Запорожці:таємниці козацького листа

Картина І.Рєпіна «Лист запорожців турецькому султану» стала видатною подією тогочасної Російської імперії і відродила інтерес до суто української історії. Історики досі сперечаються з приводу існування справжнього листа, цікавою є і сама історія написання видатного полотна Іллі Рєпіна...

Внутрішні чвари та міжстаршинська боротьба за владу супроводжувалась прагненням українських гетьманів заручитись зовнішньою підтримкою. На цей період припадає спроба гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка (1627—1698) заручитись турецьким союзництвом з метою об’єднати під своєю булавою обидві частини України. Але проти такого союзу з одвічним ворогом православної віри рішуче виступила Запорозька Січ, очільником якої на той час був кошовий отаман Іван Сірко, що уславився успішними походами проти турок і татар. Тому після кількох вдалих походів на Лівобережну Україну султан Мухаммед IV почав виношувати плани підкорення найнебезпечнішої сили, що йому протидіяла, — козаків і Запорозької Січі.

На думку істориків, саме на цей період і припадає можливе звернення султана Мухаммеда IV до запорожців та легендарна відповідь йому січового товариства.

З козацьких часів існує переказ, за яким турецький султан Мухаммед IV вимагав від запорожців припинити набіги на землі свого васала — кримського хана. Свої вимоги він виклав у листі, що був надісланий на Січ:
 «Я, султан і владика Блискучої Порти, син Мухаммеда, брат Сонця і Місяця, внук і намісник Бога на землі, володар царств Македонського, Вавілонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, винятковий лицар, ніким непереможний воїн, невідступний хранитель Гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, повеліваю вам, запорозькі козаки, здатися нам добровільно і без жодного опору, і нам вашими нападами не змушувати перейматись.

Султан турецький Мухаммед IV».

Оригінал цього листа зберігається у Державній Публічній Бібліотеці у Санкт-Петербурзі (Росія).

Оскільки козаки не давалися ні на які намови, султан вирішив несподіваним ударом зруйнувати Січ і покінчити з козацтвом. Восени 1674 р. з Константинополя до Криму було відправлено 15 тис. найкраще підготовлених яничар. Вони разом з кримською ордою і мали таємно здійснити план султана. Як тільки позамерзали ріки, 15 тис. яничар і 40 тис. кримської орди на чолі з ханом вирушили на Україну. Похід виявився невдалим. 13500 турків було вбито, 1500 втекло, 150 взято в полон. Після цього бою Сірко зібрав нараду козаків, яка вирішила: за те, що хан «як злодій, заліз вночі до Січі» і хотів її зруйнувати, — помститися йому. Влітку 1675 р. 20 тис. козаків на чолі з І.Сірком відправилися в Крим, розбили окремі військові загони хана, звільнили багатьох полонених, захопили частину татар і турків, успішно повернулися до Січі. Звідси кошовий Сірко нібито й написав до хана напівглузливого листа. Про що писали майже всі історики, які так чи інакше згадували «козацьке листування з султаном».

На превеликий жаль, в архівах не збереглося оригіналу цього широко цитованого листа — відповіді запорожців турецькому султанові. Можливо, такого листа насправді ніколи й не існувало Першим висловив цю думку проф. Д.Яворницький — дослідник історії запорізького козацтва.

