Десятинна церква:доля та історія святині

Церква Богородиці Десятинна – перший кам’яний християнський храм Давньої Русі, який містився в самому центрі давнього Києва. Він проіснував на цьому місці понад 900 років, і його історія повною мірою віддзеркалила величні й складні, а іноді і трагічні, етапи життя міста та формування і розвитку українського народу. В окремі періоди храм називався по-різному – церква Богородиці, Миколи Десятинного, Різдва Богородиці, що також свідчить про його звивисту історичну долю.

У язичницький час на місці, де пізніше було збудовано Десятинну церкву, розташовувався великий курганний могильник. Під час розкопок тут виявлено понад 60 поховань Х ст. . За легендою, записаною в «Повісті минулих літ» під 983 роком, на місці майбутньої церкви знаходився двір варяга-християнина та його сина. Більш пізня церковна традиція називає їх імена – Федір та Іоанн. Після успішного військового походу князя Володимира було вирішено принести людські жертви язичницьким богам, і жереб пав на Іоанна, але батько відмовився давати свого сина. Розгнівані кияни вбили Федора та Іоанна (іл. 2). Вважають, що слова митрополита Іларіона про церкву Богородиці, збудовану на «правовѣрнѣи основѣ», у його «Слові про закон і благодать» (середина ХІ ст.), натякають на цю мученицьку смерть християн від язичників.

Закладка Десятинної церкви в Києві у 989 р

Церкву було закладено князем Володимиром у 989 (991) році : «По сем же Володимиру, живущю в законѣ крестьянстѣм, и помысли создати каменую церковь святыя Богородица, и пославъ приведе мастеры отъ Грькъ, заченшю здати» [Іпатіївський літопис // ПСРЛ – Т. 2. – Стб. 106].

Храм будували й розписували візантійські майстри. Літописне повідомлення підтверджується археологічними знахідками – уламками давньої цегли (плінфи), на яких збереглися клейма з грецькими літерами. Великий масштаб будівництва поставив перед греками складне завдання. Встановлено, що під час зведення храму до його проекту вносили зміни, так що довелось навіть розбирати деякі ділянки вже побудованих стін. У 996 році спорудження церкви Богородиці було завершено : «Володимиръ же видивъ церковь свѣршену, и вшедъ в ню помолися Богу, глаголя: “Господи Боже! Призри с небеси и вижь, посѣти виноград своего, и свѣрши, яже насади десница твоя, люди сия новые, имже обратилъ еси сердца в разумъ, познати тебе истиньнаго Бога; и призри на церьковь сию, юже создахъ недостоиныи рабъ твои, во имя рожьшая ти матери и Приснодѣвыя Марья Богородица; и аще помолиться кто въ церкви сеи, то оуслыши молитву его, и отпусти вся грѣхы его, молитвы ради пречистыя Богородица”» [Іпатіївський літопис // ПСРЛ – Т. 2. – Стб. 108–109].

Освячення церкви Богородиці 996 р

Церква Богородиці була соборною. У ній служили візантійські священики, яких Володимир привіз з Корсуня (Херсонеса).

Київський князь дав на утримання церкви десяту частину своїх доходів, від чого церква Богородиці отримала свою другу назву – Десятинна: «се даю церкви сей святеи Богородице от имения своего и от моих град десятую часть …и вдасть десятину». Наглядачем над церковними прибутками Володимир поставив Анастаса Корсунянина, який прислужився князю ще під час взяття Корсуня. «Настас Десятиньный» протримався на своїй посаді до 1018 року і, ставши розпорядником награбованого майна польського короля Болеслава Хороброго (той брав участь у громадянській війні між синами Володимира на боці Святополка), покинув Київ разом з польським військом.

