Таємниця подвигу Матросова:міфи і реальність

Свого часу практично у кожній школі його фото відкривало галерею портретів під спільною назвою "Герої війни". Воно ж було обов’язковою приналежністю кабінетів військкоматів, ленінських кімнат у військових частинах, музеїв бойової слави…

Олександр Матросов

Офіційна версія
Вперше вона з’явилася наприкінці зими 1943 р. у газеті "Правда" з-під пера військового кореспондента, згодом історика та письменника М. Шкадаревича — одразу після відповідного указу про присвоєння звання Героя Радянського Союзу рядовому 294-го стрілецького полку Матросову Олександру Матвійовичу.

По закінченню війни в 1947–48 роках група провідних радянських кіномитців на чолі з нашим земляком, режисером Леонідом Луковим випустила, як писали на афішах, "патріотичний фільм" під безхитрісною назвою "Рядовий Олександр Матросов". Головну роль зіграв, на жаль, уже забутий талановитий 19-річний тоді Анатолій Ігнатьєв.

Нагадаємо для молодих читачів, про що йшлося. В бою під селом Чорнушки неподалік од міста Великі Луки на Псковщині рядовий, комсомолець Олександр Матросов закрив грудьми амбразуру ворожого ДЗОТу і ціною власного життя забезпечив виконання бойового завдання, поставленого головнокомандуючим тов. Сталіним.

Відповідним указом тов. Сталіна прізвище Матросова було навічно занесене у списки військової частини, а 294-й полк отримав його ім’я і вельми сумнівний пересувний пам’ятник: навічно застелену койку в казармі, першу в першому ряду від входу з портретом героя на стінці в узголів’ї.

Численні енциклопедії та словники подавали коротеньку, в кілька рядків офіційну біографію Олександра Матросова:
• народився 5 лютого 1924 року в місті Катеринославі (Дніпропетровськ) Української РСР;
• батько — Матвій Матросов, катеринославський більшовик-пролетар, посланий партією на колективізацію сільського господарства. Підло вбитий куркулями. Матір померла від горя.
• Олександра виховувала спочатку бабуся, а згодом педагогічний колектив Мелехівського дитбудинку Ульяновської області;
• трудову діяльність розпочав у 14 років помічником вихователя Уфимської трудової колонії;
• від початку війни подавав заяви про направлення його на фронт. Однак втрапив туди лише восени 1942-го (версія, викладена у фільмі), за іншими даними — 21 лютого 1943 року;
• героїчно загинув на другий день перебування на передовій.
Крапка!

І ніяких сумнівів. Підростаючому радянському поколінню це належало вивчити, як отченаш, і бездумно наслідувати.

Сумніви
Першими вони з’явились у вищезгаданого колишнього воєнкора газети "Правда" М. Шкадаревича. Він не був свідком бою під Чорнушками, а опис подвигу взяв із відповідного представлення командування до високої нагороди. Плюс коротка розмова із замполітом полку. Але одразу після 1945 року Головне політуправління Міністерства оборони замовило М. Шкадаревичу документальний роман про все життя героя. Літератор поїхав до Дніпропетровська, передивився всі архіви тамтешніх загсів та реєстраційні картки паспортних столів МВС і не знайшов ані в місті, ані на його околицях жодної людини на прізвище Матросов. Не зміг він відшукати й пояснення тому факту, як дитина, що втратила всіх рідних у самому центрі України, опинилася за тисячу кілометрів — під Ульяновськом. На додачу допитливому письменнику пояснили, що особистий склад полку імені Олександра Матросова за півтора роки війни кілька разів майже повністю "обновився". І взагалі, цей полк, що є зараз, то не той полк, а колишня бригада, котра прибула на передову з Уралу за кілька місяців після бою під Чорнушками.

Роман таки побачив світ. Але вже за підписами трьох авторів, причому М. Шкадаревич був вказаний останнім.

Подальші пошуки правди суворо припинялися відповідними інстанціями. Всі документи полку, крім копії Указу про нагородження Матросова та увічнення його пам’яті, були засекречені. Сьогоднішня техніка дозволяє однозначно встановити, що гімнастерка з погонами на канонічному портреті — результат фотомонтажу. Обличчя — спотворене ретушшю. Знаменний факт: і пам’ятник над могилою Матросова, і численні скульптури та бюсти ліпились або вирізьблювались з актора Анатолія Ігнатьєва.

