Будівництво каналу:повинність на козацьких кістках


Будівництво Ладозького каналу було техніко-економічною необхідністю для ХVІІІ
століття, адже плавання тогочасними вітрильними чи весляними кораблями одним із найбільших озер Європи було достатньо ризикованим. Будівництво Санкт-Петербурга після
1710 року отримало додатковий імпульс, а транспортна інфраструктура північно-західної
частини Московської держави залишалась такою ж примітивною, якою вона була й за сто років до того, після закінчення «Смутного часу».
 Проте, якщо в ці сто років такий стан шляхів мав певний оборонний сенс (значною мірою відігравсвою роль після Нарвського розгрому московської армії, коли Карл ХІІ вирішував, чи розвивати свій успіх в напрямку Новгороду, чи повертати на південь Ліфляндії до Риги проти саксонських загарбників), то в нинішній військово-політичній ситуації обставини докорінно перемінилася.
Влітку-восени 1710 року впали основні шведські фортеці в Балтії – Ризі, Ревелі (Таллінн), Пернау (Пярну), Виборзі, тож безпосередні загрози Петербургу було знято і можна було розпочинати широку цивільну розбудову міста. Деякий час Петра І влаштовувала існуюча сухопутна інфраструктура, але зростання міста на Неві,збільшення там цивільного населення вимагали значного нарощування товаропотоку, а навесні та восени користування водними чи ґрунтовими шляхами в цьому регіоні практично неможливе через зливи, вітри, кригу й інші природні фактори.

Московський цар обрав інноваційний проект – з’єднати каналом гирла Волхова та Неви.
У каналі не буває штормів, у безвітряну погоду можна використати весла або бурлацьку тягу,
зрештою, взимку там можна пробити в кризі фарватер. Саме ці фактори визначили роль каналу в російській колонізації захоплених приневських земель. Сам Петро І формулював мету будівництва таким чином: «... от сего канала будут питаться помянутые города [Санкт- Петербург та Кронштадт – прим. наша] и получать потребные материалы к строению флота и их самих…»
Проти цієї ідеї були: відстань (101 км), важкий ґрунт (болота та глини, насичені валунами),
необхідність укріплення берегів каналу каменем (якого обмаль) чи деревом , примітивні
будівельні технології, а наостанок – царська нетерплячка. Особливості психологічного складу
московського царя не дозволяли йому займатися якимись справами системно та наполегливо,
тому процес реформ у його державі був доволі хаотичним та поверховим. Майже всі вони мали
незавершений характер, а розвивалися не поступально, а імпульсивно, в міру того як цар згадував про реформу чи забував.
Навіть симпатик царя Б. Мініх не зміг приховати у своїх спогадах об’єктивного стану речей:
«Сей монарх, который не имел никакого воспитания… действовал сам собою» . Тому й результат його багаторічної реформаторської діяльності виявився сумним: «Сей Великий Государь, лишь только возвратился из Персии...нашел в Москве все дела в беспорядке...» .


Мова йде про осінь 1723 року! Зате у Петра були під рукою необмежені людські ресурси.
Оскільки будівництво каналу розпочалося у1720 році, українських козаків почали масово залучати до нього з 1721 року. Два роки підряд від гетьмана І. Скоропадського вимагалося висилатина будівництво каналу по 10 тис. козаків, не рахуючи допоміжного персоналу (візники, кухарі тощо). У 1723 році квоту зменшили вдвоє . Така ситуація виникла не тому, що стало менше роботи на каналі чи цар Петро вирішив пожаліти козаків, а внаслідок того, що з
1722 року Російська імперія вв’язалась у нову мілітарну авантюру – завоювання шляху до Індії. Російська армія просунулась далеко на південь берегом Каспійського моря, захопивши його західне та частину південного узбережжя. Однак незвичний клімат та впертий опір Персидської держави і місцевого мусульманського населення робили цю війну аж надто «дороговартісною» для Петра. Тому цар вирішив перекласти частину тягаря на українські плечі, тим більше, що боротьба з напіврегулярними мусульманськимиарміями була для козаків звичною справою.
Отже, до канальної повинності додалась нова морока – необхідно було висилати контингенти
на новий фронт, у т. зв. Терський похід. Як писав 1723 року у своїй чолобитній грамоті наказний гетьман П. Полуботок, виснаження людських ресурсів Гетьманщини внаслідок канальних робіт двох попередніх років та нової військової повинності було настільки значним, що козаків «для Ладозького походу взяти нема де, хіба що тих, кого залишено на випадок відбиття татарських набігів»
 В історичній літературі склався стереотип, що половину козаків Малоросійська колегія, що змінила гетьманський уряд, висилала в Терський похід, а половину на канальні роботи. Реально ж співвідношення було дещо іншим – на Північ направлялося ⅓ складу
полків, а на Південь відправляли ⅔. Слід також мати на увазі, що крім українських козаків до будівництва каналу активно залучали й московську армію, так що питома вага козаків серед будівничих спочатку (до 1723 року) складала 50%, а надалі зменшилась до 25% .
Канальна повинність українських козаків припинилась зі смертю царя Петра, адже на 1725 рік
маємо документ, який засвідчує їх участь в Каспійському поході (у документі він іменується окремими акціями: Терський, Сулацький та Гілянський походи). Серед перерахованих «відряджень» козаків Ладозький похід не значиться .

У перший рік відбуття нової царської повинності (забаганки) українських козаків, відправлених на Ладогу, очолювали чернігівський полковник П. Полуботок, певно в статусі наказного гетьмана, генеральний хорунжий І. Сулима та лубенський полковник А. Маркевич. З цих трьох старшин для І. Сулими похід став останнім– повертаючись в Україну у Вишньому Волочку, він помер, розділивши долю трьох тисяч козаків.
Щороку з лютого до кінця березня тривало стягування козаків, призначених до походу під Глухів, далі два місяці відбувався рух на північ через Брянськ, Смоленськ, Новгород до
Ладоги, а два осінніх місяці тривало повернення тих, хто вижив на Батьківщину.
Козацьким полкам, як і іншим частинам російської армії, було нарізано ділянки каналу за
кількістю особового складу. Щороку з червня по вересень тривали земляні роботи, шо ускладнювались частими та сильними дощами, які заливали водою вже викопані ділянки каналу, нестачею продовольства для людей та фуражу для коней, поганим медичним забезпеченням. Крім того,козакам доводилося транспортувати будівельні матеріали (головним чином ліс) за кілька верст. Проте найбільше обурення у козаків викликало поводження російських офіцерів, що контролювали хід виконання робіт. Як писав  учасник подій, полковник І. Чарниш: «…приставлені офіцери, не дивлячись, за повелінням пана
бригадира Леонтьєва немилосердно били їх на роботах палками, хоча її не лише вдень та вночі
– і у дні недільні та святкові відправляють, без одпочинку підганяють» . Крім того, на
обсяг робіт жодним чином не впливала кількість хворих та померлих – норму треба було виконати!


Це змушувало козаків вдаватись до піднайму за грошову винагороду місцевих «бурлаків». Зокрема, до такого кроку були змушені вдатися полки Стародубський та Чернігівський, де були значні втрати померлими та хворими особового складу. Ще однією прикрістю були постійні
погрози російських керівників перевести козаків із річки Кобони на інше місце, хоча козаки вже виконали значний обсяг робіт. Насамкінець, верховний розпорядник канальних робіт, невиправний казнокрад, найясніший князь О. Меншиков постійно намагався «запустити руку» в бюджет будівництва каналу. Влітку 1722 року він наказав зменшити грошове та матеріальне утримання козакам на суму, яку їм було видано в серпні 1721 року царем з нагоди укладення довгоочікуваного миру зі Швецією . Але ці кошти були одноразовою святковою нагородою, непередбаченою кошторисом каналу!
Проте Меншикова перевершив його підлеглий, безпосередній керівник будівництва каналу Г. Скорняков-Писарев. За повідомленнямиифранцузького дипломата графа Кампердауна, у
1723 році проти нього розпочали слідство про розкрадання 800 тис. рублів  На нашу
думку, сума дещо завищена, адже на такі гроші можна утримувати протягом року 30 драгунських полків, тобто майже всю регулярну кінноту держави, але показово, що й після двадцяти п’яти років реформ царю Петру не вдавалося подолати казнокрадство навіть серед близьких соратників!
Нам не вдалося виявити узагальнених даних щодо людських втрат під час канальних
робіт, але можемо спиратися на статистику 1721–1722 років окремих полків. Відомо, що
у 1721 році Гадяцький полк вислав на канальні роботи майже половину особового складу –
1184 козаки, з них загинуло на роботах та під час подорожі на Ладогу і назад 400 чоловік, або
33,8% . Наступного року в похід виступило 1400 гадячан, з яких склало голови на чужині 306 козаків, або 21,8%.


