Тарас Трясило:Тарасова ніч

А уміли колись українці виборювати свої права. Ой, уміли!Повстанню Тараса Трясила не дуже пощастило. В історії йому знайшлося місце лише як одному з низки подібних повстань, якраз між Жмайлом та Сулимою. І тим не менш – це, мабуть, єдине повстання, яке досягло успіху і змусило поляків пристати на вимоги козаків. Певно через це воно однаково чуже для істориків Польщі та Росії. Російська наука більше любить повстання подавлені, аби вкотре наголосити «без нас українці як нація загинули б». Полякам же банально бридко згадувати про власну поразку.

І тільки в тій пам’яті, яку прийнято називати народною, крізь сторіччя та війни ще й досі збереглося коротка й пронизлива назва – Тарасова ніч.
Де поділось казачество – червоні жупани?
Корені повстання Трясила проростали з діяльності іншого козацького ватажка – гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Саме завдяки йому козацтво перетворилися на вправне злагоджене військо, набуло слави низкою гучних перемог і поступово почало захоплювати владу в Україні. Козаки поставили свої гарнізони по православних монастирях. Козаки побудували свої слободи біля усіх значних міст і навіть в Києві (район Куренівка). Козаки стали членами Київського Богоявленського братства, й відтоді кожен пересічний козак був просто зобов’язаний захистити від кривди будь-якого православного ченця. Коли у 1624 році, скориставшись смертю архімандрита Єлисея Плетенецького, поляки спробували вчинити рейдерське захоплення Печерського монастиря (зайняти монастир і посадити в ньому архімандрита-уніата) дорогу їм перегородила юрба кремезних вусатих ченців, які не надто гарно зналися на мовах та літургії, проте навдивовижу добре вправлялися з шаблями та рушницями.
І поляки були змушені миритися з таким станом речей. Сагайдачний вже був відомий як переможець турків, татар і москалів. Під рукою в Сагайдачного перебувало 40 000 вояків-любителів, ладних коритися кожному слову свого гетьмана. Полякам просто нічого було йому протиставити. Вони не змогли зібрати війська для порятунку королевича Владислава з-під Москви. Під загрозою турецької навали поляки зібрали тільки 58 тисяч війська під Хотин і мусили розпустити їх зразу ж після війни через нестачу коштів. Козаки ж своє військо й не думали розпускати, і невдовзі вони стали в Україні такою собі «другою владою».
Такому становищу поляки поклали край лише у 1625 році. Скориставшись тим, що майже весь Кіш знаходився в морському поході проти турків, поляки напали на Запоріжжя, змусили гетьмана Жмайла до здачі і нав’язали козакам Куруківську угоду, згідно з якою кількість козаків мала бути обмежена реєстром у 6000 осіб.
Моральний удар від поразки Жмайла був жахливий. Військо було здеморалізоване та розколоте. Козаки з реєстру вдовольнилися становищем такої собі «молодшої шляхти». «Виписчики» на Січі не вилазили з війн проти шведів та турків. Козацькими справами в Україні опікувався «стражник кордону» пан Стефан Хмелецький – людина щира, справедлива і схильна до козаків. Ідея боротьби за козацькі права й привілеї, обіцяні поляками гетьману Сагайдачному за участь в Хотинській війні, втратила більшість прибічників. Козацькі старшини були змушені змиритися зі своїм становищем і чекати сприятливої нагоди в майбутньому.
Шановні, вам це не нагадує ніяких картин з нашого сьогодення?

Ляхи, уніати. Налітають – нема кому порадоньки дати.
Сприятлива нагода сталася у 1630 році.
За рік до повстання відбулася зміна настроїв на Січі. Влітку 1629 року запорожці спільно з військом хана Мехмеда виступили в похід проти ставленика турків хана Джанібека. Похід не схвалювали поляки – участь козаків в татарській громадянській війні створювала забагато негараздів з турками. Проти походу виступила частина козацької старшини. Кошовий Сулима напередодні походу зрікся булави і поїхав з Січі, аби стати управителем маєтків Жолкевських на Переяславщині. Цікавий збіг обставин – але саме в тих місцях за рік зчепилися ляхи Конецпольського з козаками Трясила.