Сеанси чорної магії у російських архівах
Відомо, що відсутність об’єктивної інформації породжує не лише легенди та міфи, а й плітки та анекдоти. На жаль, у перебудовний період численні "першопройдисвіти" не дошукувалися істини, а переповідали старі плітки та плодили нові. Тільки наприкінці 90-х і на початку 2000-х з’явилися перші серйозні дослідження.

Краєзнавці з міста Великі Луки першими повідали, що Олександр Матросов загинув у бою не за село Чорнушки, а за населений пункт із типово російською назвою Плєтєнь. Тут зрозуміло: комусь із товаришів комісарів назва видалася двозначною. У Чорнушках героя лише поховали і звели відповідний меморіальний комплекс. Але це ще півбіди. Розсекречені архіви Міністерства оборони СРСР внесли суттєве уточнення в офіційний міф: бій за ДЗОТ відбувся не 23 лютого, а 4-ї доби по тому — 27-го. І, відповідно, Олександр Матросов прибув на передову не 21-го, а 25-го лютого. І тут є пояснення: 23 лютого — дата одного з найсакральніших радянських свят, Дня Червоної Армій та Військово-морського флоту. Себто, реальний подвиг тупо посунули в часі, аби "приурочити", уславити себе, рідненьких-живеньких, і прикрити той факт, що взяти клятий Плєтєнь у визначений командуванням строк не вдалося. На жаль, це канонічний приклад радянського холуйства, замішаного на страху за власну шкуру.

А далі було, як у тій казці: чим далі, тим страшніше. Хтось нарешті звернув увагу на недогляд авторів офіційної версії. З якого такого дива неповнолітнього хлопчака зараховують до штату пенітенціарного закладу? Довелося визнати, що в Уфимську колонію Олександр Матросов прибув… під конвоєм, згідно з вироком суду. Після чергової бійки у дитбудинку волелюбний хлопець утік із колонії. І отут — суттєве зауваження, котре дозволило нам зробити далекосяжні висновки. Відповідно до Кримінального Кодексу СРСР втеча з дитбудинку вважалася підсудним злочином лише в тому випадку, коли ця установа підпорядковувалася не Наркомату освіти, а Наркомату… внутрішніх справ.

І ще: реальний Олександр Матросов за 2 роки відсидки в Уфимській колонії здобув спеціальність суднового моториста річкового флоту. Однак за місцем призначення не з’явився, був відловлений міліцією і, знову ж таки, відданий до суду. Якраз "запрацювала" нова стаття кримінального кодексу про ув’язнення до колонії за невихід на роботу, прогул і навіть за спізнення. Втім, притягали за однією статтею, а покарали за іншою — порушення паспортного режиму. Напевне, тому, що там передбачався більший строк, ніж за "порушення трудової дисципліни".

Отже, початок Другої світової війни застав Матросова за колючим дротом чергової колонії. Це вже зараз ми знаємо, що після жорстоких поразок влітку-восени 1941 року радянське керівництво було вимушене "зачистити" зловісний "Архіпелаг ГУЛАГ" і відправити на фронт не лише безневинно репресованих командирів Червоної Армії, а й звичайних кримінальників. Останні йшли не з великою охотою. І воювали тільки під прицілами кулеметів спецзагонів НКВС.

Наступного 1942-го року після ганебного провалу контрнаступу під Харковом та серії приголомшливих невдач у спробах прорвати фронт під Ржевом дійшла черга і до неповнолітніх ув’язнених. Той, хто запам’ятав дату народження Матросова за офіційною версією, може заперечити: він же з 24-го року! Йому 18 виповнилося ще на початку лютого 1942-го. А от і ні! Низький уклін краєзнавцям з Великих Лук. Бо вони віднайшли в архівах Ульяновського загсу копію відновленого зі слів Олександра Матросова та вихователів Мелехівського дитбудинку "Свідоцтва про народження", яке свідчить, що Олександр народився 3 серпня 1926- го року! Прізвища батьків та їхні імена Олександр начебто не пам’ятав, окрім імені батька — Матвій. Відновлене свідоцтво № 412 датується 15 квітня 1937-го року.

Отже, навіть якщо повірити офіційній версії, що Олександра Матросова мобілізували до війська восени 1942-го, то виходить, що й до встановленого Сталіним віку мобілізації з 17 років хлопець не дотягував.

