Кирило Трильовський: січовий батько

6 травня 1864 року на Золочівщині народився Кирило Трильовський, якому вдалося пробудити національну свідомість тисяч українців Галичини. Він міг стати просто успішним правником: збереглася його акуратно написана адвокатська візитівка віденських часів. Однак обрав шлях діяльного служіння своєму народові й піднесення його культурного рівня. Завдяки його роботі «на майбутнє» Українські січові стрільці зустріли Першу світову підготовленими

Меценас, політик і просвітник

Адвокатська діяльність Кирила Трильовського подібна до життєвого сценарію адвоката Рафаловича з повісті «Перехресні стежки» Івана Франка.

Народження в родині священника, університетські студії в Чернівцях, Львові та Відні. Він став впливовим галицьким адвокатом і громадським діячем, депутатом парламенту Австро-Угорщини в 1907–1918 роках, послом Галицького сейму, одним із засновників Української радикальної партії.

1911 року він був одним з адвокатів у процесі проти 101 студента, що домагалися відкриття українського університету у Львові.

Паралельно з адвокатською практикою Трильовський засновує читальні товариства «Просвіта», кооперативи, поширює твори Шевченка й Куліша.

Перші «Січі»

Євфросина і Кирило Трильовські

Попри активну політичну діяльність Кирила Трильовського, найбільшим його внеском у громадське життя є заснування січового руху, що стало визначним у формуванні національної свідомості галицьких українців.

5 травня 1900 року в селі Завалля на Снятинщині Трильовський заснував перше спортивно-протипожежне товариство «Січ». Щоправда, спортивно-протипожежною діяльністю все не обмежувалося: йшлося про відродження (чи створення, за Еріком Гобсбаумом) історичних традицій, виховання патріотичної молоді, просвіту селянства. Січовики організували хорові й театральні колективи, збирали гроші на облаштування читалень і шкіл, влаштовували лотереї, показові гімнастичні вправи.

Під прикриттям пожежно-руханкових товариств січовики запровадили військово-спортивний вишкіл західноукраїнської молоді, щоб не зустріти Велику війну неготовими. 18 березня 1913 року було створено перше легальне військове товариство українців Австро-Угорщини — Українські січові стрільці.

Кількість «Січей» свідчить сама за себе: 1914 року їх було 1056, членами було близько 66 тисяч осіб, чоловіків і жінок, переважно молоді, однак були й старші, особливо в гірських районах.

Жінки в національному пробудженні

В українському випадку національне пробудження відбувалося паралельно з іншими модернізаційними процесами, зокрема емансипаційним рухом. Марта Богачевська-Хом’як пише про роль жінок колонізованої нації, які деконструюють не лише патріархальні, а й імперські структури.

Січовики мали тісні контакти із засновницею «Товариства руських жінок» Наталею Кобринською. Кирило Трильовський відгукувався про неї: «Почин і життєвий труд Наталії Кобринської — це власність не тільки українського жіноцтва, але загалу громадянства. Бо зусилля здобути рівні права для більшости нації і цю більшість запрягти до громадської роботи, до боротьби за найвищу національну мету ― є загальним, великим і, скажімо правду, рішальним національним подвигом».

Честь

Належність до січового товариства на початку ХХ століття для галичан була почесною й відповідальною. Трильовський згадує: «Вони й самі любувалися в мальовничости своєї ноші й мали відчуття взагалі до краси, що так чітко пробивається у їхньому домашньому промислі. Січові ленти, восьмикінчасті зорі й червоні пера на їхніх крисанях, медалі із зображенням Шевченка — все це ніби нарочно придумане для гуцулів!».

Січовики виробили своєрідний кодекс честі: хто хотів долучитися, мав опанувати читання й письмо, до того ж не зловживати алкоголем — «Січ» у Шешорах 1911 року домоглася того, що мешканці перестали вживати алкоголь на певний час.