Висунутий голотою отаман Чернята виявився нікчемним ватажком. Кримський хан Мехмед втратив надію на перемогу і спробував перейти на бік татар. Зчинилася сутичка – татари увірвалися в середину табору. Лише завдяки досвідченим січовикам-ветеранам, які ще напередодні стали окремим табором з отаманом Трясилом на чолі, козакам у рукопашній вдалося вибити татар з табору, відгородитися возами і під прикриттям вогнепальної зброї забратися на Січ. В битві загинув кожен шостий козак. Шанувальники легкої здобичі розбіглися по домівках, а їхні ватажки втратили на Січі усякий вплив.
Того самого літа у Києві сталося зіткнення духовенства на релігійному ґрунті. Православні владики, як-то Митрополит Київський й Галицький Іов Борецький, архімандрит печерський Петро Могила та інші, вдалися до спроби «примирити Русь з Руссю» - тобто замиритися з греко-католицькою церквою. Нагодою зразу ж скористалися їхні противники в православному середовищі. Ігумен Межигірського монастиря Ісая Копинський звинуватив вищих ієрархів церкви у зраді православ’я, зчинив шалену анти-уніатську агітацію і замість Собору з примирення церков православні ієрархи мусили виправдовуватися перед спільнотою православних.
Але несподівано на Собор прибула депутація козаків з Запорізького Низу, які повідомили усіх присутніх, що вони не бажають у щось втручатися і хочуть лише спостерігати за перебігом Собору.
Собор закінчився нічим. Православні ієрархи зреклися усяких проектів про примирення з уніатами, а депутати від усіх верств цим вдовольнилися. Навряд чи запорожці поділяли ідею примирення «Русі з Руссю». Але митрополит Борецький був для них старим соратником гетьмана Сагайдачного та їхнім давнім духовним пастирем, чия влада важила для козаків інколи більше за владу їхніх же отаманів.
Проте напруга в суспільстві через цей собор зчинилася неабияка.
А тим часом закінчилася польсько-шведська війна. Наприкінці року на Січ повернулися козаки-виписчики, що воювали зі шведами в складі польської армії. Услід за козаками на Україну зайшли загони польських жовнірів, яким як завжди були винні грошей і які захоплено кинулися «гасити заборгованість» шляхом мародерства. А оскільки пани-шляхтичі на своїх землях мати таких красенів не бажали ні за яку ціну – їх розмістили на землях козаків-реєстровців. Свавілля жовнірів збурило суспільство. А з огляду на нещодавній собор Україною пішов поголос що жовнірів введено навмисно, аби винищити козаччину і приборкати православних.
Зимою 1630 року помер «стражник кордону» пан Стефан Хмелецький. Тепер стосунками з козаками відав безпосередньо коронний гетьман пан Станіслав Конецпольський. Не схильний до козаків, польський магнат Конецпольський вимагав, аби кількість козаччини була обмежена згідно з Куруківською угодою, а решта була повернута до панів. Більш того – виконання цього наказу коронний гетьман поклав на старшого реєстрових козаків Григорія Чорного. Не надто рішучий і схильний до поляків Чорний надіслав на Січ листи з вимогою вийти на волость і пообіцяв, що всіх козаків, котрі залишаться на Січі, буде виключено з реєстру.
На Січі зчинилася буря. Тепер товариство саме бажало йти в Україну і битися за свої права. Старшини зрозуміли – час настав.
