Євген Гребінка:доля дружини і доньки

Ще коли навчався Євген Павлович Гребінка в Ніжинській гімназії, він закохався в сестру свого однокласника Мар'яну Михайлівну Новицьку. Але поки Євген Павлович визначався в житті і допомагав своїм братам і сестрі "вийти в люди", ця дівчина вийшла заміж. Пройшло декілька років з тих пір, і зажила нанесена йому рана.

Будинок де народився Гребінка

В свій приїзд із Петербургу в Убіжище в 1841 р. чи 1842 р. Євген Павлович познайомився з дівчиною, яка мешкала в с. Рудка - Марією Василівною Ростенберг, 1827 р. народження. Є. П. Гребінка в своїх листах до Лева Свічки, свого близького родича, який, мабуть, і ініціював це знайомство, нікого із рідних цієї дівчини не згадує, окрім дідуся, ім'я якого він не називає. Це  дало підставу Ользі Цибаньовій, авторці повісті "Євген Гребінка" вважати Марію Василівну Ростенберг сиротою, єдиним родичем якої був нібито дідусь Ростенберг.

Насправді, ось як воно було з батьками, дідусями і бабусями Марії Василівни. В справі про дворянство батька Марії Василівни штабс-капітана Василя Васильовича Ростенберга (Рос. Держ. Історичний архів в Петербурзі Ф1343, опис 28, справа 2766, арк.. 9-11) записано в 1835 р., що його батьки, які проживали в Курляндській губернії (Латвія) уже померли. А значить і дідуся і бабусі Ростенбергів в с. Рудка не було. Рідним дідусем Марії Василівни по материній Ілінії був поручик Григорій Іванович Боярський (1779 - 1815 р.), а його дружиною була Марія Олексіївна (1785 + 1858 р.), що підтверджується сповідальною відомістю церкви с. Рудка, за 1803 р.. У них було дві дочки: Анастаая, яка вийшла заміж за штабс-капітана Василя Васильовича Ростенберга і в придане їй дісталась маєтність в с. Рудка, і дочка Євдокія, яка вийшла заміж за капітан-лейтенанта Неверовського і в придане одержала маєтність в с, Лазірки. Григорій Іванович Боярський рано помер (1815 р.) і його овдовівша дружина Марія Олексіївна вийшла заміж за підполковника Санковського Андрія Андрійовича. 

Це підтверджується двома тогочасними публікаціями:

1). Стаття "Средняя Лубенщина" Милородовича В П. (в журналі "Киееская старина" №№9-12 за 1903 р): "На вдове Боярского был женат владелец Богодаровки СанковскиЙ, имевший в Лазорках хозяйство". 
2). Газета "Полтавские губернские новости" №85 за 1671 г. "Вызываются наследники на имения полковника Андрея Андреевича Санковского, умершего в 1860 г. И жены его Марии Алексеевны, умершей в 1856 г., заключающееся в недвижимости в д. Богодаровка, Лубенского уезда".

У Марії Олексіївни і Андрія Андрійовича Санковських були дві спільні дочки Марія (1819 р. народження) і Ганна (1821 р. народження). Таким чином у Марії Василівни Ростенберг до 1858 р. була ще жива рідна бабуся Марія Олексіївна Боярська-Сан ковська і до 1860 р. був ще живий нерідний дідусь Андрій Андрійович Санковський...

Про батьків Марї Василівни. 
Анастасія Григорівна Боярська вийшла заміж за штабс-капітана Ростенберга і в 1827 р. народила єдину доньку Марію і невдовзі померла. В 1831 р. Василь Васильович був уже вдівцем. Після 1835 р. він одружився вдруге на Анастасії  Андріївні Пашкееич, яка мала маєтність (527 десятин землі) в селі Плехово, Лубенського повіту. Від цього шлюбу були діти: п'ять синів і чотири доньки. Як видно, йому не було часу займатись своєю донькою від першого шлюбу Марією і господарюванням в маєтності с. Рудка. 