План залишків Десятинної церкви Х–ХІІІ ст., складений

Церква Богородиці Десятинна залишалася найбільшою, після Софії Київської, серед усіх храмів Давньої Русі. Її розміри становили 41х34 м. Центральне ядро собору – тринефний чотиристовпний храм, який із трьох боків був оточений кількома десятками приміщень (так званих галерей) різного призначення . Вони були побудовані також за часів Володимира наприкінці Х ст., про що свідчать будівельні матеріали, уламки плінфи з рельєфним тризубом – знаком святителя Русі та реконструйовані етапи зведення окремих частин храму . Оскільки собор не має прямих аналогів ані у візантійській архітектурі, ані у давньоруському кам’яному зодчестві наступних століть, то питання реконструкції його плану й зовнішнього вигляду досі залишаються дискусійними . На сьогодні існує до двох десятків їх варіантів .

Десятинна церква була гарно оздоблена. Її стіни прикрашали мозаїки та фресковий розпис, підлога, інкрустована кам’яною мозаїкою, багатокольоровими полив’яними плитками різного розміру й форми, також була вкрита червоно-фіолетовими пірофілітовими (шиферними) плитами (іл. 10–12). Вівтар мав мармурові різьблені плити; в інтер’єрі знаходились мармурові колони, різьблені капітелі та плити. За багатство убранства та велику кількість мармуру сучасники називали церкву Богородиці «мраморяной». Дах храму був укритий керамічною черепицею, і це було єдиним випадком у давньоруській архітектурі.

Рельєфні знаки на плінфі з Десятинної церкви –

Під 1039 роком літопис повідомляє про повторне освячення собору: «Священа бысть церкви святыя Богородица, юже созда Володимеръ, отець Ярославль, митрополитомъ Феопеньтомъ» [Іпатіївський літопис // ПСРЛ – Т. 2. – Стб. 141].

Цю подію дослідники пов’язували з добудовами до храму галерей, але розкопки 2005–2011 років підтвердили будівництво цих частин храму одночасно з його ядром. Натомість було знайдено кілька великих блоків стін, споруджених у ХІ ст. , так що нове освячення собору в часи Ярослава Мудрого можна пов’язати з ремонтом чи добудовою другого ярусу галерей у 30-х роках ХІ ст. Останні дослідження вказали на масштабну реставрацію Десятинної церкви і в першій третині ХІІ ст., коли в південно-західному куті старі стіни і, частково, фундаменти кінця Х ст. були замінені на нові, а перед центральним, західним, входом до церкви, праворуч від нього, було зведено масивний (3х3 м) пілон, який слугував підпоркою-аркбутаном західного фасаду споруди .

Різьблений пірофілітовий саркофаг, виявлений біля північної стіни церкви при розкопках 1824 р.

У Десятинній церкві були поховані її фундатор князь Володимир (†1015) та його дружина, візантійська принцеса Анна (†1011). «Поставиша и вь святѣи Богородиці церкви, юже бѣ самъ создалъ …и вложиша и вь гробѣ мраморяни, спрятавше тѣло его с плачемь великимъ, блаженаго князя» [Іпатіївський літопис // ПСРЛ – Т. 2. – Стб. 115]. Згідно з хронікою Тітмара Мерзебурзького (1018), саркофаги подружжя стояли «на виду посреди храма».

Поховання князя Володимира в Десятинній церкві.

У 1044 році за ініціативи Ярослава Мудрого в Десятинній церкві було урочисто перепоховано його дядьків – князів-язичників Ярополка та Олега Святославичів. Для цього було здійснено обряд хрещення їхніх кісток, що є винятковим випадком у східнохристиянській практиці . Також у церкві були поховані великий київський князь Ізяслав Ярославич, який отримав смертельне поранення під час битві – «оуложиша и в раку камяну и моромряну» (†1078), та його син Ростислав (†1093).

