Мати Мазепи:таємниці долі

Іван Мазепа 25 серпня 1687 р. урочисто прийняв освячені гетьманські клейноди – отримав під свій регімент Україну, яка за Богдана Хмельницького постала незалежною козацькою державою. Та вже незабаром Переяславська угода була порушена, українськими землями прокотилася Руїна, по живому вони були розірвані й поділені між Московщиною та Річчю Посполитою.

Гетьман Мазепа мав на меті відродити Україну, об’єднати її землі, повернути незалежність, за що й поклав своє життя. На похоронах гетьмана Пилип Орлик пророче сказав: «Ім’я славного гетьмана вічно житиме зі славою в пам’яті нашого народу, бо він бажав для нього свобідного розвитку всіх його безкінечних можливостей».
Поволі відлущуються наклепи, що спотворювали його образ, паплюжили вірних і близьких йому людей, й час висвітлює їхні постаті, та серед них – і постать Марії Магдалени Мазепиної, матері гетьмана, його дорадниці й хранительки. Недаремно в останні години життя Мазепа в мареннях своїх кликав матір, – так писав шведський комісар Сольдан, який був на еміграції біля гетьмана.

То хто ж була ця дорога гетьману жінка, його мати? Ім’я її Марина, Марія Магдалена Мазепина. Рік народження її встановити можна лише приблизно. Якщо взяти найбільш загальноприйняту дату народження Івана Мазепи – 20 березня 1639 р., то одружилася Марина щонайменше за рік до його народження. Враховуючи те, що в Україні на той час одружуватись дозволялося від 14 років, будемо вважати, що народилася Марина близько 1624 р. Походила вона зі старовинного шляхетського роду Мокієвських, знаних на Білоцерківщині від другої половини XVI ст. Більшість Мокієвських покозачилися і брали участь у Визвольній війні Богдана Хмельницького. Спростовуючи черговий донос, Мазепа писав цареві, що в його родині немає нікого «лядської віри», а «київський полковник (Мокієвський) зовсім не лях, а чистий русин: дід його за Хмельницького положив голову під Чортковим (Західна Україна, 1655 р.), а батько – в Дрижопольському бою під Охматовим (Уманщина, 1655 р.)» . Так Мазепа підкреслював українське походження обох родин – Мазеп і Мокієвських.
Костянтин Мокієвський, найбільш вірогідно, двоюрідний брат матері Івана Мазепи . Пам’ять про нього увіковічена в Києві, у збудованих його коштом церквах: Різдва Пресвятої Богородиці на Дальніх Печерах Києво-Печерської лаври (1696 р.), Воскресіння Христового й Феодосіївської на Печерську (1699 р.). Пішов за Мазепою у вигнання, там і згинув.
Марина Мокієвська була одружена зі Степаном Адамом Мазепою, і Мазепи відомі на Білоцерківщині також від середини XVI ст.: 1544 р. там по р. Кам’янці тримав землі шляхтич Мазепа-Колединський. 1572 р. король Сигізмунд Август надав Миколі Мазепі на ці землі привілей. Так постав хутір, а потім село Мазепинці, а в ньому церква Св. Миколая. Онук Миколи Мазепи Степан Адам Мазепа став батьком Івана Мазепи, який народився також у Мазепинцях. У письмових джерелах Степан Адам Мазепа згадується від 1638 р. 1643 р. пристав до війська Богдана Хмельницького. Від 1654 р. він – отаман Білої Церкви. Активно виступав на боці гетьмана Івана Виговського. 1659 р. отримав підтвердження від Яна Казимира на родові землі, 1662 – посаду підчашого чернігівського. Помер 1665 р.
По смерті чоловіка Марина прийняла чернецтво в Київському Вознесенському монастирі на Печерську під ім’ям Марія. За О.Оглоблиним, це сталося 1674 або 1675 р., коли вона одружила вже свою доньку Олександру, сестру Івана Мазепи. Згодом Марина прийняла схиму під ім’ям Магдалена. 1686 р. бачимо Марію Магдалену вже ігуменею дівочого Печерського Вознесенського монастиря, але коли саме це сталося – не відомо. Монастир заснований на початку XVII ст. архімандритом Києво-Печерського монастиря Єлисеєм Плетенецьким. Він був розміщений напроти Троїцької надбрамної церкви. У цьому монастирі постригалися дівчата зі знатних родин.