Все це лягло не плечі дідуся Андрія Андрійовича і бабусі Марії Олексіївни. Марія Василівна із своїм батьком Василем Васильовичем Ростенбергом та мачухою Анастасією Антонівною підтримувала нормальні родинні стосунки. Це підтверджується тим, що на "хрестини" своєї наймолодшої дочки Олени хрещеною матір'ю вони взяли Марію Василівну (див. вище згадану справу про дворянство Василя Васильовича).

З усього вище сказаного можна впевнено сказати, що весілля Є. П. Гребінки і М. В. Ростенберг, яке відбулося 30 червня 1844 р., з боку Марії Василівни не було сирітським. Живі ще були: батько її і мачуха, бабуся і дідусь (хоч і нерідний), тітка Євдокія Григорівна Неверовська, яка згодом, не маючи своїх дітей, свою маєтність в с. Лазірках відписала Марії Василівні, а також тітки Марія Андріївна і Ганна Андріївна.

Мабуть, зразу ж після весілля Євген Пвлович і Марія Василівна виїхали до Петербургу, де їм судилося прожити разом трохи більше 4-х років в любові і великій повазі один до одного. 23 листопада 1845 р. у них народилася донька, яку назвали Надією, хрещеними якої стали ректор Петербурзького університету статський радник Петро Олександрович Плетньов і дружина письменника Софія Іванівна Владиславлєва.

Подружжя Гребінок старалось пишніше обставить свою квартиру, не показуючи своїх матеріальних недостатків на  літературних вечорах, які Євген Павлович продовжував збирати у себе. От як про це писав згодом один із учасників цих літературних вечорів Дмитро Васильович Григорович в своїх "Литературньїх воспоминаниях": .

"В то время дом Гребенки начинал изменять характеру простодушной провинциальной простоты, которою, говорили, он прежде отличался. Сам Гребенка продолжал быть по-прежнему радушным и приветливым, но хозяйка  дома, наслышавшись от мужа о посещаемых им литературных салонах князя Одоевского и графа Соллогуба, выбивалась из сил, желая устроить у себя нечтоподобное. Раз как-то зашел я утром, Гребенки не бьшо дома, ко мне навстречу выслали его дочь, прелестную девочку лет четырех; прежде чем я успел сказать ей что-нибудь. она уставила на меня хорошенькие черные глазки и проговорила: "Мамаша в будуаре!" В будуаре! Мало того: потребовалось расписать зтот будуар в помпеянском в кусе, как у Соллогуба. и это в квартире из нескольких небольших комнат! Заведены были приемные дни; комнаты накуривались духами до одурення".

Недостатньо для цього і утримання сім'ї було заробітку Євгена Павловича - викладача російської граматики і словесності в другому кадетському корпусі; з 1 вересня 1644 р. він став викладати ці ж предмети в інституті горних інженерів; а згодом - і в  в офіцерських класах морського  кадетського корпусу. В 1845 р. Євген Павлович просить дідуся своєї дружини  перезакласти її маєтність в одержання грошей в кредит. Він змушений був відмовитись від своїх поїздок в Убіжище,  які він робив щорічно починаючи з 1837 р. для поправки свого здоров'я. Першу і останню свою поїздку після весілля він зміг здійснити лише в 1847 році. 

Напружена праця без відпускних поїздок в Убіжище прискорила печальний кінець Євгена Павловича, який настав 3 грудня 1848 р. 7 Грудня відбулося відспівування в Васильоостровській Андріївській церкві м. Петербургу. Після цього брати письменника повезли його тіло на батьківщину, де 13 січня 1849 р. його було поховано на родинному кладовищі в с. Мар'янівка.

В подальшій розповіді про дружину і дочку Євгена Павловича ми будемо користуватися відомостями із статті в "Историческом вестнике" №12 за 1900 р. "К воспоминаниям об Е. П. Гребенке" О. П. Суражевського, генерал-майора, колишнього учня Євгена Павловича в другому кадетському корпусі, з яким листувалась дочка Є. П. Гребінки Надія Євгенівна, розповідаючи про матір і про себе.

