Микола Сціборський: шлях націоналізму

  Микола Сціборський – український державний та військовий діяч, учасник Першої світової війни, діяч Української Народної Республіки, Української військової організації, один із фундаторів Організації українських націоналістів, підполковник Війська УНР, теоретик українського націоналізму.

Він народився 28 березня 1897 року у Житомирі. Походив із родини православних українців польського походження. У 1915 році, закінчивши шість класів Першої житомирської гімназії, пішов на службу в армії. У 1916 році навчався у школі прапорщиків.

Служив у 1-му лейб-гренадерському Катеринославському полку 1-ї гренадерської дивізії гренадерського корпусу 2-ї російської армії. Під час бойових дій Першої світової війни був двічі поранений. 

За героїзм його нагородили орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня.

Після Лютневої революції Микола Сціборський поринув у вир створення українських військових частин. У жовтні 1917 році ініціативна група старшин-українців почала формування «автономної національної військової частини» в 1-му лейб-гренадерському полку російської армії. 

Микола Сціборський був найстаршим за рангом офіцером і очолив частину. У листопаді в бою проти німців отримав отруєння газом і потрапив до шпиталю. Після лікування його визнали інвалідом із втратою 50% працездатності. 

Демобілізувавшись, Микола Сціборський повернувся в Україну й зголосився допомагати українській армії. Після відступу Центральної Ради на Волинь він отримав посаду при військовому міністрі Олександрові Жуковському. 

Досить часто виконував обов’язки вартового старшини на засіданнях Кабінету Міністрів Всеволода Голубовича. Під час Гетьманату Павла Скоропадського був помічником повітового коменданта на Чернігівщині.

У складі Армії УНР Микола Сціборський посідав різні «муштрові і військово-адміністративні посади», зокрема у 1920 році був ад’ютантом командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Брав участь в осінній кампанії Армії УНР. 

21 листопада 1920 року разом з іншими вояками української армії його інтернували. Перебував у таборі польського міста Каліша. У червні 1924 року закінчив річні курси Академії генерального штабу Армії УНР і був «прилічений до генштабу». 

Службу в українській армії закінчив 1924 року на посаді старшого ад’ютанта штабу Окремої кінної дивізії. У вересні 1924 р. Микола Сціборський нелегально прибув із Польщі до Чехословаччини. 

Навчався в Українській господарській академії в Подебрадах, 9 квітня 1929 року отримав диплом інженера-економіста.

Легія українських націоналістів 

12 листопада 1925 року в Празі емігранти утворили Легію українських націоналістів на чолі з Миколою Сціборським. У неї увійшли переважно студенти із Чехословаччини. 28 січня – 3 лютого 1929 року на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні створили Організацію Українських Націоналістів.

Однією з організацій-засновниць стала Легія Українських Націоналістів. Самого ж Миколу Сціборського обрали заступником Голови Проводу ОУН, яким був він до самої смерти. Крім того, виконував обов'язки організаційного референта. Користувався довірою Євгена Коновальця.

Григорій Каленик-Лисюк, Євген Коновалець, Іван Рудаків, Микола Сціборський. Париж, 1929 рік

Микола Сціборський працював редактором офіційного видання Проводу українських націоналістів (ПУН) журналу «Розбудова нації» з 1928 року аж до його заборони у 1934 році, що видавався у Празі. 

Пізніше жив у Парижі, де був одним з засновників часопису «Українське слово». У 1938 році перебрався до Відня, а згодом – до Кракова, де у 1939-1940-х роках був один із центрів ОУН. 

Теорія українського націоналізму

Микола Сціборський – автор ряду ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема: «Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Націократія» (1935), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Демократія», «Сталінізм» (1938), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Земельне питання» (1939), «Україна в цифрах» (1940, 1944) й «Нарису проекту основних законів (Конституції) Української Держави» (1939).

Після розколу ОУН Микола Сціборський залишався на стороні Андрія Мельника, однак із презирством ставився до націонал-соціалізму та Гітлера.

Загибель

На початку 1941 року Сціборський, як референт пропаганди ПУН, разом з членом ПУН Омеляном Сеником та діячем ОУН Олегом Ольжичем у складі Похідної групи повернувся в Україну, щоб ОУН (м) взяла безпосередньо в свої руки керівництво кампанії з завоювання Східної України.

У Житомирі 30 серпня 1941 року Миколу Сціборського та Омеляна Сеника впритул розстріляли. Сеник загинув одразу, до пораненого Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові.

Похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору. Вбивцю наздогнали та знищили українські поліцейські, але тіло одразу ж забрала німецька поліція, тож визначити особу кілера не вдалося. 

Убивство Миколи Сціборського та Омеляна Сеника було вигідним вермахту, щоб мати привід для усунення членів ОУН (б), які не бажали співпрацювати з німецькою владою. Після смерті Миколи Сціборського нацисти заарештували усіх членів ОУН(б) у Житомирі, деяких з них стратили.

Цитати Миколи Сціборського, актуальні сьогодні

Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює – це основна заповідь ідеології українського націоналізму

***

Держава – це не крамничка, що до неї ходять тільки «за потребою»... Стоячи на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи в їх здійсненню цілому суспільству й поодиноким громадянам – держава водночас має свій власний, незалежний зміст і характер, випливаючий із зверхності її мети та загальності її значіння

***

Ідеологічні підстави й гіркий досвід пережитих Українською Нацією «соціалістичних» експериментів вказують йому, що розв’язка соціальних проблем лежить не в класовій боротьбі і не в уроєних (а у своєму реалізмі – хижих і спекулятивних) інтернаціональних догмах, лише в духовій, моральній і виробничій єдності всіх соціальних груп нації та їх збірній відповідальності за її розвиток і будучність

***

Ніякі угодовські автономістичні й федералістичні компроміси, ніякі легкодухі «орієнтаційні» лавірування перед тим чи іншим окупантом – не врятують Україну перед імперіалістичною навалою її історичних ворогів; закон її буття лежить тепер тільки в непримиримій боротьбі за свою державну самостійність і соборність

Леся БОНДАРУК

Колаж Василя ГЕРЕЯ

Розміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання

 на "На скрижалях" заборонено.

Читайте нас на

 https://www.facebook.com/naskryzhalyah