Плащаниця «Христос у труні» (робота Марини Мазепи)

Відвідавши Київ на початку 1630-х років, французький інженер Гійом Левассер де Боплан писав, що у «Вознесенському монастирі живе багато черниць, числом до сотні; вони займаються шитвом і гаптують на ошатних хустинах прегарні вишивки, продаючи їх тим, хто приходить на огляд і відвідини. Вони вільно виходять з монастиря, коли хочуть, і звичайно йдуть до Києва... Всі вони вбрані в чорне, ходять лише попарно, як і більшість католицьких черниць. Пригадую, що доводилося бачити серед них обличчя таке гарне, яке рідко коли зустрінеш у самій Польщі» .
Інший мандрівник, архідиякон Павло Алеппський із Сирії, відвідавши монастир на початку 1650-х років, був уражений, що його черниці знають латинь, обізнані з філософією. При монастирі була школа. Очолити такий монастир могла лише освічена, інтелігентна, шляхетського походження жінка, твердих релігійних переконань. Такою була Марія Магдалена Мазепина.

Родина Марії Магдалени належала до шляхти, що мала звичай давати добру освіту не лише синам, а й донькам. Дослідники вважають, що освіту, як на той час, Магдалена мала добру. Про це свідчать, зокрема, її вишуканий почерк, характер письма й підпис. Один із його зразків знаходився у музеї В.В.Тарновського: «Maryia Magdalena Mazepina monasterov panienskich Ihumenia Peczarskiego Kiiovskiego i Hlichowskiego».
Марина Мазепина відома була в громадських колах як справжня ревнителька Вітчизни й Православної церкви. Ще 1666 р. вона вступила до Луцького православного братства. У його записі значиться: «Марина Мазепина, підчашина чернігівська» – і власноручний підпис українською мовою. Отже, походження, освіченість, відданість громадським справам зробили ім’я Марини Мазепиної відомим у релігійних і громадських колах, чим вона й зобов’язана такій високій посаді – ігумені привілейованого дівочого монастиря. Зауважимо, ігуменею вона стала ще до обрання її сина гетьманом.
Перша документальна звістка про ігуменство Марії Магдалени є в актах Печерського Вознесенського монастиря на його володіння, надісланих до Приказної ізби 1686 р. з її власноручним підписом .
Ігуменя Марія Магдалена владно й мудро керувала справами монастиря. Двічі їздила до Москви, щоб підтвердити права на його маєтності й отримати дозвіл на нові. Взимку 1687 р. вона повернулася з Москви з царською грамотою, якою підтверджувалися маєтності Вознесенського монастиря, зокрема на с. Ходосівку, й надавалися нові вотчини-села. Марія Магдалена їздила до Москви сама, але мала супровідні листи від гетьмана Івана Мазепи, в яких він підтримував прохання матері-ігумені й давав пояснення щодо правового стану маєтностей, про які йшлося. В Москві з великою шаною поставилися до Марії Магдалени й віднині в листах і документах іменували її не інакше, як «пречесною ігуменею Печерського й Глухівського дівочих монастирів». Глухівський Преображенський монастир Марія Магдалена отримала в управління за грамотою 1687 р.
Глухівський Преображення Господня дівочий монастир був заснований з благословення архієпископа чернігівського Лазаря Барановича й за підтримки гетьмана Дем’яна Многогрішного вдовою військового товариша Марка Кимбари Агафією на її власній землі. Марію Магдалену не задовольняло його розташування біля самого ринку, де було гамірно й стояло багато шинків. 1692 р. вона їде до Москви й здобуває грамоту патріарха Адріана: «...монастир тот перенести по разсмотрению той епархии преосвященного Варлаама, митрополита Киевского, советом гетмана Иоанна Стефановича и что де она усердствует о переселений того ради пользы и благочиния монахиням – благословляем строити тамо добро повелеваем» .
Ігуменя переводить Преображенський монастир на садибу Успенського собору, який свого часу розпочав будувати гетьман Іван Самойлович, але звів його вже власним коштом Іван Мазепа. Віднині монастир став іменуватися Успенським. До володінь монастиря гетьман долучає два млини, що раніше належали Самойловичу, а Марія Магдалена купує за 1110 золотих для монастиря слободу Гремячку. Окрім того, на користь монастиря відписує всі «свої добра» вдова Стародубського полковника Колпчиця Катерина, погодившись стати його черницею. Тим часом Марія Магдалена зводить для черниць нові келії і трапезну. На початку XVIII ст. садиба монастиря була обгороджена цегляним муром з наріжними вежами й надбрамною оборонною дзвіницею. Це був «перший в архітектурі козацького відродження ансамбль оборонно-культового призначення, споруджений гетьманом Мазепою» .
