна робота Кричевського

Перебуваючи там, часто їздив до мальовничого села Шишаки (тепер с-ще міського типу Полтавської обл.) на р. Псьол, де багато малював з натури, а згодом придбав там хату і перебудував її за проектом брата Василя Кричевського, де познайомився з Лідією Старицькою, яка близько восьми років була його Музою.

Згодом оселя стала філіалом академії на час літньої практики студентів. Кричевський зібрав у Шишаках велику колекцію народного мистецтва — килимів, вишивок, кераміки, іконопису, багато часу працював у селі.

1907 р. він відновив навчання в Академії у майстерні баталіста Ф. Рубо, паралельно відвідував скульптурну майстерню Володимира Беклемішева та студіював техніку офорту у Василя Мате.

У 1910 р. створив конкурсну картину «Наречена» й отримав звання художника з правом викладати живопис та рисунок у середніх і вищих навчальних закладах. Рада академії надала йому також однорічне закордонне відрядження за рахунок академії до Австрії, Італії, Німеччини, Франції. У 1911 р. він побував у Берліні (Німеччина), Відні, Парижі (Франція), а також у найбільш мальовничих містах Італії (Генуя, Рим, Флоренція, Турин та Венеція). Повернувшись з відрядження, влаштувався працювати викладачем Київського художнього училища, з 1914 р. став його директором.

Творчим звітом про відрядження було полотно Ф. Кричевського "Молодиці". Мистецтвознавець Л.Членова пише: "на звітній виставці пенсіонерів Академії він виставив поряд із італійським мотивом "Ринок у Римі" картину "Весільний обряд в Україні" ("Молодиці"), де, як відзначала критика, "виявил слабость любить все родное. Через таку "предерзость" Ф. Кричевському було відмовлено у пенсіонерському утриманні".

«Портрет дружини», 1914

1917 р. Ф. Кричевський взяв участь у створенні Української академії мистецтва й був обраний її першим ректором. Всю енергію, весь організаційний хист він віддав справі налагодження праці Академії, яка спочатку містилася в приміщенні при Центральній Раді. Коли більшовики в січні 1918 р. захопили Київ, вони за тижні свого панування розстріляли понад п'ять тисяч цвіту української інтелігенції.

Тоді у червні 1919 р. професора Академії Олександра Мурашка якісь типи в чекістських шкірянках арештували та пристрелили! Щоб знищити інтелігенцію, більшовики організували штучний голод: частина професорів виїхала до села, де змогла вижити.

Професори й студенти Української академії переховувалися, Академія була зачинена. Федір Кричевський пробув ректором Академії один рік; потім став ректором Георгій Нарбут. Завдяки невтомній енергії ректора Нарбута пощастило врятувати майно Академії.

Українське кооперативне об'єднання Наддніпрянщини "Дніпро-союз" допомогло купити для Академії приміщення в старому будинку Георгіївського завулку, 11. У 1919 р. приміщення Академії більшовики забили, а майно викинули на горище, але Академія існувала. Студенти ходили до професорів додому і працювали там.

У зв’язку зі складнощами проживання в Києві, Федір Григорович переїхав до своєї хати в Шишаках. У 1922 р., коли академія була реорганізована в Інститут пластичних мистецтв, який у 1924 р. об’єднали з Українським архітектурним інститутом (заснований у 1918) і назвали новоутворений заклад Київським художнім інститутом (тепер — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), Кричевського запросили зайняти посаду його проректора, митець повернувся до Києва. Згодом він — декан живописного факультету цього інституту. Свого часу брав участь у створенні Спілки художників України.



Ф. Кричевський став одним із організаторів, а потім і членом Асоціації художників Червоної України. Після виходу з цієї асоціації організував Українське мистецьке об’єднання. У 1926—1928 рр. створив для Малого залу ВУАН (тепер — Національна академія наук України) погрудні портрети М. Лисенка, М. Костомарова, І. Котляревського, Г. Сковороди, Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка та ін.

1927 року Ф. Кричевський написав славетний триптих "Життя" ("Любов", "Сім’я", "Повернення"), в якому показав зовнішню красу людей з народу, їх душевне благородство, моральну силу та велич, стриманість і стійкість. Триптих "Життя" експонувався на багатьох виставках в Україні й за кордоном: 1928 р. на Міжнародному конкурсі у Венеції мав великий успіх; 1933 р. частина триптиха "Повернення" самостійно експонувалася у складі виставки радянського мистецтва у Копенгагені та Варшаві.

Після того, як в Україні розпочався процес згортання політики українізації, Ф. Кричевський, щоб уникнути переслідувань, переїхав працювати до Харкова, викладав у Харківському художньому інституті. У 1933 р., коли власті дозволили поставити оперу М. Лисенка «Тарас Бульба», займався оформленням цієї постановки.

