Леонід Утьосов:легенди і таємниці

Його голос пам’ятають, як мінімум, чотири покоління. І в тридцяті, і в сорокові, і в п’ятдесяті, й у вісімдесяті роки Леонід Утьосов був кумиром мільйонів, і його пісні співали всі...

Але це не завадило артистові з роками визнати: «Проживши велике життя і накопичивши досвід, думаю, що не дуже точно вибрав собі дорогу — я мав би віддати моє життя симфонічній музиці, стати диригентом симфонічного оркестру. Симфонічна музика — моя кришталева мрія. І в моєму лексиконі навряд чи знайдуться слова, які б настільки точно передали те потрясіння, яке я відчуваю, слухаючи симфонічну музику. Коли я помру, а це обов’язково має статися, і коли лікарі вже остаточно констатують смерть — не поспішайте їм вірити. Приведіть до моєї труни оркестр, і хай він що-небудь зіграє — Баха, Вагнера або Бетховена. Якщо я при перших же звуках не підхоплюся — значить, я таки помер».
Він — одесит. І цим все сказано... «Ми народитися могли тільки в Одесі... Ви встигли зрозуміти, що таке Одеса? Це міф, це казка, яку створюють одесити. Мені не треба було ходити в театр, він був довкола мене. Ви думаєте, Бабель свої одеські оповідання взяв з повітря? Він узяв їх з життя і наповнив одеським повітрям, — писав у своїх книгах-спогадах Леонід Йосипович. — Я вважаю, що народився 22 березня 1895 року, енциклопедія вважає, що 21-го. Вона — енциклопедія і їй видніше».

Батьки Леоніда Утьосова

Його справжнє прізвище не Утьосов, а Вайсбейн, а ім’я — Лейзер, по-домашньому Льодечка. Як усі одеські діти, у визначений термін він почав свою освіту в приватному комерційному училищі Файга. Приймали в це училище протягом року, і в коридорах завжди юрмилися сім’ї абітурієнтів. Училище Файга існувало з 1883 року. Воно славилося тим, що з нього нікого ніколи не виключали, хоча учні там були найнесподіваніші — до Файга приїжджали з усієї Росії... За всю історію училища виключили лише одного учня, і ви, напевно, здогадалися кого?

Втрачати Льоді Вайсбейну було вже нічого. Того ж вечора, не чекаючи батьківської кари, він виїхав з міста з мандрівним цирком Бороданова, що гастролював в Україні. Його взяли в трупу як людину, яка вміла написати афішу, — ніхто з бороданівських артистів грамоти не знав. Льодя колесив з ними від міста до міста, на льоту вивчаючи небезпечну циркову науку: працював на трапеції, ходив по канату під самим куполом без будь-якого страхування. Його безстрашність захоплювала навіть бувалих циркачів. «А я заговорений, — хвалився він. — Дружини у мене нема, дому нема, статку нема, навіть костюма пристойного — і того нема. Удача таких любить».

З першою дружиною

Втім, вигідну наречену невдовзі він зустрів у Тульчині. Ганна Кольба була красивою і мала придане (100 карбованців, портсигар та срібний годинник). П’ятнадцятилітній Льодя, додавши для солідності кілька років, освідчився в коханні та запропонував одружитися, але в останню мить попросив у майбутньої тещі один карбованець сімдесят копійок і виїхав до Одеси — за батьківським благословенням. Наречена щодня посилала йому листи, але він на ці послання не відповідав, і вона перестала писати.
У 1912 році Василь Скавронський запросив талановитого хлопця в Одеський комедійно-фарсовий театр. «Саме тоді я й вирішив узяти собі прізвище, якого ніколи ще ні в кого не було, тобто просто винайти нове, — писав пізніше артист. — Звичайно, всі мої думки крутилися дуже високо. Що ж є ще на землі визначного, болісно розмірковував я, стоячи на Ланжероні і дивлячись на кручу з рибальською хатиною. Боже, подумав я. Утьоси, утьоси!»
І вже не Льодя Вайсбейн, а Леонід Утьосов мандрував країною. Його репертуар значно розширився. Один з бенефісів називався «Від трагедії до трапеції». Вистава починалася о восьмій годині вечора і тривала до другої ночі. Спочатку йшла сцена у слідчого зі «Злочину і покарання» (Утьосов — у ролі Раскольнікова), потім — перший акт з оперети «Прекрасна Олена» (Утьосов співав Менелая), потім — скрипкове тріо (Утьосов — перша скрипка), потім — пантоміма, куплети, комічне оповідання, ексцентричний танець, романси, пародії, жонглювання і політ на трапеції...

Через багато років у кафе-шантані на Хрещатику в Києві він зустрів чорнооку красуню, яка співала циганські романси. Не мав за правило Утьосов оплачувати вечерю малознайомим пані, але тут він не встояв — запросив її за свій столик, попросив замовляти, чого серденько побажає. «Циганка» прискіпливо вивчила меню і замовила якусь дешеву дрібничку — всього на карбованець сімдесят копійок. Мовчки з’їла, піднялася з-за столу і сказала: «Я — Ганна Кольба, ваша наречена. Вважайте, що борг моїм батькам ви віддали»...

