Микола Лемик: на захист мільйонів

21 жовтня 1933 року у Львові 18-річний студент Микола Лемик двома пострілами в голову та серце вбив співробітника консульства СРСР Олексія Майлова. Атентат (вбивство з політичних мотивів, - ред) Микола Лемик здійснив на знак протесту проти організованого радянською владою Голодомору в Українській СРР. Цей акт помсти в історії назвали «пострілом в обороні мільйонів».

Микола Лемик народився на Львівщині у 1915 році. Хлопець був надзвичайно красивим, високим блондином із блакитними очима. Мав добру освіту, адже закінчив Академічну гімназію у Львові на відмінно.

Микола Лемик

На момент вчинення атентату над радянським агентом Микола Лемик був студентом першого курсу природничого факультету Львівського університету.

У 1933 році він був одним із багатьох членів ОУН, які зголосилися виконати атентат представника Радянського Союзу у Львові. Це на думку проводу ОУН був один із небагатьох варіантів, як привернути увагу світової спільноти до голоду, яким вже другий рік морили українців у Великій Україні.

Миколу Лемика обрали тому, що необхідно було не лише влучно стріляти, а зуміти здатися живим польській поліції, протистоявши радянській охороні консульства. Окрім того, виконавець мав уміти добре говорити, аби на суді чітко обґрунтувати свій вчинок. Окрім цього на користь Лемика зіграв вік - йому було всього 18 років, а згідно польського закону до 21 року до смертельної кари не засуджували.

Микола Лемик записався на зустріч у диппредставництво СРСР, на сучасній вул. Котляревського у Львові, щоб, нібито, переїхати до Радянського Союзу.

Колишня будівля радянського консульства у Львові

Зранку 21 жовтня Микола вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, посповідався, і рівно в 11.30 зупинився біля радянського консульства. Далі він діяв за докладно розробленим планом.

Дзвінок у двері. Коротка розмова з черговим. На запитання: "Зачем вам нужен консул?" відповів: "У справі виїзду в Радянську Україну". В книжці відвідувачів вписався під прізвищем "Дубенко". Ось в приймальні з’явився секретар і запитав: "Кто к товарищу консулу, пожалуйста".

Лемик, не чекаючи відповіді, рішуче попрямував до дверей кабінету. Зайшовши всередину, Микола зауважив, що консул не подібний на особу, портрет якої йому показували під час підготовки до операції, та часу на роздуми немає.

— Я хотів би говорити з паном консулом.

— Пожалуйста, говорите, я – консул.

— Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання.

— У вас там есть родственники?

— Так, маю сестру.

— Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите.

Це були останні слова "консула" (насправді це був керівник канцелярії – Олексій Майлов, а не консул Голубов – В.Б.). Замість листів Лемик витягнув з кишені заряджений пістолет німецької марки "Оргіс" і зі словами "Це тобі від Організації Українських Націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…" одним пострілом виконав вирок.

Олексій Майлов.

А в приймальній вже почалася панічна метушня. Лемик не став чекати, коли внутрішня охорона розправиться з ним. Окриком "Всім на підлогу!" взяв "на мушку" двох підозрілих молодиків.

Цікаво, що звуки пострілів, які почув справжній консул Голубов, загнали його під ліжко, звідки "щасливця" витягла потім поліція. Вхідні двері заблокували. Польська поліція дісталась до середини приміщення через дах сусідньої вілли. За її командою Микола поклав револьвер на підлогу, його вивели на вулицю та заштовхнули в авто.

Суд

Судді

Суд розпочався дуже швидко, вже 30 жовтня 1933 року. Захищали Лемика відомі львівські адвокати д-р Степан Шухевич та Володимир Старосольcький. Під час перерви Шухевич підійшов до Миколи і тихо мовив:

"Ви вбили іншу людину – Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…"

Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася велика демонстрація української молоді на знак солідарності всіх свідомих українців з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над українським народом.

Микола Лемик в залі суду

Політичний зміст атентату, судового процесу та демонстрації краще, ніж усі гучні виступи, продемонстрували кожному закордонному спостерігачеві, що українці на західних землях солідарні з братами на східних землях України.

Отже, вчинок юного Миколи Лемика призвів до широкого розголосу серед світової громадськості Голодомору 1932-1933 років.

В’язниця

Як і передбачалось, враховуючи неповноліття підсудного його засудили не до смертної кари, а оголосили про довічне ув’язнення, і відправили під Варшаву, в політичну в’язницю "Святий Хрест".

Там багатолітній член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу спілкувався із Миколою Лемиком і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною.

На запитання: "Коли ж, Миколо, йдеш на волю?" – відповідав з усмішкою: "З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!"

Звільнення

Півроку Лемик був чи не єдиним у в’язницi, хто утримувався в кайданах. Але не було б щастя, та нещастя допомогло – навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя.

Дійсно, він вийшов на волю саме в неділю, 1939 року. Коли на початку Другої світової війни в’язнів переганяли до іншої в’язницi, йому по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти.Пізнавайте минувшину з спільнотою "На скрижалях"

Після втечі він лікувався в українській родині в одному із сіл Закерзоння, де згодом взявся до вчительської праці. Лише після того, як ОУН почала інтенсивно творити підпільну мережу на території Холмщини, націоналісти дізналися, що легендарний Микола Лемик, живий і здоровий, вчителює в далекій сільській школі.

Організаційним наказом його повернули до Кракова, де він очолив референтуру з "калакутських справ" при Українському центральному комітеті. "Калакутами" в той час називали сполонізованих на початку XX століття українців, а відтак – праця Лемика полягала у поширенні української ідеї серед 160 тисяч "калакутів" з Холмщини та Підляшшя.

4 серпня 1940 року Лемик одружився із Любов’ю Возняк. За бажанням Люби на їхніх обручках було викарбовано: 23 травня 1940 рік – дата їхнього знайомства. В цей день біля невеликої греко-католицької церкви в Кракові на панахиді приуроченій загибелі полковника Євгена Коновальця їх познайомив Іван Климишин зі словами: "Познайомтеся. Ви, певно, призначені одне для одного".

Цікаво, що шлюб вони брали не за прізвищем Лемик, воно було занадто відоме тоді, а за Синишин (це прізвище належало одному із побратимів Миколи, що на той час вже загинув – В.Б.).

Через дружину Микола познайомився із сім’єю Бандер. Рідна сестра Любові – Марія була заміжня за рідним братом Степана Бандери – Василем, який загинув у нацистському концтаборі Аушвіц.

Похідні групи ОУН та загибель

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акту відновлення Української держави, пропагувати ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Центральна (або ж Середня) і Південна.

Середню очолив Микола Лемик. "Він, – пригадувала пані Люба, – міг залишитися в Галичині і не наражатися на смертельну небезпеку, пов’язану з цим походом, проте йшов у Велику Україну з нестримним бажанням і піднесенням.

Я теж, виконуючи завдання ОУН, пішла слідом за ним. Його не хотіли посилати, тому що він сидів, а то була досить голосна справа. І мене він питав: "Слухай, ти мене можеш не пустити?! Ти могла би мене не пустити?!"

Звичайно, я б не могла. Ми були однолітці, ми виховувалися одночасно. Він тоді сів, коли і я працювала в організації. І він каже тоді: "Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла б мене не пустити". Я й кажу: "Ні"

Микола мав призначення до Харкова, посилав зв’язкового, щоб дружина долучилася до нього, та коли вона прийшла в Полтаву, його вже не було серед живих.

У жовтні 1941 року співробітники німецької спецслужби СД заарештували Миколу Лемика та розстріляли в Миргороді.