Наша версія: років за 30 тому, на початку 80-х нам пощастило кілька годин поговорити відверто зі справжніми колоністами легендарного Антона Макаренка. Вони й розповіли, як старших комунарів у 1933-му році, у самий розпал Голодомору працівники ОГПУ залучили до вельми специфічної операції: макаренківцям, колишнім безпритульним доручили старанно перевіряти всі можливі схованки в пасажирських та товарних поїздах, що прибували до Харкова з районів, охоплених голодом. Річ у тім, що кожну залізничну станцію на тих теренах стерегла воєнізована охорона — аби люди не тікали із заблокованих регіонів. Вохрівці ж прочісували пасажирські та товарні вагони, але конаючим від голоду батькам часом вдавалося заховати своїх малих дітей в імпровізованих схованках: якщо до міста добереться, то там виживе, а інакше помре разом із дорослими. Природно, що називати свої прізвища та місця проживання малі втікачі зарікалися. Тому всі дані записували зі слів тих, хто знайшов. Вони ж часто давали знайдам свої прізвища.

Чекісти не приховували, що подібні акції регулярно проводилися на всіх крупних залізничних вузлах, перш за все, у великих промислових містах. А головне — всіх віднайдених дітлахів з вимираючих від голоду теренів збирали у спецрозподільники НКВС, а звідти відправляли у спецдитбудинки того ж зловісного відомства далеко за межі України. Вони не виявляли запізнілого гуманізму, вони прибирали свідків. Цього правила дотримувалися настільки суворо, що його не дозволили порушити навіть Антону Макаренку, котрий хотів удочерити шестирічну дівчинку, знайдену поміж тюками сіна на платформі. Дитину забрав особисто заступник начальника ОДПУ УРСР тов. Балицького, котрий заразом вичитав педагогу, що не входить до його компетенції.

Тож ми вважаємо, що десь у 33-му році, у самий розпал Голодомору на вокзалі у Катеринославі віднайшли напівживого хлопчика-втікача і швиденько етапували аж на історичну батьківщину вождя світової революції. Спочатку до спецдитбудинку, а невдовзі, після спроби втечі, до так званої "виховної колонії". А вже звідти — до справжньої "зони". Згадали про нього, як і про тисячі його ровесників і товаришів по нещастю тоді, коли після блискучих поразок "геніальних" радянських стратегів уже ніким було затикати численні діри на фронтах.

Що показово: лише недавно офіційні російські історики визнали, що гвардійський 254-й стрілецький полк ім. Олександра Матросова був сформований спеціально "під героя" і відповідний указ головнокомандуючого. В якому ж підрозділі насправді воював і загинув безіменний юнак з України — достеменно невідомо. У різних джерелах фігурують то якийсь батальйон "сибірських дивізій", то рота дивізії уральських добровольців, то взагалі якийсь ударний корпус… вірогідно все ж таки — то була типова маршова рота, котру комплектували нашвидкуруч, у даній ситуації — з малолітніх в’язнів. І кидали ненавчених з коліс у бій до останнього патрону і останнього свого солдата.

Мотивація подвигу
З 1941-го по 1945-й рік, за офіційною радянською статистикою, пішли на амбразуру понад 400 червоноармійців та партизанів. Олександр Матросов фігурує десь у середині цього трагічного списку. Компартійні ідеологи стверджували, що на таку виняткову самопожертву всіх цих людей покликала безмежна відданість тов. Сталіну, партії більшовиків і радянській владі. Насправді ж мотивація була різна. Брати штурмом ДОТи і ДЗОТи без підтримки авіації та артилерії найчастіше посилали штрафників. А вибір у них був куций: або "любов до Сталіна", або куля в спину від чекіста із загороджувального загону.

Щодо Олександра Матросова, то, на наше переконання, він вчинив так, як мусив вчинити. Адже спецдитбудинки і колонії тої довоєнної пори сформували своєрідну соціальну групу ще фактично дітей, котрі відзначалися глибинною ненавистю і до рідної партії, і до не менш "рідної" радянської держави, котра відібрала у них усе: батьків, дім, волю… Зазвичай вони називали себе пацанами. Не плутати з нинішніми псевдокримінальними "шістками" з колишніх активістів ВЛКСМ. Вони жили за своїм кодексом, де вищою чеснотою вважалося померти за друга-пацана і пацанське товариство.

Отак от. Просто і страшно.

Співпадіння воістину містичні
Так, нерівний двобій людини і ДЗОТу розпочав не Олександр Матросов. Першим був ротний політрук Олександр Панкратов. У бою "танки проти ДЗОТу" в серпні 1941-го року цей командир бездарно спалив усі свої бойові машини і мусив у такий спосіб уникнути військового трибуналу.