У 1917-му Леонід Утьосов зайняв перше місце на конкурсі куплетистів у Гомелі і того ж року організував у Москві невеликий оркестр, з яким виступав у саду «Ермітаж». Його особистість була незвичайно багатогранною — і актор, і співак, і диригент, і організатор, і чудовий оповідач... Пізніше утьосівський «Теа-джаз» набув усіх ознак театрального спектаклю — небачений досі експеримент, коли музиканти-інструменталісти ставали акторами і збільшувалося взаємне проникнення одного виду мистецтва в інший.
У 1919-му Утьосов дебютував у ролі адвоката Зарудного у фільмі «Лейтенант Шмідт — борець за свободу». Другим його фільмом (1926) була картина «Чужі» режисера Бориса Свєтлова. У ній Утьосов грав червоноармійця Єгорова, який після закінчення громадянської війни та демобілізації приходить до суду з повинною, —убив жінку. В процесі судового розгляду розкривалася важка і трагічна доля цієї людини. Роль дочки червоноармійця Єгорова зіграла зовсім ще юна дочка актора — Едіт Утьосова.

Мало кому відомо про те, що фільм «Веселі хлопці» народився з вистави утьосівського «Теа-джазу» «Музичний магазин». Головним героєм його залишився Костя Потєхін, щоправда, з селянина-одноосібника він перетворився у фільмі в колгоспного пастуха — улюблену професію «батька всіх народів». «Незважаючи на те, що я зображав пастуха, цей літературний бугай був мені антипатичний», — згадував Утьосов. І не лише цей «бугай», не влаштовував його і текст пісень вже майже знятого фільму. Після зйомок у Гаграх, повернувшись до Москви, Утьосов таємно від усіх зустрівся з поетом Лебедєвим-Кумачом і попросив його «написати вірші, які відповідали б характеру Кості Потєхіна...» І той написав «Марш веселих хлопців», який став знаменитим.
Після урядового перегляду фільм отримав схвалення самого Сталіна. Успіх перевершив усі сподівання. Після показу за кордоном (стрічка демонструвалася під назвою «Москва сміється») Чарлі Чаплін писав: «До «Веселих хлопців» американці знали Росію Достоєвського, а тепер вони побачили великі зміни в психології людей. Люди сміються. Це велика перемога. Це агітує більше, ніж доказ стріляниною і промовами». Але всі лаври за «Веселих хлопців» отримали режисер Александров та актриса Любов Орлова, Утьосову за роль вручили... фотоапарат.
І все ж, на долю Леоніда Йосиповича випало чимало щастя. Він займався улюбленою справою, яка знаходила щирий відгук у серцях мільйонів. За спогадами оркестрантів, він був чудовим сім’янином.

Його дружина, Олена Осипівна Голдіна, якою він дуже дорожив, створювала йому надійний тил і завжди прощала його романтичні захоплення, навіть «таємне кохання», яке було надто серйозним. Він обожнював свою дочку. Його оточували чудові друзі. Він був улюбленцем народу, для якого співав і творив.
Але життя не стоїть на місці, роки беруть своє. Настала старість, яка принесла і хвороби, і гіркі роздуми. Олена Осипівна померла, коли Утьосову було 65 років. Тоня Ревельс (вона працювала в оркестрі Утьосова з чоловіком Валентином Новицьким), роман з якою у Леоніда Йосиповича тривав майже 40 років, якось відразу стала не потрібна. Утьосов зачинився один у своїй величезній квартирі, не знімаючи халата: слухав власні записи, згадував... На сцену він вирішив більше не виходити. Тоня відчула, що Утьосов бачити її більше не має бажання. Обміняла свою п’ятиметрову кімнату в Москві на квартиру у Воронежі і виїхала. А через місяць пролунав дзвінок: «Приїжджай! Я дуже кохаю тебе!»

Антоніна Сергіївна приїхала, вичистила квартиру, викинула його халат — життя знову стало налагоджуватися. Потім важко захворіла дочка Едіт (рак крові і мозкова пухлина). Неабияк настраждавшись сама і вимучивши батька, померла. Лише тоді Утьосов, нарешті, запропонував Тоні одружитися. Весільна церемонія була максимально спрощена — з поваги до віку нареченого працівники ЗАГСу погодилися зареєструвати шлюб у нього вдома. Гостей не було, і ніхто не може сказати: «Їхня мрія, що здавалася нездійсненною, збулася. Вони щасливі».
Їх роман тривав майже 40 років, а шлюб — лічені тижні. Навесні 1982-го, залишивши в Москві «молоду» дружину, якій було вже шістдесят, Леонід Йосипович перебрався у підмосковний санаторій «Архангельське».
«Я щодня бувала там. Одного дня повернулася — дзвінок: «Приїжджайте, він у реанімації, і надії нема». Мене до нього пустили лише на 5 хвилин, — згадувала Антоніна Сергіївна. — Лежить весь у проводах, якихось трубках, але посміхається: «Як добре, що повернулася. Давай поговоримо...»

Потім він сказав: «Через два дні мене випишуть». Я повернулася додому, а о 7-й годині подзвонили. Останні його слова були: «От і все!».
Леонід Утьосов помер 9 березня 1982 року. На його похорони на Новодівиче кладовище прийшли тисячі людей.
Тетяна НОВИКОВА.