Є свідчення з писемних джерел, що Володимир перепоховав у церкві княгиню Ольгу. Одні вказують, що її було покладено в кам’яному саркофазі, інші – що у дерев’яному. За свідченнями Іакова Мніха: «Въ гробѣ, идѣ же лежитъ блаженое и честное тѣло блаженыя княгинѣ Олги, гробъ каменъ малъ въ церкви святыя Богородица ...и на верху гроба оконце сътворено и туда видити тѣло блаженыя княгинѣ Олгѣ лежаще цѣло, да иже кто вѣрою пріидетъ, отворится оконце и видить честное тѣло ея лежаще цѣло, и дивяся чюду таковому, толико лѣтъ въ гробѣ лежащу тѣлу не раздрушимомуся» [ЧИОНЛ. – 1888. – С. 20–21]. У «Проложном житии княгини Ольги» вказано, що Володимир «въземъ от земля тѣло бабы своея нетлѣньно, въложь въ раку дрѣвяноую и постави въ церкви святыя Богородица, юже самъ създа» [ЧИОНЛ. – 1888. – С. 68].

Як бачимо, із семи поховань, які згадуються в джерелах, чотири було здійснено в мармурових саркофагах. Уламки кількох різьблених мармурових саркофагів було виявлено під час археологічних досліджень церкви в різні роки, як і півдесятка саркофагів, виготовлених із пірофілітового сланцю (шиферу) – м’якого каменю червоно-фіолетового кольору, який трапляється в Східній Європі тільки в районі Овруча на Північній Житомирщині. Серед них вирізняються два цілі саркофаги – простий, не орнаментований, знайдений в південній галереї храму, який пов’язували з похованням Володимира Святого, і різьблений, виявлений зовні храму біля його північної стіни. Останній прикрашений символами та орнаментом на ранньохристиянські мотиви: хрести й кипариси в арках, прості хрести з трапецієподібним розширенням променів, кола, з’єднані вузлами плетеного орнаменту . Обидва згадані саркофаги нині експонуються в Національному заповіднику «Софія Київська».

Вірогідно, поховань у Десятинній церкві було ще більше, адже в її південно-західному куті існував аркосолій – спеціальна ніша під аркою в стіні для встановлення раки, а кількість знайдених у храмі саркофагів (цілих або в уламках) перевищує згадану в джерелах кількість похованих.

У храмі зберігалися християнські святині. Під 1007 роком літопис вказує на принесення до нього святих. Можливо, це були мощі папи римського Климента та його учня Фіва, вивезені Володимиром з Корсуня (Херсонеса). Тітмар Мерзебурзький називає в Києві церкву Святого Климента, і це повідомлення пояснюють існуванням приділу цього святого в Десятинній церкві. Про мощі св. Климента згадують кілька літературних творів ХІ–ХІІІ ст. Коли 1147 року на Київському соборі вищих ієрархів виникло питання про законність поставлення митрополитом місцевого єпископа Клима Смолятича без дозволу Константинополя, чернігівський єпископ Онуфрій звернув увагу на те, що Київ має мощі (главу) римського святого мученика і благословення цими мощами може замінити дозвіл патріарха: «Онофрии же Черниговськии рече: азъ свѣде – достоить ны поставити, а глава оу насъ есть святаго Климента, яко же ставять Грѣци роукою святаго Ивана. И тако сгадавше, епископи главою святаго Климента поставиша митрополитомъ» [Іпатіївський літопис // ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 341].

У ризниці церкви були ікони, хрести, книги, церковний посуд, частину яких Володимир привіз із Корсуня, а також парадний одяг («порты») самого князя-хрестителя. Під час міжусобних воєн коштовності Десятинної церкви, Святої Софії та київських монастирів були об’єктом грабунку, про що двічі згадує літопис під 1171 та 1203 роками: «И Десятиньную святую Богородицю разграбиша, и монастыри всѣ, и иконы одраша, и иныѣ поимаша, и кресты честныя, и ссуды священные, и книгы, и порты блаженыхъ первыхъ князьи, еже бяху повѣшали в церквахъ святыхъ на память собе» [Лаврентіївський літопис // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 418].

Для зберігання реліквій усередині церкви було влаштовано так званий «тайник» – окреме підземне приміщення-схованку. Він мав форму прямокутного колодязя розміром 1,6х1,3 м, дно якого розташовувалося на глибині майже 5 м від рівня підлоги церкви . Земляні стінки схованки мали помаранчевий колір, який утворився від дії вогню.

Схованка-«тайник» під Десятинною церквою

Десятинна церква була і земельним власником. У літопису під 1172 роком згадується місто Полоне – центр невеликої волості на південному заході Київської землі (нині – м. Полонне, районний центр у Хмельницькій області), яка належала цьому храму. Під час нападу половці «и ѣхаша за Кыевъ воевать и приѣхаша к Полоному, къ святѣи Богородицѣ к граду к Десятиньному» [Іпатіївський літопис // ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 556].

У грудні 1240 року Десятинна церква стала останнім оплотом киян під час оборони міста від військ хана Батия. Коли монголо-татарам вдалося захопити частину міських укріплень біля Лядських воріт (нині – Майдан Незалежності), оборонці відступили до церкви Богородиці й за ніч звели навколо неї барикади : «Гражанѣ же создаша пакы дроугии град около святое Богородицѣ. Наоутрѣя же прідоша на нѣ, и бысть брань межи ими велика; людем же, оузбѣгшимъ на церковь и на комаръ церковныя, и с товары своими, от тягости повалишася с ними стѣны церковныя, и приятъ бысть град сице воими» [Іпатіївський літопис // ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 785].

Захист Десятинної церкви від полчищ Батия в Києві в 1240 р

У ХХ ст. один з дослідників Десятинної церкви М.К. Каргер висловив думка, що церква завалилася не від ваги великої кількості людей з їхніх майном («товары»), які скупчилися на верхньому ярусі та даху, а від ударів монгольських стінобитних машин-пороків. Літописна розповідь про облогу Києва містить багато деталей, які свідчать про те, що в основу переказу покладено слова свідка подій, не вірити яким немає підстав. Зрозуміло, що для захоплення Десятинної церкви, якби вона не завалилася, нападникам зручніше було б вибити дерев’яні двері храму, а не його кам’яно-цегляні стіни, які мали товщину 1–1,2 м.

Навколо Десятинної церкви в різні роки було знайдено чотири братські могили, у яких поховано сотні загиблих киян – чоловіків, жінок, дітей. Деякі кістяки мали сліди травм або були обпалені. Довжина однієї з могил на вул. Десятинній становила 14 м, а шар кісток у ній перевищував 0,5 м. В іншій могилі, на схід від церкви, на дні ями під похованими був виявлений великий залізний процесійний хрест, укритий з обох боків посрібленими бронзовими пластинами. Його дорогоцінна інкрустація – коштовне каміння, емальовані медальйони із зображеннями святих – була, вірогідно, зідрана загарбниками. Частина ще однієї могили, з кістками 15 чоловіків, жінок і дітей, була виявлена під час розкопок 2007 року на північ від Десятинної церкви (іл. 20).

Серед свідоцтв трагічних подій грудня 1240 року є згаданий вище «тайник». На його дні були виявлені залишки старої і молодої осіб, які за допомогою двох лопат, відер та мотузки намагалися врятуватися з оточеної монголо-татарами церкви, прокопавши боковий хід із «тайника». Вони мали при собі золоті та срібні прикраси, які захопили із собою. Цих людей, а також ще одну особу, яка намагалася сховатися в ніші у верхній частині «тайника», засипало, коли церква завалилася. У «тайнику» при розкопках були знайдені рештки ще трьох людей, які, вірогідно, впали до нього під час руйнації храму. Серед знахідок із цього незвичного об’єкта – залізні меч, шолом та дві сокири, які свідчать про останній бій біля Десятинної церкви, різноманітні побутові предмети, глиняний та дерев’яний посуд, шістнадцять кам’яних формочок для лиття прикрас, які, вочевидь, належали київському майстру-ювеліру, що намагався сховатися в церкві Святої Богородиці.

Біля Десятинної церкви у ХІХ–ХХ ст. під час земляних робіт або розкопок було виявлено два десятки скарбів, пов’язаних з обороною Києва. Серед них вирізняється скарб, знайдений власником церковної садиби О.С. Анненковим у 1842 році. Знахідка, за словами свідків, ледь умістилася у два мішки. У складі скарбу був золотий посуд, сотні золотих та срібних прикрас (колти зіркоподібні та з перегородчастою емаллю, сережки, медальйони, ланцюжки), срібні монетні гривни. Переважна частина цих речей була розпорошена і продана на переплавку і, таким чином, загинула. У різних музеях світу зберігається всього близько п’ятнадцяти предметів скарбу Анненкова

Поодиноке і, зважаючи на руйнацію Десятинної церкви в 1240 році, несподіване повідомлення про архітектуру цього храму міститься в «Списке русских городов дальних и ближних». Цей документ, як вважають, був створений наприкінці ХІV ст. в канцелярії митрополита Кіпріана. У розділі цього цінного джерела, присвяченому містам Київської землі («А се Киевьскыи гроди») зазначено, що церква колись мала 25 куполів: «Киевъ деревянъ на Днепрѣ, а церквы: святаа Богородиця десятинная камена, была о полутретьятцати версѣх» [Новгородская І летопись // ПСРЛ. – Т. 3. – С. 475].

Враховуючи те, що згадана в «Списке» кількість куполів в інших церквах Русі відповідає дійсності (у новгородській Софії – шість, у полоцькій Софії – сім, у київській Софії – тринадцять (тут джерело помилилось на один купол, що й не дивно, оскільки важко знайти ракурс, з якого одночасно видно всі куполи), викликає особливий інтерес походження інформації про 25 куполів Десятинної церкви. Оскільки в той час церква стояла в руїнах (згадується в цитованому вище джерелі в минулому часі), порахувати кількість її куполів в натурі не було можливості. Сучасні знання про візантійську архітектуру Х–ХІ ст., встановлені розміри Десятинної церкви не дають підстав для припущення існування в храмі такої кількості куполів.

Можливою підказкою для з’ясування походження звістки про «полутретьятцати версех» Десятинної церкви є її план, уточнений завдяки останнім археологічним дослідженням 2005–2011 років (іл. 8). Навколо композиційного ядра споруди, яке в давньоруських храмах могло мати п’ять верхів, розташовувалися приміщення (компартаменти), кількість яких дорівнює 20. Вірогідно, у кінці ХІV ст. за збереженими нижніми частинами стін храму, його внутрішніми перегородками й лопатками можна було підрахувати кількість внутрішніх об’ємів споруди, і це число було прийнято за кількість куполів давньої церкви.

Перша згадка про церкву Святого Миколи Десятинного відноситься до 1605 року, коли згадується її священик Пилип. Цей храм був дерев’яним і, судячи із зображення на плані Києва А. Кальнофойського 1638 року, приземкуватим, з пологою формою покриття. Храм розташовувався на місці давньої церкви, поруч із залишками її південно-західного кута.

Існує три версії походження нової назви церкви. Найпоширенішою є думка, що в церкві зберігалася ікона св. Миколая, яка й дала назву храмові. За іншою, приміщення в південно-західному куті володимирової церкви, яке частково збереглося після руйнації собору у ХІІІ ст., було приділом Святого Миколая. Також висловлювалася думка, що церква Миколи Десятинного була споруджена в пам’ять про загиблих киян, адже падіння Києва відбулося 6 грудня 1240 року, у день св. Миколая.

За існуючими на сьогодні джерелами, церкву Миколи Десятинного було споруджено на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. Вона, як і значна частина київських церков, у першій третині ХVІІ ст. підпорядковувалася греко-католицькому митрополиту. У 1633 році, після вступу на престол польського короля Володислава ІV, у Речі Посполитій проголошується нова політика релігійної терпимості. У рамках цього процесу в Києві відбувається перехід (іноді силовий) церков і монастирів під зверхність новообраного київського митрополита Петра Могили .

Петро Могила обирає курс на відродження давніх київських святинь, будівництво яких у той час пов’язували з Володимиром Святим. Серед них – Василівська (Трьохсвятительська) та Спаса на Берестові церкви. У 1635 році митрополит наказав: «Десятинную церковь Пресвятой Девы выкопать из мрака подземного и открыть к свету дневному» («Патерикон» Сільвестра Коссова). Цього ж року було вирішено використати мурований залишок південно-західного кута давньоруської церкви для створення нової споруди. Зберігся документ із прізвищами восьми київських міщан, які надали певні суми (від 3 до 25 злотих) на зведення нового храму. Наступного року дерев’яну церкву Миколи Десятинного було розібрано і, вірогідно, використано для будівництва нової. За життя Петра Могили спорудження й облаштування нової церкви не було завершено, оскільки у своєму заповіті 1646 року він розпорядився взяти «из своего ларца тысячу золотых наличными “для совершенного возобновления” Десятинной церкви». У середині ХVІІ ст. нова церква мала три куполи, як видно з панорами Києва 1651 року голландського художника А. Ван Вестерфельда.

На південному фасаді могилянської церкви у два ряди були розміщені кам’яні блоки з одинадцятьма грецькими літерами, які, як припускають, були знайдені під час розчистки фундаментів Десятинної церкви 1635 року і які прикрашали фасад церкви в давньоруський час. Ще дві літери було виявлено під час розкопок ХІХ ст.

Навколо Десятинної церкви розташовувався великий міський цвинтар ХVІІ–ХVІІІ ст. Перша задокументована згадка про нього відноситься до 1647 року, коли «возле церкви Десятинной мурованой» було поховано малого сина відомого хроніста, київського православного шляхтича польського походження Йоакима Єрлича. Про розташування біля храму давнього цвинтаря свідчать і гравюри ХІХ ст., на яких зображено церкву в оточенні хрестів і надмогильних плит. Вірогідно, перші поховання на цьому місці з’явилися ще на межі ХVІ–ХVІІ ст., коли почала функціонувати церква Миколи Десятинного. Під час археологічних досліджень ХХ–ХХІ ст. біля церкви було знайдено понад півтисячі поховань пізньосередньовічного часу.

Біля церкви Миколи Десятинного було виявлено поховання, яке тоді пов’язали з Володимиром Святим. Перша згадка про знахідку «святої реліквії» («swiete reliquiaew») міститься в передмові до книги А. Кальнофойського «Тератургима» (1638). Розлогий опис обставин і деталей виявлення мощів князя Володимира з’явився у ХVІІІ ст. і наведений у книжці митрополита Самуїла (Миславського) «Краткое историческое описание Киево-Печерской Лавры» (1795). Згідно з ним, після суботньої молитви в церкві Святого Миколая Десятинного Петро Могила при огляді навколишньої території помітив недалеко від храму яму. Митрополит наказав її розкопати, у результаті чого було знайдено два мармурових саркофаги («гробы»), у яких, за свідченням написів, покладених туди, лежали кістки Володимира Святого та його дружини Анни. З поховання св. Володимира було взято главу, яку спочатку поклали в церкві Преображення Господнього (Спаса на Берестові), а потім в Успенській церкві Києво-Печерського монастиря. Нижня щелепа князя була в 1638 році подарована Петром Могилою царю Михайлу Федоровичу і зберігалася в Успенському соборі Московського кремля. П’ястя руки було покладено у київському Софійському соборі. Усі ці мощі не збереглися.

