Цей талановитий прозаїк, поет, драматург, публіцист, портретист і політичний діяч, котрому довелося пройти через катівні НКВС, зумів не втратити людської гідності і залишитись у пам’яті народу один із провідних патріотів України. Він став найвидатнішою особистістю в Україні та на еміґрації.
Іван Багряний (справжнє прізвище — Лозов’ягін) народився 19 вересня 1906 року в м. Охтирка Харківської губернії в сім’ї маляра. Мати — Євдокія Кривуша — походила зі заможного селянського роду зі села Куземин біля Охтирки. У сім’ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дві доньки — Неоніла й Єлизавета.
В Охтирці 1923-го Іван успішно закінчив церковно-парафіяльну школу, після якої вчився в технічній школі слюсарства. Далі студіював у Краснопільській школі художню кераміку. З молодих років любив подорожувати Україною, побував на Донбасі, в Криму і на Кубані.
З 1925 року Іван працював у Кам’янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», де друкував свої перші вірші. Незабаром видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П’ять оповідань» під псевдонімом І. Полярний. В ній описав свої враження від побаченого та пережитого під час мандрівок Україною. 1926-го студіював у Київському художньому інституті, але через переслідування студентів закінчити його не зміг. Відтак вступив до літерацької спілки «Плуг» і належав до опозиційного літературного об’єднання «Майстерня революційного слова» (МАРС). Тут Багряний мав змогу познайомитися з такими видатними митцями слова, як Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодосій Осьмачка й іншими, котрих потім репресував комуністичний режим.
Саме в цей період Іван став активно працювати та друкуватися в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших. Він видав збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія», «Вандея», «Газават», п’єсу «Бузок» тощо.
1929 року власним коштом Багряний видав віршовану поему Ave Maria, яка була заборонена цензурою та вилучена з книготоргівлі. 1930-го літератор видав історичний роман у віршах «Скелька», про повстання у ХVIII ст. Селян проти свавілля ченців московського монастиря. 16 квітня 1932 року у Харкові Івана заарештували. Звинуватили в контрреволюційній агітації проти радянської влади.
Письменника не розстріляли хіба дивом. 25 жовтня 1932-го йому присудили три роки таборових поселень Далекого Сходу. Та покарання відбував аж до 1937 року. Звідси вирішив втекти в Україну, але під час втечі Багряного спіймали і засудили додатково ще на три роки позбавлення волі та заслали в табір БАМТАБ. Він пройшов там неймовірно принизливі тортури. Його навіть звинувачували у керівництві націоналістичним контрреволюційним рухом в Україні проти радянського режиму. Ці вигадки Іван відмовився підписувати навіть під примусом.
1 квітня 1940 року визнали, що свою вину Багряний уже спокутував, а інші оскарження не знайшли підтвердження. Хворого письменника звільнили з в’язниці і він повернувся в Охтирку. Тут написав роман «Сад Гетсиманський», в якому автобіографічно відобразив подробиці арешту, тортури, втечу зі заслання тощо. Саме в Охтирці Багряного й застала Радянсько-німецька війна. Він вирішив вступити в українське підпілля та передислокувався в Галичину. В підпіллі працював у референтурі пропаганди, писав патріотичні пісні, різноманітні статті, малював карикатури та агітаційні плакати, займався літературою творчістю. Разом із наддніпрянцем Кирилом Осьмаком, галичанином Романом Шухевичем та іншими Багряний узяв участь у створенні 11-15 липня 1944-го Української головної визвольної ради (УГВР) як тимчасового парламенту України, був співредактором в опрацюванні її документів. 1944 року написав поему «Гуляй-Поле» та роман «Звіролови» (більше відомий, як «Тигролови»). За згодою проводу УГВР 1945-го Багряний пішов на Захід в еміґрацію через «оунівське підпілля», де виконував важливі дипломатичні та політичні завдання.
1948 року, вже на еміґрації, Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію і відтоді 17 років, аж до самої смерті редагував газету «Українські вісті». Письменник працював головою Виконавчого органу Української національної ради та заступником президента УНР.
У 1950-х рр. об’єднання «Слово» запросило Івана Багряного на з’їзд українських письменників в екзилі американського континенту. Після з’їзду, на якому письменник виступив із палкою промовою, виконуючи насамперед обов’язки очільника Української національної ради, він об’їхав він низку міст США та Канади, де виступав із доповідями на теми: «Батьківщина і ми», «Українська молодь та Українська держава», «Література в кайданах». У всіх містах Багряний мав також окремі зустрічі з громадськими й політичними організаціями й їхніми очільниками. Скрізь літератора приймали голови міст, на його честь навіть вивішували синьо-жовті прапори. У деяких містах на знак особливої пошани високому гостю вручали символічний ключ або пам’ятну грамоту. Письменник здійснював феноменальну інформаційну місію, розповідаючи про тероризм СРСР. Він став предтечею шістдесятників.
Роман «Тигролови» англійською мав наклад понад 1 млн примірників, він також був перекладений німецькою і голландською мовами. 1961-го у Парижі вийшов роман «Сад Гетсиманський» (Le jardin de Gethsemani). Саме тоді Олександр Солженіцин тільки починав писати свій «Архипелаг ГУЛАГ». Громадськість української діаспори США та Канади заслужено висунула творчість Багряного на здобуття Нобелівської премії. Але з підірваним у сталінських катівнях здоров’ям письменник передчасно помер на 57-му році життя.
Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року і був похований із почестями у місті Новий Ульм (Німеччина) на цвинтарі при вулиці Ройттір. Могила письменника — перша ліворуч від входу на кладовище. Автор надгробного пам’ятника — відомий скульптор Л. Моложавий. Щойно після відновлення Української держави 1992-го постановою Кабінету Міністрів України Іванові Багряному посмертно присудили Шевченківську премію за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови». 1996-го було засновано Фундацію імені Івана Багряного і того ж року з нагоди 90-ліття від дня народження письменника було засновано літературну премію імені Івана Багряного. Серед її перших лауреатів був Іван Дзюба. Вшановуючи заслуги письменника, 2007-го було видано ювілейну монету. На Будинку культури в Охтирці заклали Меморіальну дошку Іванові Багряному. Серед інших нагород на його честь також названо 87-й курінь Уладу пластунів-юнаків. Крім цього, щомісячник «Бористен» заснував Відзнаку імені Івана Багряного. 2016 року цю нагороду присудили Івану та Марусі Гнип із Каліфорнії, українським меценатам — за багаторічну доброчинну діяльність в Україні та діаспорі.
Іван Багряний був двічі одружений. З першою дружиною Антоніною Зосімовою мав двох дітей — Бориса та Наталю. Але на еміґрації одружився вдруге з Галиною Тригуб і в них також було двоє дітей — Нестор і Роксолана.
Безперечно, Багряний є лідером цієї епохи, його дружні взаємини з Уласом Самчуком, Василем Баркою й іншими свідчать, що він був споріднений із «Розстріляним Відродженням», до якого з незрозумілих причин Юрій Лавриненко його не включив. За оцінками західних дослідників загальна кількість творів Івана Багряного перевищує 50 томів.
Ярослав Стех.
Колаж Василя Герея
Розміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання
на "На скрижалях" заборонено.
Читайте нас на
https://www.facebook.com/naskryzhalyah
Reviewed by Василь Герей
on
04:45:00
Rating:
Немає коментарів: