Полковник "Чорного лісу"

Василь Андрусяк — один із визначниx діячів визвольного руху ОУН—УПА, знаний під псевдо «Чорний», «Грегіт», «Коваль», «Різун», «Різьбар», полковник УПА, командир відтинку «Чорний ліс»(1945—1946), талановитий партизанський тактик, сміливий та мужній вояка.  

Народився Василь Андрусяк 15 січня 1915 р. у м. Снятині. Він був четвертою дитиною в родині Василя та Євдокії Андрусяків після Олександра, Марії й Анни. Батько Василя був ремісникoм та громадсько-культурним діячем у місті.  Перше навчання Василь здобув від отця Йосифа Проця, який дав йому фундаментальне релігійно-національне виховання. Хлопець з ранніх літ вирізнявся своїми здібностями.  Був настільки талановитий, що в 11 років став учнем державної гуманітарної гімназії в Снятині, де вже навчалися його старші брат і сестри. 
За усвідомлення себе українцем Василя не любили польські вчителі, тому мав постійні клопоти з оцінками. Юнак відзначався великими організаторськими здібностями серед своїх ровесників. Він мав тверді переконання і не хотів миритися з утисками шовіністично налаштованих польських вчителів. Тому вже у восьмому класі гімназії створив молодіжно-патріотичний осередок та діяльну групу ОУН. У 1933 р. польська поліція вистежила  діяльність націоналістів і заарештувала В. Андрусяка. Два роки він відсидів у коломийській в’язниці. Після виходу на волю Андрусяк заснував спортивне товариство «Сокіл» і активно працював у місцевій «Просвіті». Одночасно очолював повітовий провід ОУН під псевдо «Чорний». Крім того, він часто організовував різні молодіжні  зустрічі, а згодом — короткі бесіди на історично-літературні теми в читальнях «Просвіти». 
5 жовтня 1939 року енкаведисти забрали Василя Андрусяка просто з домівки «Сокола» в Снятині і запроторили на півроку до коломийської в’язниці, над якою тепер лопотів уже червоний більшовицький прапор. За браком прямих доказів та завдяки вмілому спростуванню обвинувачень через три місяці ув’язнення більшовики звільнили його. Вийшовши на волю, у 1939—1940 рр. Василь навчався в Коломийському педагогічному училищі, після його закінчення недовго вчителював  у сільських школах.

Рік 1940-й почався трагічно в Західній Україні. Енкаведисти заарештували Василевого брата Олександра, друзів-підпільників івана Баб’юка, Дарія Фронзея, Адама Опарука, Семена іваніцького, Михайла Гуцуляка, Григорія Ганкевича, Миколу Фронзея, Стефанію Чермушку, Михайла Садового, Нанія Левицького, Дмитра Садового, івана Якимця, Миколу Ящука, Миколу Гуцуляка, Миколу Петрівського, Ганну Петрівську та десятки інших, і майже всіх їх московські нелюди розстріляли в Станіславі (Івано-Франківську), коли втікали у 1941 році перед наступом гітлерівської армії.

Василеві Андрусяку пощастило: він утік майже з рук енкаведистів в Угорщину. З неймовірними труднощами подолав глибокими снігами понад 20 км чорногірських крутосхилів. і тут він, знеможений, потрапив до рук мадярських прикордонників. із вогню, як кажуть, та в полум’я. Замість очікуваної волі на нього чекав надійно задротований мадярський табір з добре озброєною охороною. Проте твердий і незламний Андрусяк  зважується на втечу. Його ловлять, але Василеві вдруге вдається  таки вирватися з ворожого полону. Діставшись до Австрії, Андрусяк пройшов військовий вишкіл і вступив до українського легіону «Нахтігаль» (1940—1941), з якого втік уже від німців. У другій половині 1941-го повернувся до Снятина в складі легіону «Роланд», очолив окружний провід ОУН  під псевдо «Різьбар». Тут довідався про страшну вістку, що комуністи під кінець 1940 року вивезли в далекий Сибір всю його родину — батьків, сестру Марію, братову дружину з малими дітьми. З московського заслання тато з мамою вже не повернулися, склали свої кості в холодній красноярській землі.

А Василь далі продовжував працювати на українську справу: виконував обов’язки повітового окружного керівника ОУН (1941—1942 р.), був членом обласного військового штабу, командиром сотні Української народної самооборони (УНС) «Змії» (листопад 1943 р.), курінним куреня «Скажені» (початок 1944 р.), одержав звання хорунжого. Під його керівництвом  у червні 1944-го три сотні вибралися в рейд на Бойківщину. 6-7 липня 1944 року в селі Кам’янці і на горі Лопата, біля Сколе, підпорядковані йому відділи вели бої з німецькими і мадярськими частинами. В тих боях ворог втратив 150 убитими і ще більше пораненими. Відділи УПА здобули велику кількість зброї й амуніції. Українська старшинська школа УПА, що мала свої стежі в цих околицях, забезпечила відділам  командира «Грегота-Різуна» харчування. Вночі 10 липня 1944 р. відділи УПА підірвали на залізничному мості Зелем’янка-Брошнів ворожий військовий транспорт. А 14 липня дісталися в майданські ліси, щоб їх очистити від радянських партизанів, які плюндрували навколишні села і грабували українських селян. У перші дні серпня 1944 р. курінь Андрусяка  повернувся з походу в грабівські ліси. А вже у вересні перейшов на терен  Чорного лісу. 28 жовтня 1944 р. повстанці Андрусяка провели бої з більшовицькими частинами в районах сіл Гути, Порогів, Маняви. В бою здобули велику кількість різного озброєння. Знаменним і багатим на різні події  був для В. Андрусяка 1945 рік, в якому 11 травня він одружився з розвідницею і зв’язковою повітового проводу, пізніше — медсестрою УПА Євгенією Гуцуляк. Навесні 1945-го Василь був нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги 2-го класу. У цьому ж році одержав звання поручика, а в 1946-му — майора.