1701 р. Глухів відвідав московський прочанин священик Леонтій Лук’янов. У подорожніх нотатках він записав: «В городе Глухове строения преузорчатые, светлицьі хорошие, палаты полковника Миклашевского зело хороши, церквей каменных много; девичий монастырь предивен зело, соборная церковь хороша очень; зело лихоманы хохлы затейливы к хорошему строению» . Так стараннями гетьмана Мазепи і його шляхетної матері Марії Магдалени Глухів зазнав злету козацького ренесансу. Ігуменя передала мистецтво гаптування Вознесенського монастиря черницям Успенського. Їхні вироби й сьогодні можна віднайти в музеях Чернігівщини. Обидва монастирі процвітали. Збереглися дані, що гетьман Мазепа надав універсали ще на двоє сіл – Русанів і Плоське, але достеменно невідомо, якому саме монастирю чи самій ігумені.
Мати часто гостювала у сина в Батурині, зокрема це засвідчують листи ігумені з Батурина до полковника глухівського Міклашевського в справах Успенського монастиря
Історики наводять кілька доказів на користь того, що Марія Магдалена була утаємничена в політичні дії гетьмана. Так, на прохання Мазепи вона розслідувала справу з підкинутим листом-пасквілем на гетьмана в Києві, а коли 1707 р. виникла в гетьмана потреба передати таємні листи Андрію Войнаровському до Варшави, він завірив Пилипа Орлика, що найкраще зробить це його мати. Характерно, що Марія Магдалена цих листів не відіслала. Перед смертю передала їх своїй онуці, черниці Марті, щоби та по її смерті віддала їх гетьману.
До Марії Магдалени горнулись і діти, й онуки. До неї в Печерський Вознесенський монастир переселилася після негараздів сімейного життя донька Олександра, про яку гетьман писав, допомагаючи їй переїхати до Києва: «У мене в цілому світі немає іншої рідні, окрім сестри, з якою нас єднає сердечна любов»
Уперше Олександра була пошлюблена зі шляхтичем Обидовським. Невдовзі він помер, залишивши дружину з сином Іваном. Гетьман покладав на нього великі сподівання як на наступника своєї справи, але 1701 р. він був убитий під Нарвою в російсько-шведській війні. Син племінника й Ганни Кочубеївни після поразки Мазепи був позбавлений усіх прав і маєтностей. Удруге Олександра одружилася зі шляхтичем Вітославським. Мали доньку Мар’яну. Після смерті Вітославського Олександра вийшла заміж за шляхтича Яна Войнаровського, а Мар’яна оселилась у Марії Магдалени в монастирі. Ставши дорослою, прийняла чернецтво під ім’ям Марта. Олександра залишила Войнаровського, як вважають, через релігійні суперечності (Войнаровський був католиком) і перебралася за підтримки Мазепи до Києва з сином Андрієм і двома доньками Войнаровського від його першої дружини, які не хотіли з нею розлучатися. В Києві Олександра прийняла чернецтво у Вознесенському монастирі, але незабаром, 1695 р., померла.
Син її, Андрій-Станіслав Войнаровський, виховувався дядьком Іваном Мазепою. Навчався в Києво-Могилянській академії і Дрезденському університеті, був на державній службі в Гетьманщині. Всі свої сподівання, зокрема пов’язані з династичною спадковістю у вільній Україні, Мазепа покладав на Андрія. Утаємничив його у свої плани. Після кончини гетьмана Андрій відмовився від булави на користь Пилипа Орлика. Був підступно схоплений резидентами Петра І в Дрездені, загинув у Сибіру.
Померла Марія Магдалена восени 1707 р. у Вознесенському монастирі. В останні дні її життя біля неї був син Іван Мазепа, який мешкав у Києві з жовтня до 27 листопада. У листі до московського канцлера Федора Головкіна гетьман писав: «Госпожа мати моя вельми болєзнуєт і до кончини життя свого приближається» . Інших даних про останні дні життя Марії Магдалени поки що не виявлено. Дослідники, грунтуючись на наведених рядках із листа гетьмана, пишуть, що саме тоді Марія Магдалена померла. Далі йдуть інші припущення: як ігуменя Вознесенського монастиря вона мала бути похована біля його головної Вознесенської церкви.

1710 р. цар Петро І наказав знести будівлі Вознесенського монастиря, а на їхньому місці збудувати «Пушечний дом», тобто Арсенал. 1711 р. почалося переселення черниць до Флорівського Успенського монастиря на Подолі. Так був знищений Вознесенський, найстаріший жіночий монастир у Києві, яким майже чверть століття управляла Марія Магдалена. Усі його земельні володіння, зокрема села Підгірці, Ходосівка, Бугаївка, Берки, Бзів, Березна, перейшли у володіння Флорівського монастиря. Покидаючи Вознесенський монастир, черниці взяли з собою національну українську реліквію – ікону Рудненської Божої Матері. Її приніс до Вознесенського монастиря 1689 р. священик Василій із села Рудня, що біля Чернігова. Ікона була чудотворною, й негайно ченці Києво-Печерської лаври забажали перенести її до Успенського собору. Але, як писав Самійло Величко, Мазепа «...благоволив тій святій іконі зостатися в монастиру Печерськім», тобто Вознесенськім. Чудотворні дії ікони записувались у спеціальну книгу, серед них – зцілення Івана Мазепи, Івана Скоропадського, Леонтія Полуботка.

Зоя Хижняк