Той самий ДЗОТ

Що ж до нашого безіменного земляка, то він справді був першим вояком, котрого навічно занесли до списків свого підрозділу за героїчний подвиг. Першим у Червоній Армії. Тов. Сталін нічого нового і тут не вигадав. Він лише скопіював указ російського царя Миколи Першого та відповідний ритуал вшанування полеглого героя.

І от — увага! — першим у списку солдатів російської армії навічно занесений до полкового рескрипту УКРАЇНЕЦЬ. Його звали Архипом, фактично прізвища, як і мільйони малоросійських кріпаків, не мав, тож послуговувався батьковим іменем — Архип, котрий Йосипів. У серпні 1840-го року на Північному Кавказі 5 тисяч повсталих горців атакували невеличке російське військове укріплення. Крихітний гарнізон кинули напризволяще свої ж командири, котрі знехтували реляціями розвідки про наступний набіг. До болі знайома ситуація. Архип Йосипів, перейменований писарями в Осипова, підірвав пороховий склад, знищивши у такий спосіб 3 тисячі нападників.

Архип Йосипів був родом із села Кам’янки Липовецького повіту на Поділлі. До армії відданий поміщиком у неповні 19 — тобто за два роки до офіційного віку призову. Далі: у перший же рік служби спробував втекти. Зловили і засудили до тисячі ударів шпіцрутенами в один день. Довго хворів, але вижив. Потому засланий на першу лінію до бунтівних горців. Крім занесення до списків, койки в казармі та портрету Архипу, перепрошуємо, "Архипу Осипову, храброму русскому солдату, живот положившему за царя и отечество" поставили пам’ятник у вигляді величезного чавунного хреста і назвали його іменем — Архипоосиповка — військове поселення у тих краях. Сам герой в радянських та нинішніх російських джерелах фігурує росіянином. Як і Матросов.

Ще одне співпадіння, моторошне. Згаданий вище кіноактор Анатолій Ігнатьєв після своєї першої, головної ролі у фільмі "Рядовий Олександр Матросов" успішно працював в одному з московських театрів, знімався в кіно. І раптом у 1970-му році його неправедно звинуватили у причетності до кримінального злочину, 2 роки протримали у слідчому ізоляторі, ще 2 роки — в зоні для особливо небезпечних злочинців, а потім вельми своєрідно реабілітували. Зняли всі звинувачення, але заборонили грати в кіно. До чого тут кіно — ніхто так і не пояснив. Важко хворий Ігнатьєв оселився у глухому селі і жив на мізерну пенсію з інвалідності. Якогось ранку Центральне телебачення показало художній фільм за його участю. В момент, коли герой, якого грав Ігнатьєв, гине від ворожої кулі, серце актора зупинилося...

Перше поховання Матросова

Перепоховання Матросова

До спільного знаменника
Трагічна доля штрафної "пацанської" роти, нашвидкуруч прикрита глорифікованим реальним подвигом одного-єдиного хлопчини, для радянської реальності не виняток, а ганебне правило, зведене у звичай.

Нещодавно знайомі презентували нам книжку про дітей-героїв. Починаючи від тих, хто поліг на барикадах т. зв. "Червоної Пресні" під час більшовицької кривавої авантюри 1905-го року і завершуючи юними і зовсімзовсім юними партизанами, підпільниками, розвідниками… 

Герої позбавлені звання Героя

Довгий перелік.

Видана ще за радянських часів, ця книжка зараз сприймається у зовсім іншому ракурсі. Найперша ж історія: чому хлопчик мусив сам захищати барикаду і загинути на ній? Де були дорослі? Грілись у трактирі!!! Чому десятирічний киянин Казимір (Казик) Гапоненко помер лютою смертю у катівні гестапо? Та тому, що дорослі дяді і тьоті-підпільники, ще не встигли німці увійти до міста, або порозбігались, як ті миші, або рвонули з уже готовими каяттями і доносами до того ж гестапо. Чому 16-річний Леонід Голіков мусив самотужки зі зброєю в руках відбивати у німецького генерала з його охороною найсекретніші документи Рейху? Чому на "ворожу територію" посилали у розвідку дітей, які зеленого поняття не мали про ази цієї виключно дорослої справи? Та тому хоча б, що кремлівські вожді, ці дорослі дяді, допустили, щоб рідні міста і села цих дітей перетворились на "ворожу територію".
Дитячий героїзм — це злочин дорослих.

Валерій і Наталя Лапікури