Ще митрополит Євгеній (Болховітінов) висловив сумнів щодо належності знайдених Петром Могилою кісток похованню князя Володимира. Існує кілька вагомих обставин, які заперечують ототожнення виявленого в 30-х роках ХVІІ ст. поховання з Володимиром. Серед них такі: саркофаги Володимира та його дружини стояли посеред церкви, тоді як поховання, знайдене митрополитом, містилося в землі нижче рівня підлоги храму; князь був похований у мармуровому саркофазі, а в ХVІІ ст. був виявлений пірофілітовий саркофаг, що підтвердили розкопки ХІХ ст.; покладення свинцевих табличок з написами до могил практикувалося в Києві саме в часи Петра Могили, а не в давньоруський час. До того ж святим (саме так його названо в написі, нібито знайденому в похованні) Володимира стали називати лише із середини ХІІІ ст. після його канонізації. На цей час Десятинна церква вже стояла в руїнах, а всі її святині (мощі святих, князівські поховання посеред храму) було втрачено.

У 1654 році Київ перейшов під зверхність московської держави. Десятинна церква опинилася всередині дерев’яного острогу – «малого города», збудованого стрільцями. Після влаштування нового престолу відбудовану церкву Різдва Богородиці Десятинну було повторно освячено. Ще до 1682 року із західного боку до церкви прибудували «трапезу деревянную», а до 1700 року над східною частиною з’явився другий ярус із приділом апостолів Петра і Павла (іл. 23). У 1758 році в церкві зробили ремонт за кошти черниці київського Фролівського монастиря Нектарії (княгині Н.Б. Долгорукової) (іл. 24), під час якого було закладено тріщину у вівтарній стіні та проведені фасадні роботи.

Збереглося кілька зображень фасадів діючої церкви Різдва до її розборки в 1828 році, які дають загальне уявлення про її вигляд у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. У цей час церква складалася з трьох частин. Східна закінчувалася гранчастою апсидою. Її перший ярус, збудований Петром Могилою, був цегляним, другий – дерев’яним. Центральну частину церкви складала прямокутна цегляна башта з чотирисхилим дахом, яка закінчувалася невеликою банею та главою з хрестом. Основу цього об’єму становили стіни Десятинної церкви, збудовані під час ремонту ХІІ ст. Західна частина храму була триярусною дерев’яною (іл. 23). До неї з південного боку примикав невеликий тамбур-вхід до церкви. Довжина церкви Різдва Богородиці становила близько 20 м, її мурованої частини – 14 м, ширина – 7 м. Широковідома літографія руїн Десятинної церкви, виконана Еразмом Фабіянським 1857 року, та її переробка на малюнку І.С. Панова, представленому на гравюрі Адольфа Франсуа Паннемакера (1880), на яких, як вважають сучасні дослідники, зображено багато недостовірних деталей .

У 1824 році за ініціативи київського митрополита Євгенія (Болховітінова) К.А. Лохвицький провів археологічне дослідження фундаментів Десятинної церкви. Додаткове обстеження залишків храму, здійснене петербурзьким архітектором М.Є. Єфимовим у 1826 році, дало уявлення про план церкви наприкінці Х ст. Власник садиби церкви О.С. Анненков вирішив за власний кошт побудувати нову церкву, у результаті чого було зламано стару церкву часів Петра Могили, в основі якої були стіни ще часів ремонту церкви Богородиці ХІІ ст. .

Нову церкву за проектом архітектора В.П. Стасова було збудовано в 1828–1842 роках. Вона являла собою великий кубічний об’єм з масивним центральним барабаном і чотирма меншими куполами по кутах (іл. 27). Храм мав розмір 28х28 м. Подібну, але меншу за розмірами церкву Олександра Невського В.П. Стасов побудував трохи раніше (освячена 1829 року) в Потсдамі під Берліном (іл. 28). Стиль цих храмів став висхідним у розвитку нового «русько-візантійського» напрямку розвитку архітектури в Російській імперії . Водночас архітектура «спасівського» храму не дуже подобалася сучасникам, особливо, порівняно з розташованою поруч Андріївською церквою. Критичну оцінку споруді висловлювали М.В. Закревський, М.П. Погодін, К.В. Широцький та інші відомі дослідники вітчизняної історії: «Странное смѣшеніе вкусовъ различныхъ народовъ. Притом же общій видъ этого зданія тяжелъ и много теряетъ отъ сосѣдства съ граціознымъ твореніемъ Расстрелли» [Закревский М.В. Описание Киева. –М., 1868 – Т. 1. – С. 290].

