Петро Дорошенко:доля і недоля гетьмана

Гетьманство Петра Дорошенка почалося за надзвичайно складних обставин. Україна була поділена на дві частини. На Правобережжі внаслідок військових дій і громадянської війни загинули 65-70 % населення. Тому Дорошенком було вжито низки заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища. Він сприяв заселенню спустошених південних районів Правобережжя; послідовно захищав інтереси козацького стану; щоб уникнути залежності від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Але головний сенс своєї діяльності Петро Дорошенко вбачав у обмеженні впливу Польщі, зміцненні своєї влади на Правобережжі й у поступовому об’єднанні всіх українських земель у межах однієї держави.

Поява ще одного гетьмана
Звістка про підписання Московією та Польщею Андрусівського договору вразила й обурила правобережного гетьмана. Восени 1667-го об’єднане козацько-татарське військо, очолене Дорошенком, почало в Галичині військові дії проти Польщі. Тим часом Лівобережну Україну охопило антимосковське повстання. На початку березня 1668 року більшість міст було очищено від московських гарнізонів.
Події на Лівобережжі вплинули на подальші кроки Дорошенка. Він вирішив скористатися антимосковським повстанням для об’єднання України. У червні 1668-го він переправився через Дніпро. У таборі під Опішнею Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра.
Утім, перебуванню новообраного гетьмана на Лівобережжі завадили обставини. Вторгнення польських військ на Брацлавщину, а також поява ще одного гетьмана – Петра Суховія, якого висунули запорожці й підтримали татари, змусили Дорошенка повернутися на Правобережжя. На лівому ж боці Дніпра наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний, який невдовзі став повноправним гетьманом Лівобережжя.

Угода з Туреччиною
Із цієї причини плани Дорошенка з об’єднання України не втілилися в життя, а два гетьмани, що були раніше союзниками, вступили у дворічну війну.
Дорошенко вирішив підписати союз з Оттоманською Портою. Цей союз планував ще Хмельницький. Султан дав обіцянку визнати Україну незалежною державою на території від Перемишля до Севська. Однак подальші події засвідчили, що обіцянки султана були брехливими.
1669 року Дорошенко погодився з протекторатом Туреччини, за умовами якого православні Молдова і Валахія стали підданими Османської імперії. Угода визнавала автономію Православної церкви України в складі патріархату Константинополя. Населення України звільнялося від турецького оподаткування й отримувало право вільно вибирати гетьмана.
Козацька рада, скликана на річці Росаві поблизу Корсуня, схвалила дану угоду. На раді гетьману від імені султана видали прапор, грамоти, бунчук і булаву. Ці предмети влади гарантували козакам захист. Також гетьману надали військову допомогу: кілька десятків тисяч татар допомогли 24 тис. козаків розгромити армію поляків біля села Печер на річці Буг. Війська гетьмана взяли Браїлів, а самого короля ледь не захопили в полон. Самі польські історики пізніше порівняли цей розгром із поразкою поляків біля Жовтих Вод і під Корсунем 1648 року.

Хаосом і багатовладдям
Епоха Великої Руїни для України ознаменувалася хаосом у політиці та багатовладдям. У країні одночасно функціонувало кілька гетьманів, висунутих різними угрупованнями. Запорожці, колишні союзники Дорошенка, 1669 року завдали йому удару, вибравши гетьманом Петра Суховієнка. Того ж року кілька правобережних козацьких полків обрало гетьманом полковника Михайла Ханенка з Умані, прихильника Польщі. Він почав боротися з Дорошенком за владу й зазнав поразки.
Із боку Дорошенка воювали турецькі війська, разом із козаками вони завоювали Кам’янець. Оточили Львів і змусили короля підписати 1672-го в Бучачі договір про передачу турецькому султану частини Галичини та Поділля. Кілька років ці регіони були провінціями Туреччини. Храми в них перетворювали на мечеті, міста грабували, людей забирали в полон. Саме Бучацьку угоду польські історики вважають однією з найганебніших у історії Польщі.
Дорошенко, підтримуваний Туреччиною, став єдиновладним гетьманом Правобережжя. Але отримав він цілком спустошені землі Київщини та Брацлавщини. Населення цих регіонів утікало на Запоріжжя, у Слобожанщину. Люди звинувачували Дорошенка в тому, що він закликав турків і татар в Україну. Гетьман утратив любов і довіру народу, хоч і продовжував рахуватися з думкою громадськості.

