Ганна Барвінок:таємниця кохання Куліша

Вивчаючи призабуті або ж насильно вилучені сторінки рідної історії, мимоволі дивуєшся: наскільки ж багата українська культура! І це твердження — не красиве пустопорожнє гасло, не данина ущемленому національному самолюбству, а констатація реального історичного факту. Найкраще наведена думка ілюструється аж ніяк не абстрактними розмірковуваннями, а конкретними людськими долями, долями будівничих нашого духовного світу — і геніїв, і зірок, що світили, сказати б, «віддзеркаленим світлом». А втім, якраз життєвий шлях героїні нашого короткого оповідання дуже яскраво доводить, що без таких зірок «другої величини» наша культура теж не відбулась би. Шлях же цей — як пісня, щемлива, сумна та світла водночас...

Ганна Барвінок (літературний псевдонім, справжнє ім’я — Олександра Михайлівна Білозерська) народилася 23 квітня 1828 року на Чернігівщині, на хуторі Мотронівка поблизу Борзни. Батько дівчини, Михайло Білозерський, був одним із найосвіченіших людей в тих краях, здобув репутацію «вільнодумця», «масона» та «вольтеріанця» (і справді, він залюбки читав знаменитого французького філософа в оригіналі!). У той же час М. Білозерський, шляхетський маршал-предводитель місцевого дворянства, був свідомим українцем, щиро й глибоко цікавився зародками нового українського письменства. Батько помер, коли Олександрі було лише шість років: дівчина дістала здебільшого домашню освіту (почасти — і в приватних пансіонах). Вже в 14 років освіта її була завершена. Але це — з формального боку, а внутрішній світ майбутньої талановитої письменниці не знав ніколи відпочинку, причому незмірно більше важило для неї не кількісне накопичення несистематизованих знань, а усвідомлення головної ідеї життя: щастя й вищий обов’язок — служіння українському слову.

Навіть для тих, хто лише поверхово обізнаний з історією національно-духовного відродження України, ім’я та постать Ганни Барвінок невіддільні від життя та справ її уславленого чоловіка — Пантелеймона Олександровича Куліша, мабуть, найсуперечливішого з класиків нашої літератури, та й культури загалом.

 Так, історія кохання Олександри Білозерської й Куліша (а потім — 50-річного подружнього життя, в жодному разі не ідилічного, де було все; а все ж таки Куліш мав усі підстави написати коханій дружині: «О, ні, з тобою ми, Пречиста, не помрем: // Зоставим дві душі у любій Материзні, // Світитимуть вони спарованим огнем // Народу темному, безбатченку в Отчизні), ця дивовижна, невигадана історія гідна того, щоб бути відтвореною в романах. І недарма багато друзів (серед них — видатний український вчений, просвітитель та перекладач Іван Пулюй) називали Олександру Михайлівну «нашою Беатріче», «ідеальною дружиною Куліша». Тут немає жодного перебільшення. Коротко нагадаємо історію їхніх стосунків.

15-річна Олександра та її майбутній чоловік (старший від неї на дев’ять років) познайомилися в Мотронівці; Куліш, уже багатообіцяючий письменник, приїхав туди погостювати на запрошення свого друга, Василя Білозерського, пізніше — відомого діяча нашої культури (зокрема, активного кирило-мефодіївця, а згодом — одного з видавців першого українського журналу «Основа»), рідного брата Олександри. Як згадує Василь, сестра, вихована «під уважним наглядом матері», прагнула (або була вимушена) бути стриманою з Кулішем. «Він (Куліш.), пристрасний і нетерплячий, хотів неодмінно домогтися її освідчення, — пригадує Василь Білозерський, — але не міг, і коли виїжджав від нас для подорожі Київською губернією, просив її прийняти його портрет на згадку, проте вона відмовилась, і він, виїхавши від нас, за ворітьми знищив його й викинув у рівчак». Чи знав Куліш, що «тиха» й «сором’язлива» Олександра заявила матері буквально таке: «Ви не бажаєте, щоб я вийшла заміж за Пантелеймона Олександровича, — я з вашої волі не вийду, але ніхто інший не буде моїм чоловіком»?

