Козацька шабля:історія слави

В Україні вже не перше століття шабля є одним з найважливіших символів козацтва, традицій, пов’язаних з національними визвольними та державотворчими процесами. Шабля завжди посідала визначне місце у свідомості українців, асоціюючись у першу чергу з козаком – захисником Вітчизни. Оспівана великим Кобзарем як невід’ємний супутник українського лицаря, шабля фігурує у величезній кількості українських народних дум, поезій, прислів’їв та приказок.

Шабля відноситься до холодної зброї. Холодною зброєю називаються всі типи наступальної та активно-захисної зброї, що призначені для ведення рукопашного або дистанційного бою, функціонують виключно завдяки м’язовим зусиллям воїна, а бойове застосування їх не пов’язане з використанням вибухових речовин.

Шабля – різновид наступальної холодної, січної, різально-колольної клинкової зброї, що сформувався в кінці VII на початку VIII століття нашої ери. Вона складається з довгого клинка, ефеса та піхов, є в першу чергу зброєю вершника й у використанні пов’язана зі специфічним комплексом кінського спорядження. Клинок шаблі викривлений, з лезом на вигнутому боці та обухом на увігнутому, має вістря та хвостову частину для кріплення ефеса.

Шабля є новим, відносно пізнім, різновидом клинкової зброї. ЇЇ поширення та масове застосування кочовими й осілими народами нерозривно пов’язані з докорінними змінами в комплексах озброєння та кінського спорядження, а також у військовій стратегії й тактиці бойових дій. Уже самі конструктивні особливості шаблі натякають на її пристосованість для січного удару воїна-вершника. Підтвердженням того, що шабля з’явилась і розвивалась як кавалерійська зброя знаходимо у А. М. Кирпичникова. Проаналізувавши результати вивчення 48 описаних та документованих поховань з шаблями ХІ-ХІІІ століття, учений виявив, що 83% похованих крім шаблі мали коня, 50% мали при собі стріли, 33% - спис, 37% - захисне спорядження. Отже, зв’язок шаблі з конем та знаряддям кінного бою не викликає сумніву.Шабля має відмінний від меча, більш ефективний проти незахищеного обладунком воїна удар. Шабельний удар виконується приведенням у рух усієї верхньої частини тіла. На коні такий рух можна виконати тільки за наявності жорсткого сідла зі стременами. Підносячись у сідлі, спершись на стремена, воїн підсилює удар, додатково отримуючи можливість досягати віддаленого супротивника.

Виникнення та розвиток шаблі

Аналіз конструктивних особливостей археологічних зразків ранніх шабель УІ-УІІ століття дає всі підстави для твердження, що шаблі раннього середньовіччя, виявлені на території України, найімовірніше походять від пізнього меча сарматського типу з руків’ям – штирем. 

Наступний період розвитку шаблі пов'язаний з виникненням і розвитком держави – Київська Русь та протистоянням останньої кочовим народам, що проникали в її межі. З кінця ІХ століття у причорноморських степах з’явилися печеніги – союз племен, що сформувався у Заволжі в результаті змішування тюркомовних кочовиків із сарматськими та угро-фінськими етнічними групами. Природно, що печеніги, як кочовий народ, основу якого становили сарматські племена, мали на озброєнні шаблі. Порівняно з мечем шабля була відносно новим видом зброї, призначеним у першу чергу для вершників. В ХІІ-ХІІІ столітті в Європі з’явилась тенденція до загального збільшення ваги озброєння і підвищення ролі піхоти. Використання мечів за таких умов не тільки не зменшилось, а навіть зросло. Літописи та іконографічні джерела давньої Русі переконливо відображають вирішальне значення меча. Навіть у ХІІІ столітті шаблі надавалася перевага тільки в найближчих до степу місцях. Загальний рівень розвитку військової справи в цей період ще не надавав достатніх підстав для витіснення меча шаблею, адже важкий обладунок воїнів обмежував можливість застосування фехтувальних прийомів і водночас знижував їхню ефективність. Крім того, шабля не була пристосована для пробивання панцира, але при цьому, вона ідеально підходила для боротьби з легкоозброєним вершником. 

У ХІУ- ХУ столітті шабля значно поширилася на Заході, проте тут віддавали перевагу палашу і шпазі.

Масове поширення шаблі було зумовлене необхідністю вести бойові дії проти легко озброєного супротивника – турків та кримських татар. Адже, головним ворог українського народу з кінця ХУ століття були кримські татари, тобто легко озброєна кіннота, у протистоянні з якою шабля забезпечувала очевидні переваги.

Остаточну крапку в глобальному суперництві шаблі і меча поставили успіхи в розвитку ручної вогнепальної зброї – аркебузи й мушкета – та пов’язана з ними нова військова тактика, що радикально знизила роль захисного обладунку. Вогнепальна зброя легко пробивала металеві обладунки, які перестали тепер захищати свого власника. Обладунки стали зайвими. Легко одягнений воїн вже міг фехтувати. Відповідно змінилися вимоги до тактико-технічних характеристик клинкової зброї вершника. Найважливішими від тепер стали рубальний удар, ефективний проти легко озброєного супротивника, легкість зброї, що дозволяла довше вести бій, зручність для фехтування. Отже, у нових військово-історичних умовах, бойові якості меча повністю втратили свою перевагу порівняно з якостями шаблі.

Шабля в козацьких руках

Які ж шаблі тримали в руках, захищаючи рідну землю, наші славетні предки?