Зміна союзника?
Розчарувавшись у союзі з Туреччиною, гетьман Правобережжя став намагатися налагоджувати взаємини з Росією. Особливо пожвавилися відносини Дорошенка з Росією після підписання польсько-турецького союзу.
З 1672 Дорошенко проводив активні перемовини з московським урядом із метою возз’єднання України під своєю булавою. Війська Росії зробили кілька походів на Правобережжі, щоби звільнити його від Польщі. Уміло ведучи дипломатію, Дорошенко вважав, що цар віддасть йому всю владу над Україною.
Однак він помилився. Московський уряд бажав підтримувати лише того гетьмана, який став би покірним знаряддям у його руках. Цього Москва цілком виправдано могла очікувати від Брюховецького, Многогрішного, Самойловича. Населення ж зруйнованої багатолітньою війною України не підтримало Дорошенка, якого звинувачували в спілці з Туреччиною.
Ні Туреччина, ні Польща, тим часом, не бажали поступатися Україні й продовжували вести боротьбу за неї. Новий король Ян Собеський пішов у похід на турків, унаслідок чого була спустошена Брацлавщина. Людей тисячами нищили й забирали в полон. Правий берег України перетворився на пустелю в згарищах і руїнах, засіяну кістками, здичавілу та безлюдну. Раніше багаті й багатолюдні, міста Брацлав, Черкаси, Ладижин, Умань, Канів і Корсунь спорожніли.

Облога Чигирина
1674 року гетьман Лівобережної України Самойлович, який прийшов до влади на зміну Многогрішному, скликав у місті Переяславі генеральну раду, яка обрала його гетьманом обох боків Дніпра. Того ж року Самойлович разом із московським військом узяв у облогу столицю Правобережної України Чигирин. Але турки й татари допомогли Дорошенкові вистояти. Відтоді загони Дорошенка стали знищувати села й міста Правобережжя, які визнали Самойловича і Ханенка.
Останній підйом Чигирина був саме під час гетьманства Дорошенка. 1668-го Юрія Хмельницького, який, на відміну від батька, був бездарним керівником і політиком, усунули від влади. Відразу після цього Дорошенко врочисто в’їхав у місто й почав будівельні роботи для зміцнення своєї резиденції.
Але гетьманство Дорошенка добігало кінця. 1675 року помер найближчий радник Дорошенка митрополит Київський Нелюбович-Тукальський, чия резиденція була в Чигирині. Дорошенко, скомпрометований перед своїм народом союзом з Туреччиною, сам розчарувався у своїй політиці.
Повторна облога Чигирина 1676-го об’єднаними військами Самойловича й московських воєвод змусила Дорошенко здатися Самойловичу, відмовитися від влади, а гетьманські регалії відіслати до Москви. Причиною поразки Дорошенко став відступ від нього прихильників, які бачили шкоду, завдана Україні союзом із Туреччиною. Очікувані ж війська турків і татар усе не підходили. Офіційно гетьман Дорошенко зрікся булави в Чигирині на козацькій раді.
Трагічною була доля й Чигиринської фортеці. Здана на милість Самойловичу й заблокована турецько-татарськими загонами, що прийшли на допомогу Дорошенкові, твердиня була замінована московськими військами й перетворена при відступі на купу каміння.

Жертва політики
Політична діяльність Петра Дорошенка дає підстави стверджувати, що він був одним із найвидатніших державних діячів України, великим патріотом, невтомним борцем за незалежність і територіальну цілісність національної держави.
Його трагедія як політика була не наслідком допущених ним грубих прорахунків, надмірного честолюбства чи інших особистих недоліків, а, власне кажучи, відображенням великої трагедії українського народу другої половини XVII ст. Він став жертвою агресивної політики Речі Посполитої, Московії й Туреччини, які намагалися не допустити створення незалежної Української держави.
Дорошенко був відправлений московським урядом у почесне заслання. Спочатку – у Москву, а потім, 1679 року, – воєводою у Вятку. 1682-го колишній гетьман України переїхав у подароване царем село Ярополчу під Москвою.

Там, у центрі села, Петра Дорошенка й було поховано. Його могильна плита збереглася до нині під правим криласом дерев’яної церкви Великомучениці Параскеви.
Смерть гетьмана
19 листопада 1698 р. у с. Ярополче в московській неволі помер 71-річний гетьман Петро Дорошенко. Узимку 1887 р могилу було пограбовано, шукали легендарні речі: булаву, дорогу зброю та шапку з діамантами. Під час слідства могилу розорили ще більше.

Гетьмана в Україні знали, як "сонце руїни". "Сонце руїни" – так називалася вистава Василя Пачовського, до якої Степан Чарнецький написав пісню "Ой у лузі червона калина".

Про нього Тарас Шевченко писав:

Мов орел той приборканий,
Без крил та без волі,
Знеміг славний Дорошенко,
Сидячи в неволі,
Та й умер з нудьги. Остило
Волочить кайдани!
І забули в Україні славного гетьмана.

Його нащадки: Онуки від старшої дочки від першого шлюбу, яка вийшла заміж за чернігівського полковника Юхима Лизогуба, Яків та Семен були військовими, уклали цікавий і понині "Лизогубівський літопис". Правнук Андрій Якович Лизогуб, художник і музикант, друг Т. Шевченка. Надія Дорошенко – дружина українського педагога К. Ушинського, її дочка Віра Пото – заснували у Києві на власні кошти чоловіче училище.​
Доброслава Хміль