Після похорон молода вдова Марія Василівна разом з дочкою Надійкою виїхала на Полтавщину і поселилась у дідуся і бабусі в с. Лазірках.

В своїй рідній Рудці вона не могла поселитись, оскільки її будинок був зайнятий під школу, яку відкрив 17 травня 1847 року Євген Павлович на свій кошт. За проханням Марії Василівни в травні 1849 школа була закрита, і вона разом з дочкою змогла переїхати жити в с. Рудка. "Після семи років удовування Марія Василівна вийшла заміж за молодого (1830 року народження) поручика Маслова Петра Миколайовича". В 1857 році він звільнився із служби в армії штабс - капітаном і "прийнявся за управління маєтністю своєї дружини, але за неумілого і розорюваного господарювання...розорив маєтність, наробив боргів, і маєтність була продана з аукціону." 

В 1864 році Марія Василівна володіла: маєтністю в с. Рудка (516 десятин землі), яка дісталась їй від тітки, дружини капітана - лейтенанта, Євдокії Григорівни Неверовської. До 1864 року Маслов П.М. одержав місце мирового посередника в Віленській губернії, куди згодом переїхала і його сім'я, в тім числі і Надія Євгеніївна Гребінка, яка виховувалася в Київському пансіоні. 

В 1870 році він був переведений на ту ж посаду мирового посередника в Мінську губернію, а в 1880 році вийшов у відставку. Він купив невелику маєтність в Смоленській губернії Духовщинському повіті в 5 км від залізничної станції Ярцево. Мабуть ця маєтність була куплена за гроші, які були виручені від продажу отриманої Надією Євгеніівною в 1882 році при розподілі між спадкоємцями спадщини померлого її дяді, архітектора Миколи Павловича Гребінки в Петербурзі: один дерев'яний дім, а другий кам'яний з ділянкою землі 244 кв. саженів загальною вартістю 52 034 крб. за відрахуванням 3732 крб., які Надія Євгеніївна повинна була сплатити іншим спадкоємцям для вирівнювання величин одержаної спадщини 

Тут Маслов П.М знову зайнявся господарством "з тим же неумінням і абсолютним незнанням поміщицької справи", як це відбувалося свого часу в с. Рудка. Якщо з військовими справами він справлявся успішно (за участь в оборон Севастополя в 1854 році він одержав орден "Анни 4 ст "), то з господарюванням на землі у нього не виходило.

"Домашні труднощі, які несподівано з'явилися, недостача засобів існування і бідність, яка насувалась, хвої відбилася на Марії Василівні, вона серйозно захворіла і. розбита паралічем пролежавши півтора року, терпляче переносячи свої довгі страждання, 15 грудня 1894 року пішла із життя. Сам Маслов П.М., обезсилений постійними невдачами і тяжко переживаючи за любимою дружиною, став часто запивати своє домашнє горе і через п'ять місяців після дружини помер, залишивши свою маєтність в повному розладі. Цю маєтність чекала ж та доля що і Рудківську: за борги продана з аукціону".

У Маслова петра  Миколайовича та Марії василівни були діти: Павло (1858 року народження) Сергій  (1859 року народження), Олександра (1864 року народження), Марія (1867 р.н.), Сергій Петрович, мабуть, жив в Одесі, підставою для припущення є запис в метричній книзі Сергієвської церкви с. Городище за 1914 р.: дочка дворянина м. Одеси Єлизавета Сергіївна Маслова одружилася з міщанином м. Кишиньова Меєрзоном Г.Л., свідками ж виступали люди, близькі до Гребінок. Крім того, із листування Мінського губернатора з Одеським поліцмейстером за 1883 - 1884 роки (Білоруський історичний архів Ф.242, опис 1, справа 3210) видно, що Маслов П.М. в той час приїздив і проживав в Одесі. Це проживання Петра Миколайовича, мабуть, було пов'язане з улаштуванням там його дітей.

