В'ячеслав Чорновіл:таємниці життя і смерті

Є легенда, як хтось із радянських слідчих спересердя запитав Чорновола: "Ну добре, от уявімо, є ваша незалежна Україна. І ким ви там себе бачите?" - "Як ким? Редактором опозиційної газети".

25 березня 1999 року в автокатастрофі загинув В'ячеслав Чорновіл. Обставини його загибелі на шосе під Борисполем досі залишаються таємничими.

В'ячеслав Максимович народився у грудні 1937 року на Черкащині. За кілька місяців до народження було заарештовано його дядька Петра Чорновола - з заслання він більше не повернувся.

В 1960-му він із відзнакою закінчив Київський університет імені Шевченка (журналістика).

Студент Київського університету

Працював на телебаченні, потім на хвилі хрущовської "відлиги" захопився історією української літератури, особливо - донедавна забороненим в СРСР Борисом Грінченком.

В 1963-64 рр. брав участь у будівництві Київської ГЕС.

У 1964-му вступив до університетської аспірантури, але не був зарахований через політичні переконання.

З батьками та сестрою. Черкащина, 1960-ті

В 1965 році виступив разом із Дзюбою і Стусом на прем'єрі "Тіней забутий предків" у кінотеатрі "Україна" із протестом проти арештів інтелігенції.

За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів засуджений до трьох місяців примусових робіт.

Підготував збірку текстів "Лихо з розуму" (Портрети двадцятьох "злочинців") - про арештованих у 1965-му шестидесятників - яка була видана на Заході і стала справжньою подією в СРСР і закордоном. В результаті у 1967-му отримав три роки таборів суворого режиму.

Найбільш відоме фото Чорновола, яке потрапило на Захід. Початок 1970-х

В 1969 році на засланні одружується з Атеною Пашко. Вона померла в 2012-му - незадовго до 13-ої річниці смерті чоловіка.

Із Атеною Пашко у Якутії. Літо 1979 року

В 1970-му створює підпільний журнал "Український вісник".

Під час масового погрому шестидесятників у 1972 році отримав від радянської влади ше один термін - шість років таборів і три роки заслання.

Письменник-дисидент Михайло Хейфець назвав свій тюремний нарис про Чорновола "Зеківський генерал".


Марка Підпільної пошти України, присвячена Чорноволу - "борцю за права людини"
Є легенда, як хтось із слідчих спересердя запитав Чорновола: "Ну добре, от уявімо, є ваша незалежна Україна. І ким ви там себе бачите?" - "Як ким? Редактором опозиційної газети".

На засланні в Якутії

Після виходу з мордовських таборів мешкав на засланні у Якутії. У травні 1979 став членом Української Гельсинської групи (УГГ).

У квітні 1980-го заарештований за сфабрикованими звинуваченням (фактично - за участь в УГГ). Засуджений на 5 років тюрми.

В 1985-му повернувся в Україну. Працював кочегаром, бо більше ніде не міг працевлаштуватися. Відновлює підпільне видання "Українського вісника".

У 1988 році ініціював створення Української Гельсинської спілки як опозиційної КПРС організації партійного типу.

Родина: син Тарас, дружина Атена Пашко, її донька Ірина Волицька, зять Віктор Зубко та онук Василь

Від моменту створення Народного руху (вересень 1989 року) - його активний член, з 1992-го - співголова.

У березні 1990-го обраний депутатом Львівської обласної ради, з квітня 1990-го до квітня 1992-го - голова облради.

Гетьман Українського Козацтва, 1990-ті

Восени 1991 року В'ячеслав Чорновіл був кандидатом у президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%).

За словами Атени Пашко, так відреагував на свій програш Кравчуку: "Програв не я. Програла Україна".

З Марґарет Тетчер

З друзями-дисидентами - Ларисою Богораз, Мустафою Джемілєвим, Вацлавом Гавелом
Керівник депутатської фракції Народного руху України. У січні 1999 року частина рухівців-"прагматиків" на чолі з Юрієм Костенком організувала розкол у партії, створивши альтернативний Рух (зараз Українська народна партія).


25 березня 1999 року Чорновіл загинув у автокатастрофі, коли повертався з поїздки у Кіровоградську філію Руху.

Під Борисполем автомобіль політика врізався у навантажений зерном "КамАЗ" із причепом, який здійснював розворот посеред траси.

Похорони В'ячеслава Чорновола у Києві зібрали 200 тисяч людей.


Поле Чорновола: син Тарас, Віктор Пинзеник, Володимир Стретович, Микола Кульчинський збирають пшеницю, яка була посаджена з зерен, що були в кузові "КАМАЗа". Відтак її роздали по всіх областях
У березні 2011 року Генпрокуратура передала справу про загибель Чорновола міліції - на додаткове розслідування.

У червні 2011 року було здійснено ексгумацію тіла загиблого.

Спогади сестри

На тендітні плечі цієї маленької жінки випав теж нелегкий життєвий тягар: переживання за свого чоловіка — багаторічного в’язня-дисидента Миколу Плахотнюка, поїздки до брата на побачення в табори й вивезення звідти заборонених матеріалів, а як не стало В’ячеслава, їй довелося впорядковувати його літературну спадщину, яка вилилася у десятитомник.

«Батьки нас ніколи не били»
— Родинне коло, сім’я є визначальним фактором у формуванні особистості. Пані Валентино, розкажіть про своїх батьків.

— В’ячеслав Чорновіл став таким, яким його знають, не в останню чергу завдяки відповідному вихованню в сім’ї. У нашій родині був репресований батьків брат — Петро Йосипович, ймовірно, тому тато боявся про нього щось «зайвого» казати В’ячеславу. Забрали дядька у 1937 році, хоча він був комуністом (єдиний в нашій родині), й подальша його доля невідома... Він був заввідділом народної освіти в Умані, якийсь час і в Тальному працював: був чесним і фаховим освітянином. Арешт для нього став шоком, адже, як і багато інших, дядько вірив у ті радянські гасла: «Земля — селянам, фабрики — робітникам!». У нашій рідні про цю трагедію знали, водночас старалися її не ворушити.

Наші батьки родом із Черкащини. Мама Килина, яка належала до одного з відгалужень славного роду цукрозаводчиків і меценатів Терещенків, — з села Вільховець Звенигородського району (там зараз музей Чорновола). Це село було колись поміщицьке, і оцей кріпацький дух у Вільховець, як на мене, на жаль, зберігся й донині: бояться всього й усіх... Згадую, як передавала у Вільховець під музей батьківську хату, яка вже руйнувалася, — до цього нікому не було діла. А тато Максим походив із давнього козацького роду Чорноволів, він — з цього ж району, із села Юрківка, яке було свого часу козацьким.

Після одруження батьки вчителювали і у Вороному (поблизу Жашкова), і в селі Шаулиха (Тальнівського району, де народився в 1933 році наш старший брат Борис, (який помер ще маленьким), і в Єрках (тут народився В’ячеслав). Усі ці переїзди були пов’язані з тим, що директори шкіл не хотіли мати в себе брата «ворога народу». І через це тавро татові пропонувати залишити ту чи іншу школу зі словами: «Йди звідси, бо рано чи пізно за тобою прийдуть...» Мама була вчителькою молодших класів, а тато викладав українську мову та літературу — працював чесно й самовіддано. Зізнаюся, що батьки нас ніколи не били.

Під час війни батька не мобілізували, оскільки мав хворі легені. Ми повернулися до Вільховця й жили з маминими батьками. Їхня хата стояла при самій дорозі, й під час боїв дах і стіни були пошкоджені, адже Корсунь-Шевченківська битва проходила й через наше село. При німцях тато працював «на колгоспі». Мама розповідала мені, як під час обстрілів вони ховалися з маленьким Славком (я ж на десять років молодша) у підвалі сусідки. А згодом дід недалеко в лісі викопав землянку, й частенько родина переховувалася там, коли бої були дуже інтенсивними й затяжними.

Пригадую одну з розповідей моєї бабці Ганни по маминій лінії. Одного разу забіг у хату німець, аби щось узяти з їжі (як це часто робили згодом і наші солдати). І саме в цей час Славко читав (дід Харитін учив його з чотирьох років) «Війну i мир» Толстого. А в радянські часи на першій сторінці, не залежно від книги, обов’язково був портрет Сталіна. Німець підійшов і почав гортати книжку — в бабусі й мами в душі все похололо: злякалися, що через Сталіна постріляє. Але солдат почав розказувати, що в нього теж є вдома діти, погладив Славка по голові й пригостив шоколадкою... Цей випадок, мабуть, і був причиною того, що невдовзі всю велику бібліотеку від гріха подалі прикопали в садку. Зрозуміло, що потім від тих книжок залишилося...

У 1944 році, коли фронт уже пішов далі, тата призначили директором у сусіднє село Гусакове (де я й народилася) — «піднімати» школу. А десь у 1948 році повернувся колишній директор цієї школи, комуніст-фронтовик, який написав записку (вона й досі у мене зберігається), аби батько за 24 години залишив школу й вибрався зі шкільної квартири. Тож возом, на якому були ми зі Славком і «тлумаки», батьки повернулися у Вільховець, де в місцевій школі тато пропрацював, зокрема й завучем, до кінця життя.

«Батько змусив Славка з’їсти цигарки»
У школу Славко пішов ще в Гусаковому в 1946 році одразу до другого класу, бо вчителі сказали, що в першому йому нічого робити, адже читати, рахувати й писати вже вмів. У Вільховці продовжив навчання у восьмирічній школі, а потім батько забрав до себе в десятирічну (село велике й мало три школи).

Згадую з розповідей мами, як одного разу батько виховував Славка. Якось спробував курити, а хлопці одразу й донесли на Славка батькові-завучу, який дуже лаяв їх за куріння. Тато вивернув кишені сину, знайшов цигарки й... заставив їх з’їсти — після цього В’ячеслав уже ніколи не курив (навіть в ув’язненні).

Школу В’ячеслав закінчив із золотою медаллю. Був дуже старанний і працьовитий учнем, завжди виконував домашні завдання й притримувався режиму: у його кімнатці, пам’ятаю, висів розклад із розпорядком дня. Він займався спортом: бігом, плаванням. Якось, уже студентом, йому довелося несподівано замінити на змаганнях зі спортивної ходьби людину, яка захворіла, — і Славко зайняв призове місце. Перебуваючи в ув’язнені, робив фізичні вправи й навіть певний час займався йогою.

— В’ячеслав Максимович мав хобі?

— Пам’ятаю його з вудочкою — хлопцем частенько любив ловити рибу (й їсти): у нас була копанка, яку зробив наш дід, з’єднавши її з річечкою неподалік садиби. А ще любив збирати гриби. Якось була з ним кілька разів у Карпатах, і щоразу, поки всі ще спали в наметах, він раненько обходив ліс і приносив цілу торбу грибів, i ми мали що їсти. До речі, він чудово орієнтувався на місцевості: завжди міг «і завести, і вивести». Також йому дуже подобалося збирати польові квіти...
«Славко казав, що в нього троє дітей»
— Мабуть, В’ячеслав Максимович любив дарувати квіти і своїм дружинам. Розкажіть про його супутниць життя...

— Уперше В’ячеслав одружився у Львові, куди після закінчення Київського держуніверситету поїхав працювати на Львівській студії телебачення спочатку редактором, а потім старшим редактором передач для молоді. Він жив на квартирі й познайомився з донькою господарів Іриною, у 1962 році в них народився син Андрій. Але, на жаль, сімейне життя не склалося, ініціатором розлучення був не В’ячеслав: він навіть на певний час пішов у гуртожиток і дав можливість дружині подумати. Але... Тож Андрій виріс фактично без батька; після розлучення Ірина навіть змінила прізвище сину.

Другою дружиною була Олена — у 1964 році в них народився Тарас. Олена була позитивною жінкою, навколо неї в будинку на вул. Спокійна, 13 (тут вони мешкали з В’ячеславом у її батьків) завжди «крутилася» львівська інтелігенція. Але сімейне життя знову не склалося, виникли певні непорозуміння й, мабуть, не в останню чергу через ув’язнення Славка в 1965-1969 роках. (А перше серйозне «протистояння» із радянською системою було трохи раніше: за те, що В’ячеслав відмовився давати свідчення на закритому суді над братами Горинями, його засудили до трьох місяців примусових робіт).

Із Атеною Пашко В’ячеслав познайомився в київському помешканні відомого українського дисидента Івана Світличного. Побралися в 1969 році в Якутії, де Чорновіл відбував заслання (Атена вдягнула вишиванку, В’ячеслав подарував їй великого гуцульського персня, а додому поверталися пішки через тайгу — таким було їхнє весілля). Атена писала вірші, хоча за фахом була інженером.