На користь цього твердження історики наводять декілька аргументів: по-перше, про жоден лист запорожців нема жодної згадки в султанських архівах, у яких вели педантичний облік всієї дипломатичної пошти. До речі, ні в стамбульських, ні у варшавських архівах не знайдено й ще одного образливого листа султану, підписаного польським королем Сигизмундом ІІІ. Дійшов до нас цей «документ» лише в козацькому літописі Самійла Величка, а отже, його також написали козаки, не збираючись відсилати адресату. По-друге, листи запорожців, що їх отримали правителі інших держав, засвідчили, що вони, навіть у гніві, уникали в дипломатичному листуванні таких епітетів, як «кат», «свиня», «собака». Їх козаки дозволяли собі якраз у популярних тоді пародіях на документи. По-третє, справжній документ не міг мати стількох варіантів, скільки їх має «Лист запорожців...». Та й підписали їх різні автори (отаман Захарченко, кошовий Іван Сірко, просто «низові козаки»), адресовані різним султанам (Осману, Ахмету ІІІ, Ахмету IV та іншим), датовані різними роками. Оскільки датований 1600 р. варіант адресовано Ахмету ІІІ, який правив у XVIII ст., а датований 1619 р., записано з усних переказів в ХІХ ст., то Г.Нудьга дійшов висновку, що найдавніший варіант «Листа запорожців турецькому султану» створено 1620 р., тобто 380 років тому. А найпопулярнішим твором української літератури за межами нашої країни його можна визнати хоча б тому, що вперше «Лист запорожців...» надрукували 1683 р. у Відні (німецькою мовою), щоб додати натхнення оборонцям австрійської столиці від кількасоттисячного турецького війська. І, підбадьорені дошкульним «Листом запорожців турецькому султану», віденці відбивалися доти, доки шляхтич Юрій Кульчицький з-під Самбора не пробрався крізь позиції ворога до австро-польсько-козацького війська зі звісткою, що виснажені голодом оборонці Відня потребують підмоги. Оскільки про Кульчицького відомо, що він був перекладачем, то, ймовірно, що саме йому завдячуємо першим перекладом «Листа...» іноземною мовою. Ще до того, як його надрукували 1843 р. українською (як додаток до «Історії Малоросії» М.Маркевича), він вийшов 1841 р. польською (в часописі «Львов’янин»). Віршований переклад «Листа...» французькою виконав сам Гійом Аполлінер, англійською — канадка Флорін Лайвсей, а російською з нього «списували» 1637 р. власний лист туркам донські козаки.

Отже, такого листа ні султан козакам, ні козаки султанові не писали. Запорожці хоча й мали твердий норов і гострий язик, однак у листах, яких збереглося чимало, були дипломатичними і висловлювались досить делікатно та стримано навіть у хвилини гніву. Лист султана і відповідь йому є витвором літературно-канцелярського козацького середовища кінця XVII ст. Досить гострі й дошкульно-образливі вислови, якими написаний відомий лист, не відповідають тогочасним правилам дипломатії. Тогочасне листування між козаками та царями, султанами, королями велося латинською мовою з дотримання усіх вимог дипломатичного етикету з дотриманням правил чемності, а необхідність ведення діловодства латинською мовою не було якоюсь перешкодою для запорожців. У ті часи латинську мову знали не лише канцеляристи Січі та гетьмани, але й козацька старшина.

Усе це не може заперечувати факту, що запорозьке козацтво, яке любило круті жарти й дотепи, могло у хвилини розваги складати такі в’їдливі листи до своїх ворогів, але навряд чи їх надсилалося кудись далі Січового Коша.

Ось ця відповідь запорожців султану: «Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати, твого війська ми не боїмося, землею і водою будем битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те ось куди нас!..

Підписали: Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошом запорозьким».

У 1870-х роках катеринославським етнографом-любителем Я. П. Новицьким була знайдена копія листа-відповіді запорожців турецькому султану, зроблена у XVIII столітті. Він передав її відомому історику Д. І. Яворницькому, який приятелював з відомим художником Іллею Рєпіним.

Уперше про лист запорожців І. Рєпін почув 1878 р., коли перебував у мальовничому маєтку Абрамцево під Москвою, що належав відомому російському меценатові С. Мамонтову. У гостинного й привітного господаря, який захоплювався мистецтвом, часто збиралися талановиті письменники, вчені, художники й артисти. Як завжди, ввечері вони розмовляли про мистецтво, співали, грали та читали свої твори. Саме тут, на одній з таких зустрічей, Рєпін і почув від відомого художника та мистецтвознавця М.Прахова історію про листа запорожців до султана. І. Рєпін, будучи людиною творчою, відразу ж уявив собі, як запорожці складають лист, уявив той сміх від дошкульних, солоних жартів й олівцем почав вимальовувати запорожців, що заходяться від реготу.

Ідею художника підтримали його друзі, а історик М. Костомаров, який вивчав запорозьких лицарів, спеціально створив маршрут, щоб Рєпін на власні очі побачив місця Запорозької Січі, зібрав потрібний матеріал та відшукав характерних типів для свого малюнка. На першому ескізі картини Рєпін зробив напис «Запорожці пишуть відповідь Султану Мехмеду IV», але справу довелося відкласти через нестачу історичного матеріалу.

