Батько українського фізика Бориса Грабовського, одного з винахідників і піонерів телебачення. Народився в селі Пушкарному на Харківщині (нині село Грабовське Сумської області) в сім'ї сільського паламаря. Батько помер рано, залишивши п'ятьох дітей на руках у матері. Навчався в Охтирському духовному училищі, потім в Харківській духовній семінарії (1879-1882), в якій виявляв великий інтерес до політичної літературі, тягнувся до обговорюючи актуальні суспільні проблеми тюрми народів з товаришами-семінаристами. Був одним із керівників харківської народницької організації «Чорний переділ», поширював революційну літературу.
Павлу Грабовському належать переклади двох поем Джорджа Байрона («Шільйонський в'язень», «Замок Альва»), двох поем Роберта Бернса («Хома Баглай» (в оригіналі «Том О'Шантер») та «Старчача гульня»), віршів Персі Шеллі, Сауті, Вільяма Вордсворта, Теннісона, Генрі Лонгфелло, Елізабет Браунінг, Йоганна Ґете, Уланда, Генріха Гейне, Ленау, Фрейліграта, Георга Гервега, Леопарді, П'єр-Жана Беранже, Віктора Гюго, Дюпона, Анрі-Огюста Барб'є, Моріса Метерлінката інших західнихпоетів.
З російської поезії Грабовський переклав на українську мову російські билини, твори Державіна, Жуковського, Пушкіна, Кіндрата Рилєєва, Полежаева, Лермонтова, Тютчева, Огарьова, Олексія Толстого, Курочкіна, Некрасова, Добролюбова, Михайлова, Минаева, Плещеева, Майкова.
У 1882 році при обшуку в семінарії у нього були виявлені заборонена література і лотерейні квитки на користь політичних ув'язнених. Після відмови від дачі пояснень він був виключений з семінарії та поміщений під варту, а потім висланий з Харкова на 2 роки під нагляд поліції за місцем народження.
До квітня 1885 Грабовській мешкав у Пушкарному, залишаючись без роботи. У 1885 році отримав дозвіл жити в Харкові, де працював коректором газети i став одним з керівників «групи революційних народників». У 1886 році вступив на військову службу, в тому ж році за образу офіцера був направлений у війська Туркестанського військового округу. По дорозі, в Оренбурзі, був заарештований за поширення політичної літератури і відправлений назад в Харків для дізнання. На допиті визнав своє знайомство з членами революційної групи, факти зберігання і розповсюдження заборонених видань.
Під час перебування у в'язниці Грабовський написав ряд поезій, окремі з яких у зміненому й переробленому вигляді увійшли пізніше до першої збірки. Тут була також створена поема «Текінка». У цей час молодий поет пише вірші російською мовою «Друзьям» (поширювався у списках серед політичних засланців), «Из путевых заметок», поему «По Сибири. Из живых впечатлений» (1888, не закінчена). В одному з ранніх своїх віршів "Робітникові" поет кількома штрихами, стисло, як це взагалі характерно для поезії Грабовського, малює важке життя сільського бідняка, що дні і ночі працює на заробітках, страчує свої сили в надмірній роботі на сільських глитаїв:
Роби на других дні і ночі,
На хвилю праці не заспи;
А візьме сум, заплачуть очі, −
У чарці горенько топи...
У вірші "Допусти", що теж належить до ранніх його віршів, показуючи, що після офіціального скасування панщини становище селян не особливо покращало:
Що за допусти господні?
Позавчора − кріпаки,
Вчора − вільні, а сьогодні –
Хоч під вікна по шматки!
У 1888 році з Московської пересильної в'язниці (Бутирки) відправлений на 5 років на заслання до Сибіру. Поселений під нагляд поліції в Балаганську (Іркутська губернія). У тому ж році перед відправкою з Бутирки познайомився в ній з колишньою вчителькою з Таганрога, членом Народної волі українкою Надією Сигиді, також засудженою за революційну роботу.