На Січовій Раді гетьманом було обрано Тараса Трясила. До Чорного було надіслано листа про те, що запорожці усією силою, з клейнодами та гарматами, виступають для зустрічі з реєстровим старшим. Зустріч сталася у березні 1630 року біля Черкас. Чорний був схоплений козаками-низовцями, виведений на військову Раду і страчений як зрадник і лядський запроданець. «Замір у того свавільства був такий: зробивши ту роботу зараз на Запоріжжя вернутись. Але… наспіли до них листи від декотрих осіб, і духовних і світських грецької релігії, де оповіщали їх, що їх віру нищать, церкви забирають, і просили, аби за віру стали» - писав в реляції про цю війну коронний гетьман Конецпольський.
Коронний гетьман, аби виправдати свою поразку, намагався змалювати це повстання як несподіваний збіг обставин. Але існує й інша думка – не надто переконані в настроях товариства, запорізькі старшини вивели його в Україну не повідомивши всіх своїх намірів. І лише після страти Чорного вони закликали козаків до «Святої війни» за віру. Хто прислав козакам ті листи – команда ігумена Копинського чи то соратники архімандрита Могили ще й зараз лишається загадкою. Але виграла від повстання саме партія Борецького-Могили.
Тарас Трясило
А годі журиться! А ходім лиш, пани-брати, з поляками биться!
Коронний гетьман Конецьпольський і козацький отаман Трясило були варті одне одного. Станіслава Конецпольського вважали одним з найкращих воєначальників Річі Посполитої. Тарас Трясило брав участь в походах гетьманів Сагайдачного, Голуба та Дорошенка. Історики діаспори О. Баран і Г. Гаєцький стверджували, що саме під проводом Тараса Федоровича козацький загін в лавах австрійської армії брав участь у Тридцятилітній війні.
Звістка про страту Чорного неабияк вразила реєстрових козаків. Перелякані черкаси (так часто-густо називали реєстровців в документах) втекли до Корсуня, де стали під захист королівського гарнізону і розквартированих в місті жовнірів.
10-тисячне козацьке військо Трясила оточило Корсунь і зажадало видачі всіх біглих реєстровців (у першу чергу – старшини) та аби жовніри пішли з козацьких земель аж за Білу Церкву. Місто було не готове до облоги і до того ж в ньому не було жовнірських полковників. Але жовніри відмовилися пристати на умови козаків і лише побажали козакам краще дотримуватися своїх обов’язків перед королем та Річчю Посполитою. Діставши таку відповідь, козаки пішли на штурм. Бій не тривав довго. Врятовані жовнірами черкаси покинули своїх захисників та своїх старшин і здалися запорожцям. За спинами жовнірів повстали корсунські міщани. Місто було захоплене запорожцями.
Ще більше звісткою про повстання був вражений гетьман Конецпольський. Уява вже малювала йому емісарів Московії, що підбурили запорожців на той бунт.
Запорожці опановували все Правобережжя, а гетьман Конецпольський навіть не мав війська проти них. Всі загони були розпущені по війні, а навіть тим, що могли зібратися, уряд був шалено винний. У відчаї гетьман розіслав по Україні універсали, де закликав до війська усю шляхту «той огонь кров’ю хлопською гасити». У відповідь канцелярія отамана Трясила випустила свої універсали, де закликала до війська «всіх, хто був колись козаком чи хоче ним стати». Розуміючи, що він втрачає час, Конецпольський наказав «пану стражнику коронному» Самуелю Лащу почати війну проти козаків.
Самуель Лащ наводив жах навіть на шляхтичів. Суди були забиті скаргами шляхти про наїзди Лаща на панські домівки і розбій на шляхах. Після смерті гетьмана Конецпольського (покровителя Лаща) шляхта з натхненням поруйнувала його маєтки. Але весною 1630 року Лащ виправдав свою лиховісну славу. Його горлорізи на Великдень вчинили погром у місті Лисянка і вирізали під пень місто Димера. У відповідь козаки відірвалися на панських маєтках і загонах жовнірів. Навколо Києва спалахнула маневрова наїздова війна, в якій обидві сторони демонстрували жорстоку безжалісність одна до одної.
А тим часом Конецпольський вирушив у похід на Київ. Козаки передбачали такий намір поляків. У Києві була переправа – зручна і єдина аж до самого дніпрового устя. Тож коли поляки почали переправлятися на Лівобережжя, біля Києва їх зненацька атакував козацький роз’їзд на 100 вершників. Напад такого дрібного загону на непідготовлене до бою військо для поляків ледь не закінчився катастрофою – гетьман Конецпольський дивом уникнув козацької шаблі. Проте козаками був спійманий німецький артилерист-найманець, якого Трясило по-хазяйськи використав за призначенням – поставив до козацьких гармат. Але поляки перейшли Дніпро і отаборилися під Києвом.
Трясило обладнав табір під Переяславом. Козацький отаман нікуди не поспішав. Виславши розвідку по всій окрузі він терпляче чекав наближення ляхів. Ця спокійна витривалість і вирішила всю справу. Шкода – Павлюку та Остряниці витривалості аж явно бракувало.
Трясило не помилився. На початку травня поляки самі підійшли до Переяслава. Козаки мали близько 37 000 бійців, але більше половини з них були необстріляними повстанцями-селюками. Поляки мали проти них 6 000 польських жовнірів та німецьких рейтарів і 2 000 черкасів-реєстровців – досвідчених воїнів. Але поляків підтискали час і нестача провіанту. Саме через це Конецпольський відразу ж атакував козацький табір.
Зазнавши значних втрат, поляки змушені були відступити.
Наступні три тижні обидва табори займалися розвідкою та кінними наїздами один на одного. Конецпольський чекав підкріплення з Лівобережжя. А Трясило час від часу надсилав до ляхів парламентерів з абсолютно неприйнятними для них пропозиціями: скасувати Куруківську угоду, видати низовцям черкасів-перебіжчиків, дати амністію повстанцям і закріпити стосовно козаччини наявний «статус кво». Звичайно, ляхи відмовлялися, і війна тривала далі.
Козаки нікуди не поспішали. А ляхи повільно виснажували свої сили.


А ніч-мати дасть пораду – козак ляха знайде.
Розв’язка настала 22 травня за старим стилем. Того дня загін пана Лаща почав переслідування козацького роз’їзду і надіслав гетьманові Конецпольському гінця з проханням про підтримку. На чолі 2000 жовнірів гетьман рушив на допомогу Лащу. Роз’їзд вже встиг утекти, але Лащ наскочив на інший загін – близько 500 козаків, які вчинили шалений опір і полягли усі. Коли ж обрадувані перемогою ляхи повернулися до табору їхнє серце стиснулося від жаху. Посеред табору тривала шалена битва.
Київський літописець оповідає, що коли коронний гетьман вирушив з табору, кілька гайдуків перебігли до козаків і повідомили отаману Трясилові новину – гетьмана і частини війська в таборі нема. Зрозумівши, що це дарунок долі, Трясило вишикував своє військо в єдиний кулак і вдарив по поляках. Здолавши вал, козаки увірвалися до табору, зчепилися в рукопашну з жовнірами та ледь не змусили їх до здачі. Але в той самий час до табору повернулися Лащ з Конецпольським, і битва спалахнула з новою силою. Бій припинився тільки через дощ, який більше не дав застосовувати рушниці, гаківниці та гармати. По шести годинах безперервного бою піднятися у рукопашну були вже нездатні обидві сторони.
На цьому, згідно з документальними джерелами, все й закінчилося. Але народна пам'ять протягом століть оповідає легенду, що кульмінація битви сталася не вдень, а вночі, коли козаки напали на табір з п’яними поляками. За битвою закріпилася назва «Тарасова ніч». Підстави для легенди, певно, існували. То що ж могло статися уночі після битви?