За розробленим М.Костомаровим маршрутом, навесні 1880 р. І.Рєпін разом з юним художником В. Сєровим помандрував на Запоріжжя. Довго вони ходили по острову Хортиця, знаходячи мідні ґудзики, бляхи, старовинні гроші, порохівниці та ржаві шаблі. Далі Рєпін вирушив слідами січовиків у два мальовничих села — Капулівку та Покровське.

Восени 1880 р. Рєпін повернувся до Москви. У жовтні того ж року до його майстерні завітав відомий російський романіст Лев Толстой. Лев Миколайович відмітив, що це, поки що, лише етюд, який відображав випадковий епізод життя запорожців. На думку письменника, задум повинен бути набагато ширшим, більш значущим. Потрібно було, щоб у творі була відбита головна думка художника-реаліста: високе почуття національної гідності й гордості, непереможний запорозький дух та його сила.

Справедливі й розумні зауваження Толстого, які художник прийняв із щирою вдячністю, змусили Рєпіна задуматися, і він відразу ж узявся перероблювати ескіз. Талановитий художник збільшує формат твору та кількість дійових осіб, переставляє окремі постаті та створює зображення козацьких зборів.

Вже був створений і ескіз картини, але для великого полотна йому багато чого бракувало.

1886 р., на відзначенні 25-х роковин з дня смерті поета Т. Г. Шевченка, Ілля Юхимович вперше знайомиться з відомим дослідником запорозької старини Дмитром Яворницьким.  Ілля Юхимович, побачивши молодого історика, як тільки той прибув на вечірку, підійшов до нього. Міцно потиснувши один одному руки, вони сіли поряд й між ними зав’язалася невимушена й щира розмова. Невимушеним приводом до розмови й знайомства став славетний лист запорозьких козаків до турецького султана. Рєпін розповів Яворницькому, що хоче намалювати запорожців, які зібралися на раду й складають відповідь турецькому султанові на його грізний лист.

Земляки почали говорити про Україну, Запорозьку Січ, а також розпитували один одного про те, хто над чим працює.

Вони обидва народилися й виросли на Харківщині, тогочасній Слобідській Україні, де ще у народній пам’яті жили спомини про славетні козацькі часи.

Ілля Юхимович Рєпін народився 24 липня 1844 р. у Чугуєві, в родині військового поселенця. Батьки Рєпіна займались перепродажем коней. До них часто приїздили селяни з навколишніх сел, і тоді подвір’я ніби перетворювалось на ярмарок, в гомоні якого переважала мелодійна українська мова.

Улюбленими місцями дитячих забав Рєпіна та його однолітків став ліс, що розкинувся на схилах Дінця. Ще з дитячих років Рєпін познайомився з побутом України, її піснею, мистецтвом. Малювати почав дуже рано. Спочатку він розписував скрині та писанки, а перші художні навички отримав в місцевій школі військових топографів. Переїхавши до Петербурга, з 1863 вчився в малювальній школі Суспільства заохочення мистецтв і в Академії мистецтв. Важко було юнакові без матеріальної підтримки, та й тут майбутній художник зустрів українців М.І.Мурашка, П.Д.Мартиновича, які довгий час його підтримували.

Після отримання вищої освіти в Санкт-Петербурзькій академії мистецтв у Росії, у віці 25 років він уже мав репутацію портретного живописця (всього ним створено понад 300 портретів). Як пенсіонер Академії провів 1873—76 роки в Італії і Франції. У 1877 повернувся в Чугуїв, потім жив у Москві і (з 1882) в Петербурзі, а з 1900 р. — в Куоккалі (Фінляндія), в своєму маєтку «Пенати», де помер у віці вісімдесяти шести років, залишивши після себе багатий і прекрасний художній спадок.

У 1888 i 1889 роках за запропонованим Яворницьким новим маршрутом Рєпiн вiдвiдує Україну, Кубань, Пiвнiчний Кавказ, де зустрiчається з нащадками запорожцiв. Робить акварельну копію з народної картини «Козак Мамай», змальовує списи часів Б.Хмельницького (Київський музей російського мистецтва). Завітавши до села Качанівки, був ласкаво прийнятий великим колекціонером запорозької старовини В.Тарновським, колекція якого стала художнику у нагоді. Тут же, у Качанівці, він намалював ефектний портрет господаря в червоному жупані біля старовинної гармати.