Любов'ю до неї прийнято багато його ліричні вірші, поет присвятив їй свою першу поетичну збірку «Пролісок». Бути разом їм довелось недовго: Грабовського відправили на поселення в Балаганський округ, Сигиду - до жіночої в'язниці на Кару, де вона загинула в 1889 г. у Карійській трагедії (Забайкалля) - масове самогубство політичних ув'язнених в засланців-каторжній в'язниці в Усть-Каре в ніч з 7 на 8 листопада 1889 року в знак протесту проти грубого поводження російських жандармом з ув'язненими (у зв'язку з тілесним покаранням Сигиди, заступитися за честь української народоволкі Єлизавети Ковальської). Разом з нею прийняли отруту ще три українських революціонерки Марія Ковалевська, Марія Калюжна та Надія Смирницька, а також українець Іван Калюжний (брат Марії і чоловік Смирницької) і росіянин Сергій Бобохов, організатор в 1876 році саратовського народницького гуртка. У вільній команді намагався застрелитися колишній політкаторжанин Н. Л. Геккер. Про карійську трагедію стало відомо світової громадськості.
Під впливом масових протестів уряд був змушений заборонити застосування тілесних покарань щодо жінок. Після карійської трагедії політична в'язниця карійського каторги була ліквідована, політичні ув'язнені були переведені в інші в'язниці. Трагічне життя подруги поета, спільниці у боротьбі відображено Грабовським у статті «Надія Костева Сигида. Сумна споминка».
Світле почуття любові і пошани до Надії Сигиди Грабовський проніс через усе життя, присвятивши їй перший збірник своїх поезій «Пролісок» і багато поетичних творів («Посвята», «До Н. К. С», «З в’язниці», «На пам’ять», «До сестри»).
ПОСВЯТА
До моєї покійної сестроньки Надії
Як побожну данину
Найсвятішої любови,
Оцю збірочку сумну,
Звуки скривдженої мови,
Я присвячую тобі,
Моя сестронько кохана,
Що загибла в боротьбі,
Злою долею спіткана!
Скільки раз пером слабим
Ти, пануючи, водила;
Падав - зором голубим
Знов на правий шлях будила!
Але смерть дорогої людини викликає у поета не тільки сльози, вона викликає непримиренну ненависть до мучителів. Згадуючи, як закатована на каторзі Сигида в передсмертному листі заповідала "любити всіх людей", "любити правду і добро", Грабовський говорить:
ТЯЖКИЙ ЗАВІТ
Любить врага, всестраднице свята,
Ти людям грішним завішала.
Конаючи під тяжею хреста
За сонце правди, як повчала...
Твої завіти... бережу я їх...
Ти стежку світиш і з могили...
Але простить мучителів твоїх
Я не відчую в собі сили!
У 1889 році Павло Грабовський взяв участь у складанні та розповсюдженні «Заяви російському уряду» проти звірячої розправи над ув'язненими 22 березня 1889. Це був так званий Монастиревський бунт - придушення виступу політичних засланців в Якутську, шестеро з яких були вбиті (у тому числі батько майбутнього більшовика Подбельського ) а троє – А. Л. Гаусман, Н. Л. Зотов, Л. М. Коган-Бернштейн - повішені, причому тяжкопоранений Л. М. Коган-Бернштейн був повішений прямо з ліжка, до якої був прикутий. Після появи тексту заяви в зарубіжній пресі Грабовський був заарештований на засланні і звинувачений у складанні політичного відозви. Цікаво додати, що син Когана, есер, член Установчих зборів Матвій Львович Коган-Бернштейн (1886-1918), був в 1918 розстріляний більшовиками за вироком військово-польового суду. Ким б не були ці душогуби, царські чи жандарми або московські більшовики, вони завжди з незмінною жорстокістю вбивали і євреїв і українців. Така суть московської влади.
Після «Заяви російському уряду» Павло Грабовський в 1891 році за постановою Іркутського губернського суду засуджений до позбавлення всіх прав стану і каторжних робіт на4 роки. Із серпня 1889 по березень 1892 р. поет перебуває в Іркутській губернській в'язниці і після двох судових процесів термін заслання Грабовського збільшився (з подальшим поліцейським наглядом). Час перебування в іркутській в'язниці був переломним для літературної творчості Грабовського. Діставши від знайомих деякі відомості про літературне життя в Галичині, він зав'язує листування з І. Франком, надсилає вірші у галицькі часописи (перші його твори з'явились друком у «Зорі» за 1890 рiк).