Слід додати, що 6 січня 1945 року, на Святвечір, курінь В. Андрусяка ліквідував більшовицький загін у Рип’янці, де загинуло 126 енкаведистів. У січні 1945-го у с. Рибному Тисменицького району в бою з енкаведистами Андрусяка поранили. Лікувався він у селі Завої. Оперували командира лікарі Ярослав Мартинець («Берест») і Олексій Зеленюк («Пастер»). Під час лікування Василь Андрусяк написав брошуру «Як перемагати». Після успішної операції командира перевезли для остаточного одужання до «повстанської столиці» — називали село Грабівку. Через 12 днів після поранення В. Андрусяк уже керував боєм біля с. Глибокого Богородчанського району. А вже в квітні 1945-го був призначений командиром Станіславського ТВ-22 «Чорний ліс», який об’єднував п’ять відділів УПА. На початку зими 1945 року Андрусяк перебував у Грабівцях та в Майдані. 
Безстрашний командир Василь Андрусяк 35 разів водив своїх вояків УПА у бій з німцями, мадярами, більшовиками і поляками. На зустрічах і нарадах з вояками він часто говорив: «Ніхто і ніколи не в змозі поневолити народ, в якого є така жертвенна армія, як УПА». А жартома повстанцям казав: «Для всіх патріотів України УПА є немов рідна мати, а для слабодухів — погана теща». Командир любив повстанців, піклувався про них, переживав разом з ними успіхи і невдачі, й вони тим самим йому віддячували. У звіті за липень 1945 року командир  Андрусяк повідомляв головний штаб УПА про успішні бої з більшовиками куренів «Дзвони» (командир «Хмара»), «Сивуля» (командир «іскра»), «Бескид» (командир «Довбуш»), «Смертоносні» (командир «Черник»). У звіті наголошувалося, що для захисту й оборони більшовики вживали важку бойову техніку, 10-тисячну армію та бомбардували 12-ма літаками, та не в змозі були переламати блокаду УПА «Чорного лісу». Відділи УПА під проводом командира «Грегота» понад два роки вели таку нерівну боротьбу з більшовицькими наїзниками. В тих важких боях вони здобували ворожі районні центри: Отинію, Лисець, Богородчани, Солотвино, Єзупіль та інші. Партизанські загони УПА, які входили до складу куреня «Грегота», користувалися великою і жертвенною підтримкою українського населення.

Енкаведисти кинули великі сили в цей терен, щоб знищити повстанців і їхнє командування. Завдяки вмілим маневрам Андрусяка-«Різуна» сили УПА виходили з оточення переважно успішно, без великих втрат. Всім агентам НКВС і НКДБ було поставлено завдання за всяку ціну вистежити і ліквідувати курінного «Різуна». Аж врешті наблизився цей страшний день 24 лютого 1946 року, коли Василь Андрусяк-«Різун» разом із двома зв’язковими «Воробцем» та «Білим» і  з політвиховником ТВ-22 поручником (бончужним) «Бояном» (Когуч Борис) та іншими повстанцями потрапив у ворожу засідку. У надзвичайно складному бою, який тягнувся довго, і загинув геройською смертю  командир. Цей смертельний бій тривав у лісі між селами Грабівкою та Глибоким Богородчанського району з групою  215-го стрілецького полку внутрішніх військ НКВС. Тіла загиблих наших вояків два тижні кати возили навколишніми селами і в цей спосіб намагалися принизити український повстанський рух.

Невдовзі після його загибелі, 10 березня, дружина командира В. Андрусяка народила сина, якого назвала іменем батька. Отож у родині Андрусяків від діда до внука було три славні Василі. Посмертно Василя Андрусяка УГВР нагородила Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу та удостоїла звання полковника. 
Ім’я цього легендарного повстанця не стерлося з народної пам’яті. У с. Глибокому на місці загибелі Василя Андрусяка споруджено символічну могилу, оскільки місце його поховання досі невідоме. Щороку сюди приходять люди вшанувати свого героя. В рідному Снятині в 1999 р. йому встановлено пам’ятник,

де кожного року проводять поминальне патріотичне віче, його іменем названо музей визвольної боротьби, ще в 1993 році — вулицю, яка межує з вул. Р. Шухевича, а також — крайові управи ОУН—УПА Снятинщини і Калущини.