Останні дні

19 жовтня 1941 р. у коломийському шпиталі помер Кирило Трильовський. Доктор права, знаний політик, блискучий оратор, автор близько двох тисяч статей, поезій та десятків друкованих видань, зрештою засновник знаменитого товариства «Січ» і визначний громадський діяч, який за висловом сучасників «…тряс цілою Галичиною», останні роки життя провів у Коломиї в орендованому помешканні разом з господарями на вулиці Українській, 23 (дерев’яний будинок з трьома кімнатами , кухнею і просторою верандою був знесений декілька років тому).

Чи не парадоксально, що така визначна й заслужена людина не мала на схилі літ власного житла та ще й винаймала його у візника! В часи розквіту кар’єри доктор Кирило щедро вкладав свої кошти в друковані видання та інші партійні чи громадські потреби, не надаючи ваги власним статкам. Все ж, заняття господаря дому Ф. Лясковського допомогло Трильовським в перший період радянської влади (1939 – 1941) уникнути вивезення до Сибіру. Сам доктор Кирило писав про це так: «…як візники діставали наказ зібратися в якійсь нічній годині, звичайно під ратушею, Лясковський у великій таємниці давав нам знати, що щось приготовляється». Попереджав Трильовських інколи й міліціонер, який ходив до доньки господаря. Тож не раз змушений був доктор ночувати в одних знайомих, а його дружина – в інших. Після поспішної втечі більшовиків з Коломиї наприкінці червня 1941 р. у приміщенні НКВС знайдено довгі списки тих, хто підлягав вивезенню. Були в тих списках і Кирило та Євфрозина Трильовські.

А в день виборів 22 жовтня 1939 р. енкаведисти провели «докладний трус» (обшук) у помешканні Трильовських, після якого забрали доктора Кирила і його сина Петра на допит. Невідомо, скільки міг би цей допит тривати й чим закінчитися, але син, вдало зорієнтувавшись у ситуації, сказав, що вони б дуже хотіли виконати свій громадянський обов’язок – проголосувати. Тож їх відпустили.

Останні роки Січового Батька припали на часи радикальних змін і потрясінь, тому йому було важко не лише із-за численних хвороб, спричинених віком, а й через страх арешту чи вивезення та постійну нестачу коштів – не було чим харчуватися й за що жити. Про це сам К. Трильовський пише у споминах дуже лаконічно: «Сьогодні другий день Різдвяних свят… ми з жінкою ось уже другий день побоюємось, що може надійти якийсь хор колядувати, а тут нема що йому пожертвувати. Та ось доходить уже десята година ночі, але не чути під вікнами нічого…». І ще: «…А тут ще й матеріальна скрута докучає – жінка мусіла продати свій дуже гарний гуцульський сардак до тутешнього музею «Гуцульщина», то стане знов бодай на дрова на пару неділь». А в листі до вченого та публіциста В. Левинського описав своє становище більш конкретно: «…Я лишився без всяких доходів і зданий на ласку добрих людей. Та й жінка випродує все, що може. Але вже не багато лишилося. Найгірше – не маю навіть на ліки, та й черевики подерті і пускають воду. Я впрочім рідко виходжу з хати, хіба раз на кілька неділь до поліклініки. Та що поможуть лікарі, коли потрібних ліків нема, а як є – то нема за що їх купити. А холод так мене мучить, що негоден і пера в пальцях держати».

Д-р Кирило Трильовський. Останнє фото. Коломия, 1940 р.

Краківський часопис «Ілюстровані вісті» у некролозі писав: «І хоч тяжкі переходи підірвали здоровля, а вік пригнув дужі плечі, думка Покійника залишилася жива до самої смерти. Не зломили його большевицькі часи, не застрашили ревізії, конфіската бібліотеки і безнастанні допити. До останніх годин свого життя жив, радів і смутився загальними національними справами, ловив жадібно … усі гомони рідної землі». І це було правдою, адже Трильовський не був би Трильовським, якби і в тих умовах не працював доволі інтенсивно й надалі залишався «вульканічним», як підмітив у листі письменник Денис Лукіянович. Отже, від 1939 р. до літа 1941 р. Січовий Батько написав 13 досить грубих зошитів споминів зі свого життя, частково виданих 2019 р. у Львові, з доволі детальним описом подій, персоналій, настроїв і загалом атмосфери та відносин, які панували в ті часи.