Тим часом Грабовський розпочинає велику перекладацьку роботу (переклад першої глави «Євгенія Онєгіна» О. Пушкіна, фрагментів «Фауста» Гете, віршів народовольця П. Якубовича та ін.). На цей період припадає написання поеми «Бурятка» (1891). У 1892 року за рішенням Сенату каторга була замінена на посилання-поселення в «отдаленнейшие місця Сибіру».Поселений в Якутській області(Вілюйськ), з 1896-в Якутську.
Із кінця 1893 до кінця 1896 поетові довелося проживати у Вілюйську. На засланні Грабовський, використовуючи спогади тутешніх очевидців, написав нарис-життєпис про Миколу Чернишевського («Житє і слово», 1895). Із Вілюйська Грабовський надсилав у Галичину оригінальні й перекладні віршові твори, статті й нариси. Це дало можливість підготувати і видати у Львові збірки П. Грабовського «Пролісок» (1894), «Твори Івана Сурика» (1894, переклади), «З чужого поля» (1895, переклади світової поезії), «З півночі» (1896, оригінальні поезії та переклади).
Грабовський перекладав чеських, польських, сербських, хорватських, скандинавських, фінських і угорських поетів, мріяв про видання українською мовою творів угорського поета Шандора Петефі та італійської поетеси Ади Негрі. Одним з перших в Україні звернувся до грузинської (Чавчавадзе, Бараташвілі, Церетелі), вірменської (Ісаакян, Ованес Туманян), естонської (Лідія Койдула, Фрідріх Крейцвальд) поезії. Своєрідністю перекладацької діяльності Грабовського є й те, що поет здебільшого щедро наснажував перекладний твір пафосом й ідеями власної творчості.
«Поряд з високохудожніми поетичними творами, Грабовський неодноразово звертався до публіцистики, щоб поставити найрізноманітніші питання літературного, громадського та політичного життя тогочасної України, - пише дослідник його творчості В. Власенко. - Значну увагу в своїх публіцистичних працях, як і в поезії, він приділяє народній освіті, вихованню молоді, розвитку культури та науки. Грабовський виступав за те, щоб дати свободу слову, думці, розуму, скутим самодержавно-поміщицьким ладом, хоч і усвідомлював, що це може здійснитися лише тоді, коли буде знищений гніт, насильство, поліцейський режим. З цього погляду певний інтерес становлять такі його статті, як «О развитии школьного образования в Ахтырском уезде, Харьковской губернии», «Невідомі творці», «Дещо про освіту на Україні», а також значна частина його листів».
У Вилюйському окрузі Грабовський пише біографічні нариси про видатних діячі в російської літературної та громадського руху, спогади проукраїнських письменників («Порфирій Кореницький»), статті про творчість Тараса Шевченка та Олександра Пушкіна («Т. Шевченкo в Нижньому Новгороді», «Московські переклади творів Шевченка», «Тарас Григорович Шевченко», «Пам'яті Шевченка», «До Пушкінський вечора в народній аудиторії»).Останні три були надруковані в Тобольську в газеті «Сибирский листок».
У 1896 році Грабовський отримав можливість виїхати в Якутськ - губернське місто, де життя політичних засланців була значно активніше. Тут він склав збірник перекладів «Доля» (вийшла у Львові в 1897).
У 1899 році Грабовський переїхав з Якутська в Тобольськ. Це місто стало останнім у його житті. Грабовський жив ще в кількох сусідніх селах, однак йому не судилося повернутися в Україну, як він про це мріяв. У Тобольську він давав приватні уроки, працював коректором, служиву ветеринарному відділенні губернського управління. Незадовго до смерті П.А. Грабовському доручили бути секретарем губернського наради про потреби сільськогосподарської промисловості. Продовжував займатися літературною творчістю, в 1899-1901публікував статті в видавалася тоді газеті «Сибирский листок». Роки заслання вкрай підірвали його здоров'я, в Тобольську він дуже хворів. Однак і в таких умовах Грабовський не залишає літературної роботи, готується видавати зібрання творів, пише нові вірші. На цей період припадає інтенсивне, цінне з історико-літературного погляду листування Грабовського з Борисом Грінченком.
