Іван Миколайчук: душа українського кіно

Іван Миколайчук – український талановитий кіноактор, сценарист, режисер радянської доби – народився 15 червня 1941 року в селі Чорториї (нині Чернівецька область) у сім’ї прохідника-залізничника Василя і Катерини Миколайчуків. Іван був четвертою дитиною. Всього у сім’ї Миколайчуків було десятеро дітей.

Іван Миколайчук у виконанні Юрія Журавля

Із самого дитинства Іван ріс дуже допитливим, любив співати, грав на декількох музичних інструментах, але найдужче любив грати на скрипці. Усіх в сім’ї  вражала спостережливість Івана. Він часто перед родичами і своїми товаришами зображав, як шкандибав сусідський дідусь, як сварилися між собою баба Маруся і баба Катерина… Влітку Іван разом з іншими дітьми допомагали батькові на залізниці: викладали вздовж колій біленькі камінчики, збирали сміття, пололи бур’яни. Вечорами діти любили слухати вірші Тарас Шевченка,  які декламувала дітям їх мати.

Ще ранньої юності Іван визначив сою долю: поступив у Чернівецьке музичне училище за спеціальністю «Хормейстер художньої самодіяльності», яке закінчив у 1961 р. По закінченню училища Iван грав на багатьох музичних інструментах: сопілці, роялі, цимбалах, скрипці, баяні, трубі, арфі… Далі майбутній кіноактор навчається у театрі-студії при Чернівецькому українському драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.

У 1961 р. Іван вступає до Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого. Навчався у відомого кіномитця  Віктора Івченка, за рекомендацією якого Іван був запрошений Сергієм Параджановим на зйомки фільму «Тіні забутих предків». Як згадував С. Параджанов: «Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпували з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого актора…

 Ми відчули, що це унікальний талант. Проби були дивовижні. В одну мить він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Весь, як дзвіночок, Іван був чистим, мужнім, ніжним. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі».

«Тіні…» були визнані одним з двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів. Ще під час зйомок «Тіней…» розпочалася робота актора над роллю молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон». Великим досягненням актора було сміливе і сучасне трактування образу Т.Шевченка. Т.Шевченко у виконанні І.Миколайчука  – людина з живими почуттями, духовно зв’язана зі своїм народом.

"Тіні забутих предків":таємниці і загадки Параджанова

На зустрічі з глядачами фільму «Сон» у столичному кінотеатрі «Жовтень» 4 березня 1965 р. актор сказав: «Для мене грати роль Шевченка, яким захоплювався я ще в школі, була і честь велика, і відповідальність».

Після блискучого дебюту, Іван активно знімається у кіно. В головній ролі чи епізодичній Іван міг додати до стрічки щось своє, неповторне, що не виходило в інших. Слова Ліни Костенко з епіграфу дуже влучно передають людську сутність актора, його справжність в усьому.

У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван не лише виконавець цікавої ролі козака Василя, а й співрежисер фільму. Під його керівництвом здійснювалося музичне оформлення фільму. Він був ініціатором створення тріо «Золоті ключі», яке супроводжувало піснями кінокартину. Для довідки: тріо складалося із володарок чарівних голосів України – Ніни Матвієнко, Валентини Ковальської, Марії Миколайчук.

Фільм «Білий птах з чорною відзнакою» (1971) стає новою сторінкою у творчості Івана Миколайчука – він стає сценаристом. У цій стрічці Іван Миколайчук з режисером Юрієм Ільєнком вперше у радянському кіно розповіли про долю героя УПА. Ця тема була небезпечна і заборонена у ті роки.

Сценарій «Білий птах з чорною ознакою» Іван Миколайчук писав, готуючи роль повстанця Ореста для себе. Але «ідеологічні мужі», що прискіпливо стежили за його творчістю, заборонили йому цю роль – він був занадто відомим і популярним, щоб виступати у ролі «українського бандита». Йому дозволили зіграти брата Ореста – комуніста (цю роль він, напевно, справді грав, а не виконував). Іван погодився, аби хоч таким чином пролити промінчик на українську історію, яку тоді брехливо творили у Москві. Він дуже любив Україну, в яку вріс корінням, пущеним ще прадідами.

