Сергій Лифар:танець-життя

Пройшовши великий шлях, овіяний славою, Сергій Лифар вважав за найважливіше, щоб на його надгробку було викарбовано: Serge Lifar de Kiev і роки життя. Світ має пам’ятати, що уславлений Сергій Лифар — із Києва. На надгробку вибито дати: 1904 — 1986. Щодо останньої сумніву немає, танцівник відійшов у кращий світ у ніч, з 15 на 16 грудня в рік Чорнобильської катастрофи. А як з’явилася дата народження — 1904? Адже у своїх спогадах 1934 року Сергій Лифар зазначає, що народився він 2 квітня 1905 року. Кажуть, що 1904-й назвала його вдова. Мабуть, за всі ці буремні роки загубилась метрика, яку Сергій вивіз із рідного Києва.

Дитина кохання і селянського театру

Про життя танцівника в Парижі, Італії, про його світову славу збереглися спогади сучасників, рецензії, театральні афіші. А дитинство і юність, що назавжди залишились в Києві?

Батьки Лифаря – Софія Василівна і Михайло Якови

Батько Сергія Лифаря, Михайло Якович, «из крестьян», працював лісовим кондуктором у Київському лісництві. Посада скромна, чин також, відповідно і жалування — 450 рублів на рік. Порівняймо — класна дама в гімназії одержувала 600 рублів на рік. Без сумніву, Софія Василівна Марченко вийшла за нього заміж, бо кохала. Через рік у сім’ї з’явилась донька Євгенія, потім син Василь, а 20 березня (2 квітня н. ст.) 1905 року — Сергій. Найменшим був Леонід. Сім’я часто гостювала в дідовому маєтку в Канівському повіті. Дід, Василь Дмитрович, навіть у похилому віці був людиною енергійною і заможною. У великій залі грали невеликі п’єси з участю селян-аматорів. Особливо малому Сергію подобались Різдвяні свята, коли приходили колядники з козою.

Але скінчилася пора вільного і безтурботного дитинства. Дітям треба було вчитися, і сім’я переселилася до Києва.

Леонід, Василь, Євгенія, Сергій

Восени 1911 року старшого, Васю, віддали до школи, але Сергій, на рік і три місяці молодший, збунтувався: «Я теж хочу до школи!» Після школи вирішено було продовжити навчання в найпрестижніший Олександрівській гімназії, що на Бібіковському бульварі — тепер це жовтий корпус Національного університету ім. Шевченка. Сім’я Лифарів наймає помешкання в Латинському кварталі Києва, на розі вулиць Караваївської (тепер Толстого) і Тарасівської, через дорогу від університетського ботанічного саду. Цей одноповерховий будинок, де пройшли дитячі роки танцівника, зберігся. Саме тут мав би бути музей Сергія Лифаря, тим більше що багатющі матеріали свого часу були передані Україні його вдовою, графинею Ліллан Алефельдт. Зараз вони представлені в експозиції Національного історичного музею.

Почалася I Світова війна, Олександрівську гімназію було евакуйовано до Саратова, і батьки вирішили віддати обох хлопчиків до першого класу 8-ї гімназії. Але на заваді став вік Сергія — у першому класі навчаються десятирічні, а йому трохи більше дев’яти. У серпні 1914 року Софія Василівна подає попечителю Київського учбового округу прохання дозволити синові Сергію «в возрасте 9 лет и 5 месяцев держать вступительный екзамен в первый класс». На цьому документі накладено резолюцію: «Я разрешаю означенный возраст 9 лет 4 месяца 25 дней не считать препятствием». Ще один вагомий доказ справжньої дати народження Лифаря.

Вдома Сергій був тихим хлопчиком із книжкою в руках, а в гімназії «был первым и самым изобретательным шалуном». Іноді гімназисти на цілі дні й ночі тікали на Дніпро і за Дніпро.

Одночасно зі вступом до підготовчого класу Сергій почав навчатися грі на скрипці. Через рік перейшов до класу рояля, а незабаром став учнем регента придворної співочої капели Калишевського. Від вокальних здібностей свого вихованця регент був у захваті: «Куда же прославленным папским кастратам Сикстинской капеллы до голоса моего Сережи!» Калишевський ввів хлопчика солістом до уславленого хору Софійського собору.

Світова війна затягнулася і раптом обірвалася революцією. Радість охопила людей, незнайомі на вулицях обіймалися, як на Великдень. Усі раділи, що, на відміну від французької, лютнева революція була безкровною і найкрасивішою в світі. «А когда в июле большевики сделали в Петербурге первую попытку восстания, мирные жители стали мечтать о том, чтобы забаррикадироваться от Великороссии... Начались долгие месяцы и годы непрерывных кошмаров... Чего только не пережил прекрасный, гордый, древний Киев — краса и «мать городов русских» за эти годы, при восемнадцатикратной смене власти. Его громили тяжелыми снарядами, в нем выжигались целые кварталы, в нем лилась кровь — кровь, кровь, кровь ручьями, кровь потоками. Пришедшие на Украину большевики со своим лозунгом «Грабь награбленное!» громили живой и мертвый помещичий инвентарь».

Щоб уникнути погромів, сім’я Лифарів на початку 1919 року з Тарасівської перебралась до будинку діда біля Софіївської площі. Тут діда, який був учасником з’їзду селян-хліборобів, заарештували чекісти і відправили до «чрезвичайки» (ЧК). Мати з Сергієм щодня носили йому передачі. Одного разу хлопець визирнув у вікно, що виходило у двір, — там вантажили на машину закривавлені тіла. Пізніше, коли більшовики залишили Київ, Сергій із товаришем побігли уночі до того страшного будинку. Люди, що збіглися сюди шукати рідних, застали стіни, забризкані мізками, килими загуслої крові на підлозі, «китайські рукавички» — шкіру, здерту з рук, і страхітливі знаряддя тортур. Діда вдалося врятувати завдяки клопотанням його селян. Після місяця перебування в застінку могутній Василь Дмитрович повернувся білим, висохлим, сліпим дідуганом.

Київ захопив страшний голод. Батько з двома синами, Василем і Сергієм, пішли з міста добувати шматок хліба. В чернігівських лісах вони пиляли дрова, корчували пні. За це одержували харчі, якими ділилися з рідними, що залишилися в Києві. Для цього Сергій здійснював нічний рейд у Київ. Навряд чи хто запідозрив би в цьому патлатому босому парубкові з мозолястими руками панича-гімназиста. Одного разу Сергія оточила зграя голодних вовків, останньої миті він згадав про свій електричний ліхтарик і накреслив ним магічне коло довкола себе. Це був його перший у житті пірует.

Париж до твоїх ніг, Серже

Якось один із гімназійних приятелів запропонував зайти до балетної студії Броніслави Ніжинської, просто подивитися на гарненьких дівчат. І саме тут Сергія наче вдарила блискавка: «Я стал танцором, еще не умея танцевать». Невдовзі Ніжинська виїхала за кордон, а Сергій протягом п’ятнадцяти місяців працював самостійно, шліфуючи техніку. Потім із Парижа надійшла телеграма, в якій керівник «Російських сезонів» Дягілєв запрошував п’ятьох танцівників до своєї трупи. П’ятим став нікому не відомий Лифар.

Сім’я зібрала кошти, і Сергій із провідником-контрабандистом поїхав до кордону. Їх схопили, Сергія кинули до камери з тифозними хворими. Щоб не заразитися, він чотири доби простояв на ногах. Втеча на товарному, стрибок із нього на повному ходу, повернення до Києва в компанії з чекістами. Виклик до ЧК, де йому пропонують дозвіл на виїзд до Парижа в обмін на роль сексота в еміграції. Відмова відрізала легальний шлях до Парижа, але людина незламної волі Сергій Лифар робить нову спробу подолання кордону. Голодний, обірваний, він опиняється у Варшаві наприкінці 1922 року.

Париж, навчання в Італії, тріумфальні гастролі. Серж Лифар стає прем’єром, а згодом протягом майже 30 років, — головним балетмейстером Гранд Опера (театр Гарньє). Влітку 1940 року фашистські війська увійшли в Париж. За Гаазькою конвенцією, вони мали право зайняти всі державні будівлі, які не використовувалися. «Франція була моєю другою батьківщиною. Єдиний спосіб не дати вивісити свастику над палацом Гарньє — негайно змусити його функціонувати. Я дав згоду». Але ці благородні мотиви не були помічені. На Лифаря було заведено судову справу за колабораціонізм. «Пікассо по-дружньому порадив мені вступити до комуністичної партії: «Тоді ти станеш недоторканним. Як я. Торез про це потурбується».