З 38 років свого короткого життя 20 Павло Арсенович провів в ув'язненні і засланні. У листі Б.Грінченка від 14 грудня 1901 поет писав автобіографію, завершивши її гіркими словами: «Горем та злиднями почалося моє життя, горем та злиднями закінчиться. Але не треба мені ніяких задоволень і ласощів, дали б тільки можливість працювати на користь рідного краю, присвятити йому ті слабкі сили, які ще залишилися в моєму поранених і понівеченому тілі. Не дають і не дадуть... ».
Стійкий революціонер, Грабовський твердо вірив у те, що «побачать вбогі України діти будуче славетне, будуче прекрасне!» Не довелось йому дожити до таких днів. Поет помер у Тобольську в 1902 році від туберкульозу, замучений злочинним царизмом. Похований на Завальному кладовищі, поблизу могили декабристів. Його друга любов Анастасія Миколаївна Гутовська залишилася вдовою з маленьким сином на руках. У майбутньому їх син Борис Грабовський перший винайде повністю електронний телевізор.
«Основною рушійною силою революції П. Грабовський вважав селянство, велике значення надавав прогресивній інтелігенції, яка, на його думку, мала взяти на себе місію керівника революційної боротьби, "кликати до життя, будити дрімучі сили", розбуджувати народ "на діло до боротьби", освітлювати цю боротьбу "світлими ідеалами", - аналізують його погляди В. В. Огородник i І. В. Огородник в книзі «Історія філософської думки в Україні». - Толерантно ставився до релігії, проте підкреслював її несумісність з наукою, виступав за відокремлення школи від церкви. Свою творчість розглядав як зброю в боротьбі проти світу зла і насильства, засіб служіння високим ідеалам суспільного прогресу, захисту простого народу:
Світло правди нести проти лютого зла
В боротьбі із тяжкою годиною,
Працювати на користь та рахунок села —
Має бути любов'ю єдиною!
Грабовський «палко любив Україну, з якою був розлучений на все життя, мріяв і боровся за те, щоб вона була вільною, щоб "порізнена устала з-під віковічного ярма і квітом повним розцвітала у ряді з ближніми всіма". Глибокий патріот України, П. Грабовський важко переживав її "грабованість", де "люд наш цупкими кайданами скований, гине без світла на дні", бо йому "навіть розмовляти та писати заказано рідною мовою". Він гнівно таврував тих, хто забуває рідне слово, відмовляється від нього заради вигоди, - нагадують В. В. Огородник i І. В. Огородник у своїй монографії з історії української думки. - Проте був твердо переконаний у тому, що розв'язання національного питання можливе лише за умов подолання соціального та економічного гноблення народу. Тому він не тільки мріяв, а й добивався, "щоб велич народу запанувала на Русі". Безумовним для нього було також те, що українці повинні працювати біля свого народу, однак зміст їх праці має бути загальнолюдським». По суті справи це те ж, до чого звали народ України Донцов і Бандера.
ДО УКРАЇНЦІВ
Українці, браття милі,
Відгукніться, де ви є;
Чи живі ще, чи в могилі
Давня слава зогниє?
Чи покраща доля наша,
Мине сором, що вкрива;
Чи до краю спита чаша,—
Рабства чаша вікова?
Гей, докупи, певні діти!
Всіх веде мета одна:
Шлях любові та освіти
Нас навіки поєдна!
Поезія, за словами П. А.Грабовського, повинна бути «сміливим голосом за всіх скривджених і пригноблених». Багато його віршів сумні і написані під враженнями ув'язнення. Але незважаючи на трагічність його долі замученого російської тиранією і жорстокістю поета ніколи не покидала надія на краще майбутнє, добродушність і заклик до боротьби за свободу.
Андрій Безсмертний-Анзіміров
Павло Грабовський:доля поета і борця
Reviewed by Василь Герей
on
13:51:00
Rating:
Reviewed by Василь Герей
on
13:51:00
Rating:
Немає коментарів: