Козацтво і жінки:історія відносин

Звичай запорізьких козаків не женитися може бути пояснений, перш за все, їх військовим станом. Постійно зайнятий війною, постійно в погоні за ворогом, постійно піддаючись різного роду небезпекам, запорожець не міг, зрозуміло, і думати про мирне сімейне життя:

Постійна відсутність чоловіка-козака, що пішов на Січ, у похід або загинув, сприяла формуванню в українській жінці незалежного характеру, високого авторитету та поваги в сім’ї.

Заборона уведення жінок на Січ

Заборона уведення жінок на Січ поширювалося не тільки на запорожців, але й на сторонніх осіб, які постійно або тимчасово проживаюли в козацькій столиці. Відступ від цього звичаю ніколи не минав безкарно. Заборона уведення жінки в Січ суворо дотримувалася,оскільки запорожці вірували, що як тільки ступить у Січ нога жінки, прийде кінець всьому Запоріжжю.

Найвище благо

Але, крім цього, безсімейне життя запорізьких козаків було спричинене й самим ладом їхнього військового порядку: товариство жадало від кожного козака вище особистого блага ставити благо суспільства; військовий видобуток запорізьких козаків ділився між всіма членами товариства нарівно, нерухоме майно козаків становило власність усього війська.

Побратимство

Таким чином, життя запорізького козака – це свого роду аскетизм, до якого він дійшов досвідом, а не запозичив ззовні: «Лицарю лицарська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати". Січовий козак, що або сам нападав, або від інших чекав нападу, мав потребу у вірному товаришеві, що міг би вчасно подати йому допомогу або усунути від нього непередбачену небезпеку. Отак два козаки, зовсім чужі один іншому, приходили до думки побрататися між собою з метою піклуватися, визволяти й навіть жертвувати життям один за одного, якщо в тім буде потреба. А для того, щоб дружба мала чинність закону між побратимами, вони відправлялися в церкву й там скріпляли офіційно побратимство.

Незалежна українська жінка

На незалежні риси характеру української жінки звернув увагу Боплан. У своїй книзі „Опис України” він пише: „Тут, на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі сподобала. Їхній традиційний та незламний забобон майже завжди дівчині в цьому допомагає, та й вона більш певна успіху, ніж парубок, коли б наважився першим свататися до обраної дівчини. Ось як це виглядає. Закохана дівчина йде до хати парубка, якого любить, у той час, коли сподівається застати вдома батька, матір і свого судженого. На порозі вітається словами: „Помагай Біг”, які значать майже те саме, що наше „Хай благословить Господь” і є звичайним їхнім привітанням, коли заходиш до чиєїсь господи. Сівши у хаті, дівчина береться вихваляти того, хто припав їй до серця. Звертається до нього, називаючи Іван, Федір, Дмитро, Войтик, Микита – одним із тих найбільш розповсюджених тут імен, та й каже: „Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку”. Мовивши це, вона звертається з подібними словами до батька й матері парубка, покірно прохаючи згоди на їхній шлюб. А якщо ж дістане відмову чи одговірку, буцімто парубок ще молодий і не готовий до одруження, то дівчина відповідає, що не залишить їхньої хати, поки він її не пошлюбить і не візьме собі за жінку. А мовивши це, дівчина вперто стоїть на своєму і не виходить з кімнати, поки не дістане того, що вимагає. Через кілька тижнів батьки змушені не тільки погодитись, а й намовляють сина, щоб той пильніше придивлявся до дівчини як до своєї майбутньої жінки. А парубок, бачачи, як завзято дівчина бажає йому добра, відтепер починає дивитись на неї як на свою майбутню володарку. Наполегливо просить у батьків дозволу її покохати. Ось як закохані дівчата в цьому краї влаштовують свою долю, змушуючи батьків і суджених виконати своє бажання... Звичай, який описав, водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні й нема великої різниці в їхніх статках”.

Вірність

Особливо ганебним злочином вважалась зрада кохання, зрада дружині (чоловікові) або другові. Народний осуд цього явища був викликаний тим, що людина, непорядна в особистому житті, не може прислужитися своїй землі, Вітчизні. Якщо хтось здатний зрадити близьку людину, то він зрадить і Батьківщину.

Грамотність української жінки

Про відносну незалежність української жінки та повагу до неї в козацькі часи свідчить її висока освіченість. Павло Халебський у 1654 році записав: „Від міста Рашкова і по всій землі козаків ми помітили прекрасну рису, що розпалила наш подив: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи...”

Як свідчать джерела, в козацькі часи (XVI-XVII ст.) незалежності української жінки-шляхтанки могла позаздрити дворянка будь-якої європейської країни. Бо вона була рівноправною з чоловіком, мала такі ж громадянські права, особисту незалежність, як її чоловік-шляхтич. Жінка була членом церковних братств, засновувала школи, монастирі, богадільні, служила у війську (!), вільно вибирала собі нареченого, виховувала дітей, сама розпоряджалася своїм майном, управляла ним, розривала шлюб.

Отже, ще раз підкреслимо, що звичай заборони появи жінки на Січі та пропагування безшлюбності серед запорожців був викликаний не зневагою до жінки, а навпаки – високою пошаною до неї та відповідальністю козака за свої чоловічі обов’язки перед дівчиною, дружиною, матір’ю. Та це й закономірно: сильні духом люди – ми маємо на увазі, перш за все, чоловіків – ніколи не образять жінку, не виявлять до неї зневаги. Там, де лицарство, – там мужність і ніжність ідуть поряд.

Атмосфера лицарської доблесті, честі, людської гідності та порядності, що існувала серед козацтва, а також лицарське ставлення козака до дівчини та дружини створювали високу моральну чистоту дошлюбних і шлюбних взаємин.