Гордий та самолюбний, Куліш майже рік намагався забути про Олександру, проте не міг і несподівано знову з’явився до Білозерських. Відбулася відверта розмова між ним та невблаганною матір’ю дівчини; Олександра, покликана «заявити вирішальне слово», заявила, що кохає Пантелеймона, проте Білозерська-старша заявила, що дочку заміж в жодному разі не віддасть. Кулішів роман на деякий час припинився. Але в 1846 році письменник дістав наукове відрядження за кордон (для вивчення слов’янських мов). Перед від’їздом він вирішив побувати в Мотронівці. Здавалося б, «приборкане» кохання відродилось з новою силою, протистояти якій було неможливо. Тепер вже Олександрина мати згодилася на шлюб — можливо, справа була в тім, що Кулішеві, на її погляд, відкривався шлях до кар’єри. Що ж до самої дівчини? Пригадуючи ту пору в листі, написаному 1905 року у віці 77 літ (!), Ганна Барвінок писала: «Всем ли так удается в молодости три года обоюдной горячей любви? И теперь еще этот пыл любви не угас, и оттого я так долго живу, что есть горючесть жизни, есть фундамент — воспоминания прошедшего».

Весілля молодих відбулося 24 січня 1847 року; «старшим боярином» на тому весіллі був сам Тарас Шевченко, який так і сипав жартами, дотепами. У понад 50-річному (Куліш помер на початку лютого 1897 року, щойно відсвяткувавши разом з дружиною «золотий ювілей» того незабутнього весілля) подружньому житті Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок було більш ніж достатньою драматичних моментів. Молодій дружині (до речі, Олександра Михайлівна у своїх блискучих поетичних спогадах називає не раз свого чоловіка «моя дружина», це вельми цікаво!) доводилось стійко переносити приниження під час арешту і заслання Куліша до Тули, й виявляти дивовижно мудру терплячість під час «романів» Пантелеймона Олександровича з іншими жінками, вигаданих і реальних романів, про які так люблять розповідати ті, хто в історії культури вбачають здебільшого «полуничку».

Але вкрай несправедливим було б звужувати роль Ганни Барвінок у духовному житті України, вбачаючи в ній не більше ніж «дружину Куліша». Перед нами — талановита, самобутня письменниця, майстер психологічної прози (оповідання «Русалка», «Нещаслива доля», «Вірна пара», «Перемогла», «П’яниця» та багато інших), яку цікавило, за власними словами, «кохання української жінки та чи щаслива вона». За споминами Ганни Барвінок, свою літературну діяльність вона розпочала після наполегливих спонук Куліша. До двох оповідань письменниці — «Лихо не без добра» та «Восени літо», надрукованих 1860 року в альманаху «Хата», передмову написав її чоловік.

Новели Ганни Барвінок (а перше своє оповідання «Жидівський кріпак» вона написала ще у 1847 році у Варшаві, під час подорожі разом з Кулішем відразу після шлюбу) дістали в цілому шанобливу оцінку Бориса Грінченка («Кращі її оповідання належать і до кращих зразків українського письменства»); Івана Франка, який називав її «поетом жіночого горя»; Дмитра Дорошенка, який вважав, що ряд творів Ганни Барвінок «можуть сміливо посісти місце поряд із всесвітніми літературними образами поетичної й ніжної жіночої вдачі». Проте попри такі відгуки в радянські часи книжки письменниці не виходили, її творчість замовчувалась...

Олександра Михайлівна Білозерська закінчила свій життєвий шлях 23 липня 1911 року. Ми не маємо права забувати спадщину цієї шляхетної, обдарованої жінки, її неповторну поетичну мову. Ось, наприклад, які слова про Шевченка знайшла вона у своїх спогадах («Голосіння по Шевченкові»): «Ти у нас був старший од усіх, а як заговориш, то мов найменший брат. Річ твоя тиха, а корила собі всю Україну... Не треба тобі ні рідних, ні хрещених діток, щоб одпокутовать тобі містечко на тім світі: ти сам собі спокутував, страждучи по темних братах своїх! Не оглянулись ми, як ти уже й рушив на Божу дорогу... мов зоря вечірняя покотилася».

Так писати могла лише Ганна Барвінок. У її серці завжди жила Україна. І цим вона заслужила право принаймні на нашу добру пам’ять.

Ігор СЮНДЮКОВ