Нема нічого дивного в тому, що поляки вчинили бенкет у ніч після бою. Рукопашна сутичка виснажує вояків до останньої межі, і фізично, і морально. Причому страх, загнаний у підсвідомість, набагато більше небезпечний за фізичну втому. Через це у всіх арміях світу, задля нервової розрядки, часто застосовували такий прийом як пиятика після битви, незалежно від її наслідків. Така безпечність ляхів пояснювалася дуже просто – вони були переконані, що козацький табір або спав, або так само пиячив. Тому можна тільки дивуватися витримці й дисциплінованості козаків, які після битви не поринули в сон, а кілька годин терпляче чекали, допоки в польському таборі не переп’ються геть усі. І аж тоді пішли на штурм.
Нічна атака – вищий пілотаж битви на холодній зброї. У темряві та в гарячці бою можна залюбки порубати разом з ворогом ще й якусь кількість своїх. До того ж поляки були більш ніж серйозним ворогом навіть із залитими очима. Польських шляхтичів вся Європа знала як відмінних фехтувальників. Нарешті, козаки не вирізали увесь табір – бо як тоді врятувалися Лащ, Конецпольський та багато інших вояків? Проте головної мети козаки досягли – поляки зазнали шалених втрат. Про подальшу війну вже не йшлося.
Це розумів і Трясило. Облишивши зруйнований польський табір, він усі сили кинув проти підкріплень, які от-от мали підійти до Конецпольського. Наступного дня козаки атакували табір поляків біля Києва і винищили роту Ліщинського, що складалася з самих лише шляхтичів. Ще за день козаки увірвалися до Києва і попалили усі човни та байдаки, відрізавши Конецпольського від лівого берега Дніпра. Численні сутички з розрізненими польськими загонами точилися по всій окрузі. Це був розгром.
Але козаки раптом на цьому зупинилися. Тарас Трясило був усунутий з отаманів і покинув військо. Козаки вислали депутацію до поляків і пристали на умови, дещо кращі ніж були до повстання, але дещо гірші, ніж декларували протягом повстання. Куруківська угода лишилася в дії, а «виписчики» знову «мусили повернутися» до панів. Проте реєстр було збільшено до 8 000 козаків і сформовано наново, тепер вже з героїв повстання. До речі, намірів щодо «виписчиків» поляки не могли здійснити – вони не мали війська і були щойно розбиті запорожцями. А невдовзі ляхи й самі покликали «виписчиків» на війну проти Московії.
Стосовно Трясила – козаки відмовилися видавати його полякам. А про місцезнаходження свого отамана вони лише розводили руками: «Поїхав десь, а де – того ми не відаємо». Але знову-таки не хвилюйтеся – вже під час Смоленської війни з москалями Трясило очолював один з козацьких загонів.
Повстання змусило поляків вжити заходів по «православному питанню». Замість ігумена Копинського, який відверто закликав козаків до об’єднання з Москвою (що давало підстави звинуватити православних у державній зраді), новим митрополитом Київським й Галицьким було висвячено Петра Могилу – людину, яка нечувано зміцнила українське Православ’я.
Очевидно, припиненням війни і угодою з поляками козаки давали польській владі зрозуміти що вони готові до компромісу. Вони могли відстояти свої права зі зброєю у руках, але прагнули мирного життя у складі єдиної держави разом з поляками та білорусами. Для цього треба було небагато – дотримуватися з обох боків певних угод і припинити утиски православних. Та шляхетський гонор не міг погодитися на дотримання угод з якимись там козаками.
Ворожнеча відновилася. Вона закінчилася руйнацією Речі Посполитої внаслідок подій часів Хмельниччини.
*Всі підзаголовки взяті з поеми Тараса Шевченка «Тарасова ніч», зі збереженням пунктуації оригіналу.

Дмитро Калинчук
Тарас Трясило:Тарасова ніч Тарас Трясило:Тарасова ніч Reviewed by Василь Герей on 13:42:00 Rating: 5

Немає коментарів: