Поляки та українці:за лаштунками конфлікту

Конфлікт українців і поляків у тій формі, якої він набрав у середині ХХ століття, був закладений у столітті попередньому. На той час і українці, і поляки були позбавлені власної державності та поділені між кількома імперіями. На Західній Україні поляки були переважно римо-католиками, шляхтою або ж представниками індустріальних професій, зазвичай міськими жителями, українці ж — переважно селянами і греко-католиками, чию еліту представляло духовенство. На початок ХХ століття політичні класи обох народів дійшли висновку, що єдиний шанс для них здобути незалежність — велика війна, програшна для імперій, які поділили між собою їхні землі.

Але оскільки ні українці, ні поляки не мислили власної держави без Західної України, то готувалися також і до війни один проти одного. І вона розпочалася у перших днях листопада 1918 року. А закінчилася у липні наступного, 1919 року – відступом Української галицької армії. Поляки як окупанти Коли західноукраїнські землі опинилися у складі міжвоєнної Польщі, українці сприймали поляків як окупантів. Перші вибори, оголошені у 1922 році, українці бойкотували. Надалі добрим тоном вважалося триматися осторонь офіційної влади та всіляко саботувати її починання. Багато сіл поділилося на українську та польську частину, кожна з яких жила своїм життям, у містах обирали крамниці для щоденних закупів за національністю власника.

Але бойкотами все не завершилось: українська спільнота стала об'єктом полонізації в усіх відношеннях. Зокрема, школи з українською мовою викладання закривали або робили двомовними, тож до 1939 року "дожили" заледве 300 українських шкіл (у 1920 році їх було близько 3 тисяч). Обіцянка відкрити університет з українською мовою викладання так і не була виконана, а вступ до існуючих вищих навчальних закладів був майже перекритий через штучно встановлені норми прийому. Одночасно тривала соціальна та економічна дискримінація: українських фахівців витісняли з Галичини, намагаючись, щоб вони виїхали працювати у етнічну Польщу.

Для українця був закритий шлях до добре оплачуваної роботи — якщо тільки не переходив офіційно у римо-католицтво. Натомість на українські терени масово заохочували переселення так званих "осадників", польських селян та колишніх учасників воєн 1918-1920 років, яким надавали найкращі землі — це в умовах хронічного і гострого земельного дефіциту. Врешті дійшло до акції "пацифікації" 1930 року, коли кількадесят українських сіл сплюндрували спеціально викликані війська. У 1938 році на Холмщині та Підляшші відбулася так звана "ревіндикація", суть якої полягала у перетворенні православних храмів на римо-католицькі, а часто їх взагалі просто руйнували.

Українці відповідали парламентськими протестами та підпільною боротьбою: вчинялися замахи на державних посадовців, бойкоти державних монополій, так звана "шкільна акція"— знищення символіки польської держави у школах та гімназіях. Найгучнішою акцією стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, здійснене бойовиком ОУН у червні 1934 року. Міжвоєнні десятиліття нагадували замкнене коло: українці продовжували боротьбу за свободу, відповідаючи на репресії, польська влада продовжувала репресії, бо була певна в нелояльності українців.

Це коло розірвала тільки Друга Світова війна. Вузол затягнувся Для українців напад нацистів на Польщу у вересні 1939-го став нагодою розгорнути антипольське повстання, яке за кілька днів охопило майже всю Галичину та Волинь. В рамках "пацифікації тилів" солдати польської армії розстрілювали українських селян та спалювали господарства. Вогнище війни не спалахнуло лише тому, що за лічені дні Західна Україна потрапила під контроль Радянського Союзу.

Лемківщина, 1947 - українські партизани, яких конвоюють польські солдати

А вже з літа 1941 року теж була окупована нацистами. Відповіддю обох народів на німецьку окупацію стало створення підпільних армій. У вересні 1942 року командування польської Армії Крайової затвердило план польського повстання, серед завдань якого передбачалося придушити спроби українців здобути державність. Польський політичний провід не мав наміру поступитися Західною Україною, наголошуючи на необхідності "знешкодити всіх українських діячів". Тим часом українці, оголосивши відновлення державності, розгортали масовий визвольний рух. Вузол затягнувся.

З кінця 1942 року частішали сутички між польськими та українськими бойовими загонами, часто самі селяни нападали на сусідні села (чи навіть хати), знищуючи "ворога". Ситуацію каталізували масові виселення нацистами поляків біля Замостя на Люблінщині за участю української допоміжної поліції. На місце виселених поляків заселили українців. У архінапруженій ситуації таке рішення було вкиданням запаленого гнота до льоху з порохом.

Цей порох вибухнув: вважаючи українців співвинуватцями виселення, у березні 1943 року польське підпілля атакувало українців на Грубешівщині. Було знищено села М'єтка, Сагринь, Турковичі, Моложів, Стрільці. Під час нападу на село Пересоловичі загинув, захищаючи дружину і сина, Яків Гальчевський, колишній офіцер Армії УНР, у міжвоєнний період — офіцер польської армії, учасник Вересневої кампанії, нагороджений орденом Віртуті Мілітарі. Всього за весну 1943 року жертвами польських наскоків стало майже 5 тисяч українців.

Нацисти не припиняли провокативну практику: відправляли проти підпільних рухів чи збирати продуктовий контингент польську допоміжну поліцію в українські села, українську — в польські. Часто німці арештовували і розстрілювали українців за списками, складеними урядовцями-поляками. Українці теж не забували внести до аналогічних списків поляків. Врешті, із завершенням формування повноцінних воєнних підрозділів, обидва підпільні рухи змушені були втрутитися, щоб захистити своє ж цивільне населення і вибити "базу ворога". Так на фоні великої світової війни розгорнулася ще одна локальна — польсько-українська. Влітку 1943 року на Волині вона досягає свого апогею.

Українські підрозділи атакують ті польські поселення, які були базами для польських підпільників. За даними документів польського підпілля, у другій декаді липня 1943 року від нападів українських загонів потерпіло 12 населених пунктів, всього за липень — 60. При цьому поляки не були безборонними жертвами: маючи у розпорядженні військові загони, вони відповідали атаками проти українців. Того ж літа 1943 року конфлікт став поширюватися на Галичину, пізніше — на Закерзоння (тепер — територія Польщі).

У самому Львові польське підпілля розпочало полювання на українську інтелігенцію — загинув професор Андрій Ластовецький, потім, не витримавши напруги, помер від серцевого нападу лікар Мар'ян Панчишин. Напругу посилювали розповіді про звірства, відповідно, поляків та українців — залежно від національності оповідача. Під впливом паніки, яка зростала, польське населення почало спішно перебиратися в міста, а обидві сторони посилено готувалися до відбиття вірогідної атаки.

І українці, і поляки дотримувалися принципу "приналежність території визначає національність жителів". Тож весною 1944 року ОУН поширює у Галичині заклик до поляків покинути українські землі. Аналогічну заяву, тільки до українського населення, видало польське підпілля. Люди панікували, підпільні формування чинили взаємний запеклий опір. Доходило до повномасштабних боїв між УПА та АК, де з обох боків брало участь до двох тисяч бійців. Протистояння почало вщухати тільки після того, як стало зрозуміло, що кордони цього разу будуть визначатися знову не українцями, і не поляками — а тоталітарним Радянським Союзом.

Останній раунд війни розпочався на Закерзонні 1945 року з так званого "обміну населенням", який означав примусову депортацію українців на територію УРСР. Оскільки українці Закерзоння не квапилися покидати свою малу батьківщину, їх слід було змусити. Тож весною-влітку 1945 року на Закерзонні знищено села Павлокому, Пискоровичі, Малковичі, Березка, Завадка Морохівська, Терка та низку інших. Цьому вчинила опір УПА — так війна продовжилася, тільки цього разу проти УПА виступав польський комуністичний уряд. Завершальним акордом стала депортація українців на західні території Польщі у рамках акції "Вісла" 1947 року.

Попросити прощення і пробачити Протистояння коштувало обом народам десятків тисяч жертв. За даними історика Івана Патриляка, за 1942-1944 роки загинуло близько 14-16 тисяч українців і близько 39 тисяч поляків. За 1945-1947 роки загинуло до 15 тисяч українців, а близько 150 тисяч було депортовано. Як зауважує фахівець з теми Володимир В'ятрович, назагал втрати були вищі там, де більш потерпіла сторона становила меншість: поляки понесли більше жертв на Волині та в Галичині, тоді як українців більше гинуло на Закерзонні.

Які б не були політичні мотиви і передумови, на практиці конфлікт вилився у взаємну етнічну війну, де обидві армії чинили дії, які можуть бути кваліфікованими як воєнні злочини. На жаль, жодна із воєн ХХ століття не обійшлася без цього, тож у ХХІ-му столітті важливо подбати, аби такого не повторилося. Спроби ж звинуватити УПА у геноциді поляків на Волині, які знову почали озвучувати політики Польщі, не враховують, що загибель людей певної нації можна назвати геноцидом лише за умови, якщо винуватець володіє повною монополією на насильство відносно жертви — внаслідок беззахисності тої ж жертви.

Поляків на Волині 1943 року беззахисними не назвеш, а українці монополії на насильство не мали. Хто і справді був незрівнянно сильнішим — так це нацисти, а з 1944 року — "совєти". Врешті вони почергово і тримали контроль над цими територіями, а конфлікт між українцями і поляками був однозначно вигідним обом тоталітарним режимам.

Конфлікти, у тому числі криваві, є частиною як людської історії в цілому, так і історії українсько-польських відносин зокрема. Слабкою втіхою є те, що в історії кожного європейського народу знайдуться не менш похмурі сторінки. Але так чи інакше - їх уже не перепишеш, як і не викинеш з українсько-польської історії трагедії Волині та Закерзоння. Все, що ми можемо — і повинні, якщо не хочемо допустити повторення війни, хай і на папері — це прийняти історію як об'єктивний факт, вивчати її і спробувати зрозуміти. Навіть якщо трагізм того, що відбулося, виходить далеко за межі людської уяви.

Неодмінним елементом і наслідком розуміння подібних за розміром трагедій є прощення. Взаємні заяви за формулою "пробачаємо і просимо вибачення" вже звучали і від церковних ієрархів, і від інтелектуалів обох країн. Врешті 2003 року пролунали спільні звернення офіційних представників обох держав — спочатку найвищих законодавчих органів (Верховної Ради України та Сейму Республіки Польща), а відтак — президентів України та Польщі. Хтось може скептично зауважити, що офіційними заявами не вивітрити ворожість з усіх голів. Але саме позиція лідерів суспільств і народів задає тон — "кому багато дано, з того багато і спитається".

Олеся Ісаюк