У червні 1939 р. за мистецьку й педагогічну діяльність йому присвоєно (одночасно з його братом — Василем) ступінь доктора мистецтвознавчих наук, а в травні 1940 р. (також разом із братом) — звання заслуженого діяча мистецтв УРСР.
У 1941 р. Ф. Кричевський здійснив творчу подорож до Західної України, був у Коломиї, Станіславі (тепер м. Івано-Франківськ), Яворові, Криворіччі, Косовому, Кутах, Жаб’єму (тепер с-ще міського типу Верховина).



На початку ІІ-ї світової війни 1941—1945 рр. повернувся до Києва. Фактично ухилився від евакуації до Уфи (тепер столиця Республіки Башкортостан, РФ) і після окупації УРСР військами вермахту жив то у Києві, та в Шишаках. Восени 1943 р. виїхав до Західної України, а згодом емігрував до Кеніґсберґа (тепер м. Калінінград, РФ), де влаштувався працювати креслярем на одному з місцевих заводів.

Після того, як війська Червоної армії стрімко заволоділи Кеніґсберґом, був заарештований співробітниками «Смершу», утримувався в ув’язненні, а потім був відпущений і самостійно дістався Києва. Тут його знову заарештували, але у зв’язку з хворобою звільнили. Деякий час він мешкав у свого учня В. Бондаренка, який повернувся з фронту.

Ф. Кричевському намагалися допомагати його друзі — В. Заболотний та С. Грабовський, однак невдовзі спецслужби виселили його за межі Києва — у с-ще Ірпінь, де він перебував під їхнім невсипущим контролем. Через відсутність допомоги голодував, однак продовжував працювати над полотном «Квітуча Україна», керував аспірантурою в НДІ монументального живопису і скульптури при Академії архітектури.

За роки своєї педагогічної діяльності Ф. Кричевський виховав плеяду видатних художників, серед них, зокрема, й такі своєрідні та яскраві митці як: Є. Волобуєв, С. Грош, В. Костецький, Г. Меліхов, Л. Морозова, А. Петрицький, Т. Яблонська.

Коли в Україні розпочався процес згортання політики українізації, в Київському художньому інституті створилася атмосфера цькування, наклепів і провокацій. Шпигунство та доноси стали повсякденним явищем, тому професори Козик, Малевич, Гельман, Татлін перейшли в інші місця, Василь Кричевський пішов працювати в українську кінематографію, а Федір переїхав до Харкова викладачем Харківського художнього інституту.

У червні 1939 р. йому присвоєно (одночасно з братом Василем) ступінь доктора мистецтвознавчих наук, а в травні 1940 р. (також разом із братом) — звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Вони були першими в Україні, хто одержав цей вчений ступінь і звання.


На початку війни художник фактично ухилився від евакуації до Уфи. Старий професор, не зважаючи на п’яту графу, на хвороби, залишився на окупованій території. Ніхто з друзів та колег не зрадив його з дружиною, незважаючи на їх походження. Він перебував у зруйнованому більшовиками Києві, а літні місяці - в Шишаках.

Восени 1943 року він залишив столицю разом із іншими втікачами, намагався виїхати на Захід, де вже перебував брат Василь. Доля закинула його до Кенігсбергу, де він влаштувався креслярем на заводі. Але червона армія оточила Кенігсберг, і Федір Кричевський потрапив у лабети "Смершу". Через рік катувань він пішки перейшов через Польщу та добрався до Києва, де його ув'язнили. І випустили, але геть хворого.

Його позбавили наукового звання й титулу заслуженого діяча мистецтв. З’ясувалося, що Кричевському з дружиною ніде жити: квартира у Георгіївському пр. № 12 була зруйнована під час бомбардування, дача в Шишаках згоріла. Деякий час Кричевські мешкали на Куренівці у Володимира Бондаренка, який повернувся з фронту.

Ф. Кричевському допомагали друзі — Володимир Заболотний (який тоді був президентом Академії архітектури УРСР) і Сидір Грабовський, однак спецслужби виселили Кричевських під контроль за межі Києва — у селище Ірпінь, на вул. Пролетарської революції, буд. № 1. Де творчо працював до останнього дня.

Варто зазначити, що у Федора Кричевського не було творів з радянської тематики. Творам самого митця притаманне органічне поєднання декоративної звучності палітри з реалістичною формою, гострою лаконічною композицією, чітким вишуканим малюнком. Його вагомий творчий доробок займає чільне місце в національній мистецькій скарбниці України.

Найвідоміші його твори: «Наречена» (1910), «Три віки» (1913), триптих «Життя» (1925—1927), «Свати» (1928), «Мати» (1929), «Переможці Врангеля» (1934—1935), «Веселі доярки» (1937), цикл картин за поемою Т. Шевченка «Катерина» (1937—1940) та багато ін. Створив понад 40 портретів видатних діячів науки і культури, колоритних національних образів (більша частина цих полотен не збереглася). Більшість творів Ф. Кричевського зберігається в Національному художньому музеї України.

Людмила Тищенко