У пошуках нових вражень Ілля Юхимович поїхав і на Кубань, де жили нащадки запорожців. Саме під час цієї подорожі, разом з Дм. Яворницьким, він одного разу зустрів козака-станичника Василя Олешка, в рисах обличчя якого він побачив прообраз героя своєї картини — Івана Сірка. У музеї Кубанського війська виконав ряд малюнків-копій зі старовинних козацьких портретів; у станиці Пашківській робив портретні зарисовки.

Яворницький став дiяльним порадником художника у роботi над запорозькою темою, допомагає йому глибше вивчити життя i побут народу. Новий колоритний типаж, блискучi екскурси Яворницького в iсторiю Сiчi та нарис про легендарного кошового Iвана Сiрка — також земляка Іллі Рєпіна iз Мерефи, написаний спецiально для Рєпiна, дали iмпульс подальшiй роботi над цiєю темою.

Зібрані матеріали дали змогу створити величезний фонд художніх ескізів. Корній Чуковський згадував, що Рєпін мав у своїх альбомах кілька сот етюдів до «Запорожців», більшість з яких згодом потрапили за кордон, звідки назад не повернулися.

З кожною поїздкою по місцям козацької слави, робота над картиною відновлювалася, а художник працював з більшою енергією та запалом.

У своїх малюнках він відтворив риси волі, природний розум, відвагу, велич та гумор. До свого альбому Рєпін зробив замальовку могили Івана Сірка у селі Капулівці.

Скоро Рєпін запрошує Дмитра Івановича до себе, у майстерню, щоб показати йому ескіз величної картини. Він побоювався критики такого знавця Запорозької Січі, як Яворницький.

Перша зустріч, про яку вони наперед домовилися, хвилювала обох: Яворницькому хотілося скоріше побачити степових лицарів, а Рєпіну кортіло дізнатися, що скаже знавець Запорозької Січі.

З першого ж погляду картина сподобалася Яворницькому. Він щиро хвалив автора за вдалий сюжет та його чудовий задум: «Святе діло ви робите, любий Ілля Юхимович. Пишіть велику картину!»

Оглянувши картину, Дмитро Іванович запропонував Рєпіну все, що було потрібно для створення цієї картини: книги з історії запорозьких козаків, свою колекцію зброї, жупани, чоботи, люльки, сулію з горіл­кою, яку викопав у запорозькій могилі та навіть череп, знайдений на Чортомлицькій Січі. Історик віддав фото запорозького прапора, дніпрових порогів, нащадків запорожців. Проте завзятий історик цим не обмежився, допомагаючи створити картину, яка так йому сподобалася. Він приводив до художника своїх земляків та знайомих, які позували художнику. Це була найголовніша й найдорожча допомога Рєпіну: «Унизу, в самому куточку, з лівого боку, сидить на землі по-турецькому пресимпатичний хлопчик, років семи-восьми; малий джура, тобто зброєносець, з чубчиком на голеній голові, з роззявленим від сміху ротом, в якому блищать дрібні й густі зубки. Він набиває тютюном люльки для козаків і заливається милим дитячим сміхом, ловлячи вухом дошкульні слова, якими запорозькі лицарі частували турецького султана: «козолуп, різницька собака, кобиляча с...а, нашого бога дурень». Вище хлопчика сидить на колоді бравий козак з чорними довгими вусами, з великим оселедцем, закладеним за вухо. Це художник Я. Ф. Ціонглинський. Він поклав величезний кулачище на спину козака, що сів біля столу без сорочки, за Ціонглинським стоїть молодий красень з благородними рисами лиця і якось «по-панському» посміхається. Це внучатий племінник знаменитого композитора М. І. Глинки. Далі за Глинкою стоїть козарлюга, високий, чорний, з вилискуватим, як у негра лицем і з пов’язкою на пораненому в бою лобі. Це відомий в Одесі художник силач М. Д. Кузнецов. За Кузнецовим рудий, як вогонь, москаль Нікішка — кучер В. В. Тарновського, в якого немає кількох зубів у верхній щелепі і в цього щербатого найуїдливіший сміх».

Якось Рєпін переправлявся з Яворницьким поромом через Дніпро. Тут же переправлявся й поміщик В. Тарновський, який сидів у своєму фаетоні. Художник звернув увагу на кучера Тарновського — Нікішку. Це був низенький, рудуватий чоловік з кількома зубами в роті. Коли він сміявся, Ілля Рєпін пильно вдивлявся в риси його обличчя. Адже саме з таким веселим сміхом мав бути козак на його картині, де запорожці складають листа до султана. Ілля Юхимович швидко розгорнув альбом і зафіксував олівцем основні риси знайденого типу. Це був вдалий фрагмент до задуманої картини.

«За Нікішкою виглядає обличчя студента-татарина, якому художник «запозичив» білі, густі, міцні зуби з запорозького черепа, викопаного в могилі біля Січі. Спереду, праворуч студента-татарина, височить важка кремезна постать у червонному жупані, в смушевій шапці і з шаблюкою збоку. Це професор Петербурзької консерваторії А.І.Рубець. За спиною Рубця стояв такий гладкий козак, з таким випнутим наперед черепом, що здавалося, воно трясеться від сміху. Але згодом його зняв художник з картини й поставив іншу постать, спиною до глядачів, у сірому кобеняку, з так званою «богородицею» на спині, з відкритою голеною головою і з чубом, піднятим догори. Спереду Рубця сидить славетний кошовий отаман Запорозького війська Іван Сірко з демо­нічним виразом очей, з люлькою в роті й у шапці, критій чорним сукном і підбитій сірим смушком, з розрізом попереду. Сірка художник малював з популярного свого часу генерала, дотепника й веселуна М.І.Драгомирова. Далі висувається наперед типове обличчя бурсака, який не витримав у бурсі суботньої лози й утік за пороги — на Січ. У нього ні вусів, ні чуприни на голові немає; чорне густе волосся підстрижене під макітерну. Це художник П.Д.Мартинович, який народився на Полтавщині.

А ось до голови Мартиновича схилив свою голову козак у високій чорній шапці, схожій на ту, що носив гетьман Сагайдачний. Це худорлявий чоловік з похмурим поглядом; він мало реагує на дошкульні епітети, що їх щедро сипле козацьке товариство турецькому султану. Для цієї постаті позував В.В.Тарновський, відомий колекціонер української старовини, володар пречудесної Качанівки, Чернігівської губернії, в якій бували Гоголь, Шевченко, Костомаров, Глинка й сам Рєпін.

Поряд з Тарновським — дідок з вусами, низько підчекриженими, сухорлявий, зморщений, беззубий. Він широко, як вершу, розкрив рота, куди направляє люльку, якою, в разі потреби, можна і череп розтрощити. Він увесь заходиться сміхом, аж очі заплющив. Його малював Рєпін з випадкового обличчя на пристані коло міста Олександрівська».

Якось перед Різдвом, коли були великі морози, до Яворницького прийшов Рєпін.

— А я до вас!

— Що сталося?

— Їдьмо до мене! Я хочу посадити вас на картині за писаря.

— Ілля Юхимович, я ніде не люблю виставляти себе напоказ.

— Ні, ні! Я від вас не відстану! Кому ж бути писарем, як не вам?

Після довгих вмовлянь Яворницький погодився, і вони поїхали до майстерні Рєпіна, яка в той час була на четвертому поверсі, під скляною покрівлею. Глянувши на Яворницького, Ілля Юхимович сказав:

— Що це ви такий похмурий?

— В дорозі промерз.

Тоді І.Ю.Рєпін пішов до сусідньої кімнати й виніс якийсь журнал, в якому були зображені смішні карикатури та й поклав на стіл перед Яворницьким. Той глянув на якусь карикатуру й посміхнувся.

— Стривай, стривай! Ось цей вираз мені й потрібний!

Не минуло й години, як за столом у ролі січового писаря на картині уже сидів Яворницький.

Писар — одна з центральних постатей картини. Його лукава посмішка пробігає по всьому обличчі, утворюючи ледь помітні зморшки біля очей і неглибокі ямочки коло щільно стулених губ. З усього видно, що це особа хитра і, як кажуть, сам собі на умі. Писар добре чує всі ці круті дотепи й ущипливі, дошкульні слова, які йому диктують, але він не квапиться писати їх на папері довгим гусячим пером.