Тому не дивно, що після смерті матері і вітчима Надія Євгеніївна Гребінка відправилася в Одесу, щоб там якось улаштуватись. Вона надіялась одержати яке-небудь місце, яке забезпечило б саме скромне її існування. "Шукала вона місце вчительки, конторниці, і їй скрізь відмовляли, говорячи, що тут треба молодих. Пробувала вона вишивати золотом, в чому вдало практикувалася, ще будучи в Київському пансіоні; шість місяців просиділа вона за цією кропіткою роботою і одержала за неї лише 30 крб.

Самотність і бідність всюди переслідували її. і нарешті, по щасливій протекції одного старого приятеля батька, її прийняли сестрою милосердя в Полтавський дворянський приют, де на її піклування поступали немічні і старі дворяни і дворянки. Тут, доглядаючи, читаючи, розказуючи і старанно захоплюючи їх, вона зробилась для них кимось своїм, необхідним - всі чистосердечно полюбили Надію Євгенїївну. Один із нащадків Мартосів, друг поета Надсона, написав в 1899 році вірша, присвяченого Надії Євгеніївні Гребінці"

ХРИСТИЯНКА

Себя посвятила ты делу святому, 
В жизни наметила цель ты одну: 
Давать облегченье страдальцу больному, 

Бальзам облегченья лить в душу ему, 
Ты всюду приносишь радость живую, 
Ты всюду приносишь и мир, и покой;

Тм проповедуешь правду святую, 
И всем милосердия служишь сестрой. 

В цьому Полтавському приюті Надія Євгеніївна мала невеличку кімнатку, користувалася загальним харчуванням, а також мала невелику допомогу в одязі але плату не одержувала. Таке тяжке становище Надії Євгеніївни спонукало генерала Суражевського О.П потурбуватися про поліпшення умов її життя. Разом з редактором журналу "Исторический весник" С.М.Шубинським вони порушили клопотання перед постійною комісією допомоги нужденним вченим, літераторам і публіцистам при Академії Наук про призначення пенсії Надії Євгеніївні. "Ця комісія, маючи на увазі заслуги Є.П. Гребінки в літературі, звернула увагу на безпорадне становище його єдиної уже старої дочки і 27 жовтня 1899 року назначила довічну пенсію розміром 300 крб. на рік, починаючи з 1 листопада 1899 року.

По уставу Полтавського дворянського приюту сестра милосердя може залишатися тут на службі тільки в тому  випадку, якщо одержує власного утримання не більше 10 крб. на місяць. Тому Надія Євгеніївна після назначеної пенсії змушена була залишити Полтавський дворянський приют"

Їй вдалося зв'язатися листом зі ізмайлівською (Московською) воєнною богодільнею. "Звикнувши до тяжкого труда, вона висловила свою згоду доглядати не тільки за хворими офіцерами, а і за солдатами. В квітні 1900 року вона була прийнята в цю богадільню, їй була назначена окрема кімната, і загальне харчування, але без платні. Це, здається, все, чого так щиро бажала дочка Є.П.Гребінки, охоче присвячуючи всі свої сили немічним і скорботним, з  умілою і дружньою турботою про них.

Архіви Ізмайлівської богодільні і її церкви не збереглися, тому точної дат смерті Надії Євгеніївни встановити неї вдалося. Пенсія Надії Євгеніївни із Петербургу поштовим переказом відправлялась в ізмайлівську богадільню до грудня 1907 року. Груднева пенсія, відправлена із Петербургу 1 грудня 1907 року  повернулася назад 19 грудня з відміткою: "За смертю обр. Сп-бург." Виходячи а цього можна гадати, що Надія Євгенівна померла в листопаді чи грудні 1907 року, проживши 62 роки.

(grebenka.com)