Так само Іван любив своє село. Тут, на батьківському дворі, він почав будувати новий будинок, але вже будучи хворим і знаючи, що життя підходить до кінця, благав родину, аби залишили стару батькову хату. Коли ж його Марічка привезла звістку, що хату таки розвалили (її з абсолютною точністю звели заново вже після його смерті), він тяжко зітхнув і вимовив: «Отак за хатою і відійде моя душа». 

З дружиною Марічкою

І вона скоро відійшла – це сталося 3 серпня 1987 року. Але в селі кажуть, що вона повернулася знову сюди разом з білими лебедями: саме того року вперше на чорторийське озеро прилетіли ці білі птахи, про яких Іван писав сценарій. Вони й дотепер не покидають озеро, навіть тут зимують. У Чорториях їх так і називають – Іванові лебеді.

«Білий птах…» отримав міжнародне визнання, а на Московському міжнародному фестивалі навіть отримав Золоту медаль. Одночасно для І.Миколайчука та його друзів починається важкий період випробувань і переслідувань. Івана за його любов до рідного народу, рідної культури,  рідного слова звинуватили у націоналізмі і кваліфікували як людину ворожої ідеології. Акторові не раз приходилося відповідати у різних інстанціях та органах за свій талант, за свою безмежну любов до рідної землі… Його не заарештували, але обклали з усіх боків, зацькували, створювали навколо нього вакуум, відлучали від творчості. Був вилучений із прокату відомий фільм «Тіні забутих предків», не дозволили знімати фільм «Пропала грамота». Протягом важких сімдесятих років минулого століття прізвище актора безжалісно викреслювалося з усіх творчих списків комунофашистською (інакше не назвеш) рукою.

Таке ставлення до України, її традицій, пісень, мови дуже гнітило волелюбну Іванову душу. Згодом цей «неблагонадійний націоналіст» зрозумів, що за ним пос-тійно пильнують «кагебешники». Його талант зазнає утисків, Івана поступово «відлучають» від кіно. Настрій, біль Іванової душі добре відчувають рідні, коли він приїздить до батьківської хати. «Нема України, нема України, – виривається тут у нього. – Румуни гнітили тіло, а москалі вбивають душу».
Але його було важко зломити. Він і не прогинався, як це вміють «талановиті» наші земляки. Якось до нього завітав московський, тепер такий відомий (!), кіносценарист Віктор Мережко (до речі, ріс в Україні, навчався у Львові). Дружина Івана Марійка звернулася до нього українською мовою, а той здивувався і «папрасил»: «Прошу, говорите на нормальном языке. Я уважаю украинскую песню, но это ваше наречие…» Договорити йому Іван не дав: «Тих, хто не поважає моєї мови у моїй хаті, прошу негайно вийти!» Ця ситуація ще більш ускладнила творче життя відвертого Івана Миколайчука, який не сприймав приниження, фальші й лукавства.
Коли він нарешті отримав у Києві квартиру, то запросив у гості маму. Вона забідкалася, що немає «світської святошної сукні». На що Іван сказав: «Мамо, я хочу, щоб Ви приїхали у тутешньому Вашому вбранні». Катерина одягнула святошню горбатку (буковинська спідниця, нижній кут якої загортається доверху), запоясавши її боярком, на блузу накинула киптарка (безрукавку) і поїхала з Іваном, взявши ще й тайстру (сумку через плече). В Києві на вокзалі на неї, зрозуміло, оглядалися, а одна міщанка навіть завбачливо сказала: «У вас спідниця задерлася». Іван відповів: «То так має бути», взяв тайстру на плечі, та й пішли, незважаючи на прискіпливі погляди. 

І все-таки попри все, Івану Миколайчуку у 1979 році вдалося втілити свою давню мрію – зняти свій фільм «Вавилон ХХ». Фільм був справжнім вибухом в українському кіно. Він увібрав в себе все найкраще, що міг йому дати Миколайчук-актор (Фабіан), Миколайчку-сценарист, Миколайчук-режисер і Миколайчук – автор музичного оформлення. У 1980 році кінострічка була відзначена призом «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Подальша доля Івана була ще важча: все, що він робив, було «націоналістичним»… Його сили танули… 3 серпня 1987 року на 47 році життя пішов у вічність Великий українець – видатний кіноактор, сценарист, режисер. Україна втратила ще одного вірного сина, а українська культура –  неординарного митця.

В особі Івана Миколайчука українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Він був дуже популярним в українському народі, але звання народного артиста він так і не одержав і вже посмертно отримав Державну Шевченківську премію.