Іконостас церкви було виконано в стилі ампір. Образи на царських вратах були чудовими копіями образів, написаних відомим художником В.Л. Боровиковським для царських врат Казанського собору в Санкт-Петербурзі. У лівій частині іконостасу висіла ікона св. Миколая, яка, як вважали, дала назву і самій церкві в першій половині ХVІІ ст.

На північній стіні храму в приділі Святителя Миколая містився портрет св. Ольги, який, за висновком мистецтвознавця ХІХ ст. Я.І. Смирнова, був копією зображення св. Марії Магдалини голландського художника Квентіна Метсіса (1466–1530) . Тут, у північному приділі храму, після 1908 року був розміщений згаданий вище різьблений пірофілітовий саркофаг, знайдений біля північного фасаду церкви Х ст. У правому приділі Святого рівноапостольного князя Володимира під стіною стояла сіра мармурова гробниця на його честь. На саркофазі в повний зріст був зображений сам князь. Під гробницею в підцерків’ї стояв гладкий пірофілітовий саркофаг, у якому нібито було знайдено Володимира Святого.

У північно-західній частині храму існував приділ на честь апостолів Петра і Павла, до якого було перенесено іконостас старої могилянської церкви. Там же була поставлена величезна шафа, у якій експонувалися речі, знайдені під час розкопок Десятинної церкви. Серед них – уламки мозаїки, мармурових саркофагів з різьбленням, пірофілітових плит, фрагменти фрескового розпису, з-поміж яких вирізнялося зображення жіночого лику, давній дзвін. Частина знахідок містилася на хорах церкви. У церковній ризниці зберігалися рукописне Євангеліє 1429 року київського походження та Новий Завіт 1581 року, перекладений староукраїнською мовою.

Масштабні археологічні дослідження Десятинної церкви були проведені Д.В. Мілєєвим у 1908–1914 роках, М.К. Каргером у 1938–1939 роках та Г.Ю. Івакіним у 2005–2011 роках (іл. 31). Вони дозволили уточнити деталі плану першого кам’яного християнського храму Давньої Русі, з’ясувати особливості його архітектури та внутрішнього убрання, прослідкувати етапи його функціонування в різні історичні періоди.

Співробітники НКВС оглядають Десятинну церкву на початку її руйнації

Церкву Різдва Богородиці Десятинну було закрито наприкінці 20-х років ХХ ст. і передано Крайовій інспектурі охорони пам’яток культури з метою створення в ній археологічного музею. Але цей задум так і не був реалізований. Храм зруйновано радянською владою у 1936 році .

Початок руйнації Десятинної церкви. Фото 1936 р

Після війни на місці Десятинної церкви було здійснено викладку її плану з червоного каміння. У південно-західному куті церкви під склом експонувалася ділянка фундаменту храму, відремонтована в ХІІ ст. (іл. 34). По завершенню археологічних досліджень 2005–2011 років фундаменти давнього храму засипано піском і глиною з метою їх консервації. Нині вирішується питання пошуку найбільш вдалого варіанта музеєфікації цієї видатної пам’ятки. Маємо надію, що майбутнє залишків Десятинної церкви не буде пов’язане з реалізацією політичних, ідеологічних та бізнесових інтересів окремих сегментів нашого суспільства, а ґрунтуватиметься на міжнародному та українському законодавстві у сфері охорони пам’яток культури.