Створюючи новий французький театр, Серж не шкодував ані сил, ані здоров’я, ані власних коштів. Йому так і не вдалося побудувати власну оселю, тому жив переважно у готелях. Більшу частину зароблених грошей Лифар витрачав на постановку нових балетів. “На Дніпрі” (1932), “Ікар” (1935), “Олександр Великий” (1937), “Давид-тріумфатор” (1937), “Жоан із Цариси” (1942), “Болеро” (1944), “Лицар і дівчина” (1947)… Існує легенда, що Сталін образився на “українського француза” Лифаря, коли той відмовився повернутися в Радянський Союз. У 1943 році з “Совєтів” командирують такого собі Нізерадзе “вбити Лифаря за наказом Сталіна”. Саме тоді хореограф працював над своїм балетом “Шота Руставелі”. Розчулений репетиціями балету, заснованого на грузинському фольклорі ХІ століття, “посланець”, грузинський князь, пустив сльозу і кинувся обіймати Лифаря. Воістину, чарівна сила мистецтва, зерна якого в душу майстра впали на нашій черкаській землі…

Серед його друзів — уся тогочасна мистецька еліта: Федір Шаляпін, Чарлі Чаплін, Грета Гарбо, Марк Шагал, Анна Павлова, Марлен Дітрих, Жан Кокто. Як згадував про свого друга і земляка Олександр Вертинський: «Як хореограф Лифар поставив понад 200 балетів і сцен в оперних спектаклях. Одного разу він відмовився танцювати, тому що не були поставлені необхідні декорації. А на спектаклі були присутні президент Франції і весь дипломатичний корпус. Наступного дня після скандалу його викликали до президента. На його запитання Лифар відповів: «Я занадто люблю і ціную своє мистецтво, щоб принижувати його такими халтурними виступами» і простягнув прохання про відставку. «Що ж ви збираєтесь робити, якщо я прийму ваше прохання?» — запитав президент. «Я буду працювати шофером таксі», — відповів танцівник. У відповідь — усмішка президента, відмова у відставці і догана директору «Гранд Опера».

Під час єдиних відвідин Києва він прийшов до могил своїх батьків на Байковому цвинтарі - Михайла Яковича Лифаря та Софії Василівни Марченко

Лифар був пристрасним колекціонером. Зібрані ним листи Лермонтова, Тургенєва, прижиттєве видання Повного зібрання творів Пушкіна графиня Алефельдт передала до Бібліотеки мистецтв України, побажавши, щоб усі книги були доступні читачам. Також передала 539 експонатів, що належали Лифарю — особисті речі, сценічні костюми, афіші, нагороди. Серед них і «золотий черевичок» — найвища міжнародна хореографічна відзнака, вручена танцівнику на честь 25-річчя його діяльності у Франції. Вручаючи Лифарю орден Почесного легіону, найвищу нагороду Франції, президент Шарль де Голль запропонував йому французьке громадянство. Це означало зректися своїх коренів, своєї батьківщини, і Лифар відмовився. Завдяки його зусиллям 1958 року відбулися гастролі балету Гранд Опера, але в останній момент керівнику балету було відмовлено в радянській візі. Лише на початку 60-х років він із дружиною як туристи побували в Києві, відвідали могили батьків на Байковому кладовищі. Сергій довго стояв на колінах, плакав і цілував землю.

 

Могила Лифаря на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа

Довідка:

– Серж Лифар народився 2 квітня 1905 року в Києві. У 19 років емігрував до Парижа, де став одним із прем’єрів трупи Сергія Дягілєва, а після його смерті очолив “Гранд Опера”, якій віддав більше 30 років життя.

– Реформатор французького балету, засновник Інституту хореографії в Парижі. “Серж Лифар привніс у балет ліризм, якого тому бракувало. Він здійснив революцію в танці, перетворивши балет із мистецтва розважального на мистецтво священне”, – каже дослідник його творчості кінорежисер Домінік Делюш.

– Кавалер найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону і ордена Літератури й мистецтв, володар найвищої нагороди в балеті – “Золотої туфельки” і премії “Оскар”, золотої медалі міста Парижа.

– Помер 16 грудня 1986 року в Лозанні. Похований на кладовищі Сен-Женев’єв де Буа біля Парижа. За заповітом, на його надгробку вигравійовано всього чотири слова “Serg Lifar de Kiev” – “Серж Лифар із Києва

Інна Майко