Художник хотів посадити ще когось за стіл, на вільне місце, навпроти писаря, спиною до глядача. Він уже наперед продумав, як саме має виглядати ця постать. У цього персонажу потилиця повинна бути триповерхова. Таку голову не знайдеш ні в селах, ні в робочих кварталах — лише в панських хоромах. «І тут Рєпін пригадав, у кого є така потилиця: Георгій Петрович Алексєєв. Коли він був у вас, я до нього добре придивився. Сам він низенький, огрядний, дебелий, голова велика, голомоза, а потилиця така, що треба сто років, щоб її наїсти. Попросіть його, щоб він дозволив мені зарисувати його спину й потилицю.

Коли другого дня Яворницький передав Алексеєву прохання Рєпіна, той категорично відмовився.

— Що це, на посміх майбутнім нащадкам? Ні!

Яворницький поспішив повідомити Репіна про цю відповідь. Але Рєпін усе ж таки наполягав упросити Алексєєва.

— А може, його спокусити старовинними монетами, він же нумізмат? — спитав Яворницький. — Зробимо це так: Георгій Петрович запросить нас до себе на сніданок. Після сніданку ми підемо втрьох до його кабінету, я витягну з кишені кілька старовинних монет, і ми будемо розглядати їх в лупу, а ви сядете за спиною і тихенько занесете до своєї книжечки його триповерхову потилицю безкоштовно».

Коли картина «Запорожці» була закінчена й виставлена в Третьяковській галереї, генерал, що мимоволі став натурщиком, приїхав до Москви. Зустрівшись з ним та Рєпіним, Яворницький запропонував в Третьяковську галерею. Підійшовши до картини відбулася досить цікава розмова:

«— А гляньте, Георгію Петровичу, — сказав Яворницький, — така, як ваша, потилиця.

— Як же ви насмілилися зробити це без мого дозволу? Коли ж це ви встигли змалювати?

Рєпін засміявся.

— Це тоді, коли ви уважно розглядали монети.

— Ну, гаразд, тепер уже нічого не вдієш. У мене до вас прохання: не кажіть більше нікому, що це моя потилиця, — засміють старого дурня».

Слава «Запорожців» не лише облетіла всю Росію, а перейшла кордони країни. Картина мала великий успіх на виставках у Чикаго, Будапешті, Мюнхені, Стокгольмі. А 26 жовтня 1892 р. Рєпін написав Яворницькому: «Дорогий Дмитре Івановичу! «Запорожців» моїх три дні тому купив цар. Ура!»

Тоді картину за 35 тисяч карбованців купив Олександр III. Картина залишалася у царських зібраннях до 1917 року, а після революції виявилася в зібранні Державного Російського музею. Це полотно трохи поступається за розмірами початковому варіанту, і є, так би мовити, кулуарним примірником. Другий варіант «Запорожців» художник спробував зробити більш «історично достовірним», але явно виявився незадоволений результатом і кинув на півдорозі. Зберігається він зараз у Харківському художньому музеї.

«Запорожці» стали одним із найпопулярніших творів Іллі Рєпіна. Велика кількість копій та репродукції картини розійшлася по країні.

У листопаді 1929 р. Рєпін, у листі до свого товариша Дмитра Яворницького, описував досить цікавий випадок, який є чудовим свідченням популярності його «Запорожців»: «Один мій приятель привіз мені з Полтави куплену на ярмарку скульптуру — копію з відомої моєї картини... Я радію і тішусь, дивлячись на це відтворення».

Так, картина Іллі Юхимовича справжньо барвиста, вона так і іскриться сміхом. Іноді здається, що на знаменитій картині зображено саме сміх. Усі її персонажі створюють враження не тільки хвацькості, молодецтва і веселої безшабашності, але і якоїсь внутрішньої могутності, що властива Запорозькій вольниці. Тріумфальний, переможно-ганебний розкотистий peгіт запорожців лунає в бік Туреччини. Але в цьому peготі Peпін недвозначно виражає натяк i на потен­ційну агресивність. Зображені гримаси сміху не залишають сумніву в норовах козаків, які прозріли i оцінили злого султана i свою перевагу над ним. Вони сильніше, їх відповідь — не плач, i не удар — але сміх!

У центрі зображений писар, який сидить за столом i старанно виводить гусячим пером слова листа до турецького султана Магомета IV. Напевне, він дуже задоволений покладеною на нього місією. Писар слухає те, що кажуть йому друзі, і тільки встигає записувати. Довкола нього зібралися козаки і навперебій пропонують своє: «Напиши: ти нашої свині старший підсвинок»; «Рогатого чорта кривий брат»! Один козак від сміху навіть повалився на бочку.

 За писарем стоїъ, трохи схилившись, з трубкою в зубах козак з розумним вольовим обличчям i сміливим проникливим поглядом з-під густих брів. Весь його вигляд сповнений достоїнства. На губах стримана, але багатозначна посмішка. Він якби прислухається до того, як народжується текст листа i видно, що задоволений його змістом. Це — Іван Сipко, який був на той час кошовим отаманом Запорізької Ciчі. Людина великої мужності, яка зуміла згуртувати людей i в чисельних битвах, якими він керував, i в мирному повсякденному житті в Ciчі. Cipко користувався повагою i любов’ю запорожців. На ворогів завжди наганяв страху. Він-то i «відмочив» ядерне задиракувате слівце, що визвало дружній регіт i блискаючими розумними очима, переможно дивиться на товарішів.

Звертає на себе увагу могутня постать старого козака в червоному жупані i білій папасі, який стоить праворуч. Він сміється з захватом i, здається, дрижить все його тіло, дрижать довгі сиві вуса, а могутній сміх його видляється навіть серед реготу козаків.

За протилежним кінцем столу молодий козак сміється до упаду. Це особливо відчувається завдяки виразному жесту його рук. Тут же за столом запорожець середніх літ з сергою у вyci. Він пихкає трубкою, диктує писарю iз стриманою лукавою посмішкою придумане ним міцне слівце.

Козак, який сидить з другої сторони від писаря, регоче так, що майже закрились вузькі щілини його очей, а на бронзовому від загару обличчі поглибились багаточисельні зморшки.

Праворуч — ще одна своєрідна колоритна фігура: вдягнутий в червону iз золотою вишивкою безрукавку i такого ж кольору головний yбip (мабуть, трофеї якого-небудь східного походу) регоче довговусий козак.

На картині ми бачимо голого до пояса козака. Мабуть, це картярський спритник. У Запорозькій Січі, перш ніж грати, козак мав роздягнутися, щоб нікуди було ховати карти. До столу притулена домра — стародавній музичний інструмент. Напевне, у вільний час хто-небудь з козаків награє якусь мелодію і співає про Україну, про хоробрість її народу, прославляє Січ.

Велике значення для розкриття ідейного змісту твору має фігура запорожця, який сидить за Іваном Сірком з протягнутою рукою, яка вказує вдалечінь на Туреччину. Цей красномовний жест як би каже: «Цей лист призначений для тебе, турецький султан, отримаєш скоро відповідь від вільних запорожців».

Художньому вираженню бадьорого духу козацтва допомагає багатий звичний колорит картини. Поєднуючи контрастні кольори — червоні, сині, зелені, коричневі, золотисті, художник добивається дивної їх гармонії. Завдяки цьому картина набуває особливого життестверджуючого характеру. Пейзаж в цій картині займає порівняно небагато місця: срібно-блакитні води могутнього Дніпра вдалині i зелені придніпровські степові простори. Він допомагає відчути природу, яка грала велику роль у формуванні характерів козаків.

Отже, чуття генiального художника i людини, що зросла в Українi, допомогло Рєпiну вiдбити в «Запорожцях» дух нацiї, її менталiтет. А захват i повага, що вiн вiдчував до цього лицарського народного ордену, втілились в оригiнальнiй багатофiгурнiй ком­позицiї — виявi сутi запорозької вольницi. Показуючи запорожцiв у момент найвищого прояву їх життєлюбства i безстрашностi, Рєпiн розкриває справжню стихiю народних характерiв, дух лицарства i товариства, притаманний козакам.  «...Ну i народець!!! ...Голова обертом йде від їх гаму і шуму, з ними неможливо розлучитися, — писав Рєпiн Стасову, — веселий народ. Чортовський народ!»

Легендарний «Козацький лист» матиме ще своє історичне продовження у мистецьких та художніх творах.

Євген Биба,Ігор Коляда