Свого часу батько заборонив їй іти на філологічний факультет — боявся за доньку, знаючи про її «занадто» патріотичні погляди. Родом вона з Дрогобицького району, а її перший чоловік товаришував із багатьма відомими львівськими художниками, тож Атена була постійно в оточенні мистецької богеми. Із нею я познайомилася в Карпатах, під час одного з туристичних походів творчої інтелігенції. Вона часто їздила до Антоненка-Давидовича, була добре знайома із Михайлиною Коцюбинською.

— А як вона ставилася до В’ячесла­вових синів?

— Намагалася мати нормальні стосунки, адже була інтелігентною людиною. Після другого В’ячеславового ув’язнення (1980-1985 років) хлопці приходили до них у Львові в гості, але потім, коли Славка «кинуло» в політику, життя дещо всіх порозкидало... В’ячеслав завжди казав, що в нього троє дітей, бо вважав Атенину доньку від першого шлюбу своєю.
«Відро води на голову за «канєшно» та «навєрно»
— До речі, Славко, хоч народився 24 грудня, але батьки чомусь записали його 1 січням. І якось до нас прийшли його однокласники святкувати і Новий рік, і день народження. А я ще була мала й купила карамельки-подушечки й при всіх його тим сірим паперовим пакетиком привітала з іменинами. Мені чомусь досі соромно за той випадок. (Сміється).

Уже студентом Славко часто приїздив на канікули — і сам, і з друзями. Я до тих зустрічей завжди готувалася, старалася, щоб було затишно в хаті — поприбираю, поставлю квіти. Під час одного з таких гостювань В’ячеслав дуже швидко навчив мене чистоті мови, і методи в нього були не такі ліберальні, як використовують зараз. (Сміється). Ми стояли на дворі біля умивальника: мию руки, Славко щось розпитує, я відповідаю, вживаючи такі слова, як «канєшно», «навєрно», як у нас в селі повсякчас казали. А він саме тягнув воду з криниці, налив у відро води й... вилив мені на голову. Це був мені урок на все життя! Коли подорослішала, ми стали духовно дуже близькими.

ЮВІЛЕЙ
— Президент підписав 1 грудня указ про відзначення 80-річчя від дня народження Чорновола. Поза цим які заходи вже проводилися?

— Ще на початку року я почала підштовхувати всіх у зв’язку з майбутнім ювілеєм брата, аби допомогли організувати якісь заходи, та це мені не дуже вдавалося, і я навіть із цим змирилася. Тому й почала сама робити, що могла, бо побачила, що на державному рівні допомоги немає... Та й нема вже тих людей-соратників Чорновола, які могли добитися чогось «нагорі».

Із початку року лише Львівщина та Черкащина оголосили 2017-й роком Чорновола. Наприклад, у Шполі ще навесні на рівні держадміністрації були проведені заходи. Потім я була в Скадовську: до краєзнавчого музею передала десятитомник творів Чорновола, й там назвали одну з вулиць його іменем (він неодноразово бував у тому місті, де було ціле товариство шістдесятників).

А в листопаді передала документи та фото з родинного архіву, вишиту сорочку для виставки до ювілею в музеї Шевченка на Чернечій горі, яка діятиме до кінця року. Вдячна завідувачці науково-дослідним відділом «Історія Шевченкової могили» Людмилі Чорній, яка допомогла все організувати, а також провести «круглий стіл» (до слова, Славко неодноразово бував на Тарасовій горі, вперше — із батьком у середині 1950-х років). Працівники музею – молодці, чудово все оформили, доповнили виставку мистецькими роботами соратників брата — Алли Горської й Опанаса Заливахи.

РОЗСЛІДУВАННЯ
— Вам важко про це говорити, але чи є якийсь прогрес у розслідуванні реальних причин автокатастрофи, в якій загинув Чорновіл?

— Якщо справу лишать, як вона є (хоча пару років тому ми подали апеляцію), тобто зупиняться на версії, що то була звичайна ДТП, ми готові пройти всі інстанції, аж допоки не дійдемо до Європейського суду. Аби бодай там побачили, які порушення в цій «темній» справі (наприклад, докази зникли). І таким чином, надіюсь, випливе вина держави, адже попередні суди неправильно вели слідство, бо, очевидно, треба було щось тримати в таємниці.


І я прекрасно розумію, що в нас жоден слідчий не буде розкривати цю справу, допоки ще живі замовники! Але те, що то було вбивство, не сумніваюся! Три місяці читала матеріали слідства й навіть своїм юридично неозброєним оком бачила чимало неузгодженостей...
Тарас ЗДОРОВИЛО