Найточніший висновок можна зробити, проаналізувавши зразки шабель,знайдених при розкопках на Полі Берестецької битви українським археологом Ігорем Свєшніковим. Шаблі, знайдені там, абсолютно достовірні.

Типи знайдених шабель за класифікацією І.Свєшнікова.

Більшість знайдених шабель належить до так званого польсько - угорського типу. Частина - ординки.
Крім того аналіз музейних колекцій, в тому числі і зображень на тогочасних картинах показує що в Україні набули поширення такі види шабель:
-шаблі турецьких типів в т.ч. кілідж, шамшир
-шаблі польсько – угорського типу:
- - карабелі
- - ординки
- - «шаблі орла». 

Види шабель, характерні риси та відмінності.

Шабля перського (по багатьох джерелах і турецького) типу (шамшир).Гарда  хрестоподібна з перехрестям. Хрестовина довга з приплюснутими кінцями, чи коротка або довга з кулькоподібними закінченнями. Руків’я складалося, як правило, з двох кістяних чи рогових щічок на заклепках. Верхів’я металеве, оливко подібної форми, нахилене до руків’я майже під прямим кутом. Гарда верхів’я та обоймиці піхов завжди металеві. Кільця для портупеї нерухомо прикріплені до обоймиць. Піхви найчастіше виготовлялися з дерева та покривалися шкірою. Клинок характерної форми (яку ще називають лев’ячий хвіст), доли та грані відсутні. Вістря загострене з одного боку. Клинок, гарда та оправа піхов часто виготовлялися з булату чи дамаської сталі. Шамшир належить до яскраво вираженого завершеного типу шаблі: йому притаманні верхів’я та клинок надзвичайно характерної форми. 

Наприкінці ХУІІ століття сформувався новий тип турецької шаблі – з коротким кривим клинком та широкою єлманню – кілідж. Кілідж має хрестоподібну гарду з перехрестям, звичайно виготовлену з м’яких металів – часто з срібла.  Кінець руків’я комоподібно загинають уперед. Щічки ( рогові, кістяні чи дерев’яні) кріпляться до хвостовика на заклепках і сполучаються обшивкою з того самого матеріалу, що й гарда. Верхів’я часто має отвір для темляка. Для клинка характерні мала довжина, підвищена кривизна та єлмань значних розмірів.

В Європі в XV-XVI столітті під східними впливами сформувався польсько-угорський тип шаблі. Ранні екземпляри цього типу нагадували турецькі. З другої половини ХVІ століття вони набули характерних рис: верхів’я дещо збільшене, нахилене вперед, сплющене; гарда – у вигляді хрестовини, з дуже довгими кільйонами; руків’я – конічної форми; клинок слабо викривлений, в останній третині утворює велику єлмань. До польсько-угорських шабель, які широко застосовувалися козаками, відноситься декілька характерних видів: карабелі, ординки, «шаблі орла».

Карабеля. Характеризується ефесом відкритого типу з верхів’ям у вигляді стилізованої голови орла. Шаблі з таким руків’ям, але виконаним у вигляді голови орла в реалістичній манері,  так і називають – «шаблі орла». Карабелі з’явилися в Туреччині в першій половині ХVІ століття. Згодом таку зброю почали виготовляти ремісники Речі Посполитої. Існували карабелі бойові та парадні. З ХVІІ століття цей тип шаблі перетворився на парадну багато прикрашену зброю.

У ХVІІ столітті з’явився ще один різновид шаблі, так звана ординка. ЇЇ назву фахівці пов’язують з запозиченням зброї цього типу зі Сходу, зокрема від татар (ординка – Орда). Вважають також, що зброю цього типу виробляли львівські вірменські ремісники. Для ординки типовими є: масивна гарда відкритого типу; верів’я у вигляді ковпачка, розгорнутого догори під тупим кутом; довгі, розширені на кінцях кіньйони; масивний широкий клинок значної кривизни.

Крім вказаних типів козаки використовували і інші типи шабель,зокрема балканського походження,палаші. Аналіз зображень козаків на іконографічних творах показує, що шабля заможної української шляхти була тих же типів, що і в простих козаків. Найбільша кількість – це турецька зброя,трохи менше – польсько – угорського типу. Інша річ, що ці шаблі були оформлені на високому художньому рівні, з застосуванням високовартісних матеріалів, коштовних прикрас та складних ремісничих технік.

«Козацька шабля» - поняття, що об’єднує розмаїття типів цього різновиду холодної зброї, поширених на українських землях. Конкретні екземпляри замовляли в майстрів, купували готовими, захоплювали як трофеї . На Україні шаблі вироблялися у Львові, Києві, Кам’янці-Подільському, Конотопі, Переяславі, Чернігові та багатьох інших містах. Більшість козацьких шабель були східного та східноєвропейського зразків. Відсутність власне українських типів шабель пов’язана з недовговічністю та недостатнім розвитком української держави. Та це не завадило прославитися козакам як найкращим воїнам свого часу, а шаблі – як найхарактернішою та найважливішою в їхніх руках зброєю.

В цій невеликій  замітці  неможливо охопити весь матеріал про шаблю. Скоріше це невелике резюме на цю тему для початкового ознайомлення. Більш детально про козацьку шаблю можна довідатися в книзі «Козацька шабля» Дениса Тоїчкіна. Щиро дякуємо йому за велику і плідну працю.

Володимир Перчук ГАРМАТНИЙ