Бачимо, що втрати суттєво зменшились (майже на третину), що, безумовно, стало наслідком урахування командуванням сумного досвіду попереднього року. Матеріали Д. Багалія дають
можливість уточнити втрати під час виконання козаками Гадяцького полку робіт на каналі,
правда, лише для п’яти з дванадцяти сотень цього полку. У 1721 році загинуло на роботах
129 козаків (55,6 %), інші 44,4% загинули дорогою. У 1722 році в цих же сотнях під час робіт
загинуло 120 чоловік (69%), а на шляху додому – ще 54 козаки (31%) .
Завдяки архівним матеріалам ми маємо можливість деталізувати характер подій. Cкажімо,
Великобудищанська сотня Полтавського полку у 1721 році спрямувала на Ладогу 72 козаки, з яких на канальних роботах загинуло і померло через хвороби 17 чоловік ( 23,6%). У наступному році на півночі працювало 48 козаків, з яких 10 загинуло (21%); крім того, 64 козака змушені були брати участь в «Терковському» поході, з них 5 померло (8%) . Як бачимо, бойові втрати були майже втричі меншими, ніж на будівництві. Слід також додати, що козаків на канальних роботах очолювали, як правило, наказні старшини, а ординарні сотники відправлялися на Кавказ. Деяку частину зубожілого козацтва не залучали ні до бойових дій, ні до «канальної повинності». У згаданій сотні зі 180 козаків, записаних до реєстру (компуту), таких нараховувалося 67 осіб. Враховуючи це, на канальні роботи 1723 року наказний сотник Юрій Євченко повів 20 козаків, а інший наказний сотник Федір Хоменко на чолі 24 козаків попрямував у похід на Кавказ. Тим часом сотник Іван Сулименко з 33 козаками залишився вдома, мотивуючи тим, що був на Ладозі обидва попередні роки, ще кілька великобудищанських козаків перебували на форпостах на річці Оріль, яка на той час була кордоном між Російською імперією та Кримським ханством.
Серед інших сотень Полтавського полку для цього часу маємо достатньо повні відомості про Царичанську та Решетилівську сотні. У складі першої з них зафіксовано 140 козаків («кінних,
піших та убогих»). У 1721 році на «канальну службу» було відряджено 44 особи, наступного
року 76 козаків відправлено на Ладогу та «в Тарковський похід», а у 1723 році 26 козаків ходили в «Тарковський похід», а на Ладогу не відряджали нікого.

 Друга ж сотня нараховувала майже 200 чоловік, і в 1721 році на Ладогу було відряджено 94 козаки, із них 8 чоловік померло (8,5%), у наступному році на Ладогу потрапило 90 козаків, а загинуло 23 (25,5%). Але в тому ж році сотня змушена була виділити для Персидського походу 62 чоловіки, з яких загинуло 3 (4,8%) [8, л. 26]. На 1723 рік 44 козаки відбували «канальну повинність» на Ладозькому каналі, а 64 вирушило в похід на Кавказ, вдома ж залишилося 93 козаки, серед яких 3 було щойно прийнято «в компут», очевидно, аби перекрити понесені в попередньому році втрати . Ми наводимо відомості лише про прямі втрати особового складу вказаних сотень, не рахуючи відсталих на шляху (очевидно, дезертирів) та хворих, залишених
у російських містах, адже архівні дані не містять повідомлень про їх подальшу долю. Допускаємо, що якась частина хворих козаків могла згодом померти.

Смерть Петра І у січні 1725 року та подальші події боротьби за владу в Російській імперії зробили неактуальними надмірні зусилля по будівництву каналу. До того ж, як з’ясувалося, праця цивільних найманих робітників-професіоналів виявилася ефективнішою, ніж використання військових, які ставилися до будівельних робіт як до важкої та непотрібної повинності. Змінилося також і керівництво роботами – тепер воно перейшло до рук нового німецького найманця,майбутнього генерал-фельдмаршала Б. Мініха. Він і добудував канал до кінця 1730 року, а відкрився рух каналом вже за імператриці Анни Іоанівни.

Доля каналу склалася нещасливо: поспіхом спроектований та недбало збудований канал
багато разів модернізувався (було добудовано шлюзи та часткове кам’яне обличкування стінок), але на 1826 рік прийшов у повний занепад і рух по ньому припинився. Лише через сорок років поруч зі старим каналом було збудовано інший, т. зв. Новоладозький канал, що частково діє й по сьогодні.
Слісаренко О.

Будівництво каналу:повинність на козацьких кістках Будівництво каналу:повинність на козацьких кістках Reviewed by Василь Герей on 03:17:00 Rating: 5

Немає коментарів: