Олександр Олесь:кохання і захоплення

Олександр Олесь – поет-лірик, якого Україна чекала ще з часів Т. Шевченка. Йому не довелося завойовувати своєї поетичної слави – вона прийшла до нього одразу після виходу його першої збірки поезій. На початку ХХ століття О. Олесь без перебільшення був королем української поезії.

Ти знов прийшла, щоб всі чуття холодні

Вогнем страждання запалить,

Ти знов прийшла, щоб всі страшні безодні

Душі моєї розбудить…

Ти знов прийшла, щоб кинуть на поталу

Весь світ чуттів і дум моїх,

Щоб вічно я страждав по ідеалу

І досягнуть його не міг.

О. Олесь дуже рано почав складати вірші. У дитинстві він часто ходив по садку і тихенько наспівував, коли ж його питали, яку пісню він співає, О. Олесь відповідав, що тієї пісні ще ніхто не знає, бо це пісня його.

У дев’ять років переживає Олександр Олесь свою першу любов до одинадцятирічної Тані, його двоюрідної сестри. Пізніше, у 1904 році, він згадує про це так:

Весь Божий світ сміявсь, радів…

Раділо сонце, ниви, луки…

І я не виніс щастя-муки,

І задзвеніли в серці звуки,

І розітнувсь мій перший спів.

У 1903 році Олександр Олесь знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Вірою Свадковською, яка навчалася на Бестужівських курсах на історико-філологічному відділенні в Петербурзі. Там вона познайомилася з молодою студенткою Марусею Кандибою і згодом разом із нею мешкала. Листуючись зі своїм братом Миколою, Віра Антонівна довідалася, що він живе разом із Марусиним братом, Олександром Кандибою. Цей збіг обставин став великою подією в житті двох людей.

Наприкінці травня 1903 року Віра Антонівна поїхала в гості до брата в Слов’янськ, що на Харківщині. Там вона вперше побачила О. Олеся – свого майбутнього чоловіка. У той вечір до О. Олеся вона навіть добре не придивилася. Зустрілися наступного дня за чаєм. О. Олесь запитав Віру Антонівну, чи вона його не кликала вночі? Дівчина здивувалася, бо їй справді снився О. Олесь. Кожен написав свій сон у записках. Вірі снилося, що О. Олесь прохає її вийти за нього заміж, а йому, що Віра Антонівна відходить від нього, а він її кличе. Пізніше, згадуючи той день, Олександр Олесь написав:

У тім садку, де ми колись сиділи,

Стоять вишні і журяться похилі,

Що в хмари сонечко зайшло,

Що листя й квіти облетіли,

Що їх снігами замело…

Стоять в журбі, шепочуться в печалі:

«Чого ми ще в той час весною ждали,

Чом повним щастям не жили?

Чом пишний лист не ми зірвали,

А буйні вітри рознесли?!»

Дружина Ольжича

Почувши розповідь Віри Антонівни, її молодша сестра Поліна сказала: «Ти вийдеш за нього заміж». «Очевидно, так і буде», – просто відповіла Віра. Чому так відповіла й сама не знала. Однак між молодими людьми почалося листування, потім були зустрічі і Віра Свадковська стала нареченою Олександра Олеся. Їй на той час був 21 рік.

У 1906 році Віра, її сестра Ольга й О. Олесь подорожують до Криму. Там О. Олесь готує свою першу збірку поезій «З журбою радість обнялась». У Криму з’явився літературний псевдонім – Олесь, так лагідно називала Віра свого нареченого.

Те ім’я, що мені дала Ти,

У дні, осяяні Тобою,

У сні, і вільне, і крилате,

Літа і в’ється наді мною.

Його прийму я в свою душу,

Зіллю з своєю кров’ю.

Повернувшись до Петербурга Віра і Олександр тихо й скромно побралися.

У 1919 році Олександр Олесь був призначений до складу дипломатичної місій як аташе в Угорщину. Коли ж в Угорщині була проголошена «диктатура пролетаріату», О. Олесь виїздить до Відня. Як гадалося, тимчасово, а виявилося – назавжди. У Києві залишилася дружина з сином. Українська республіка впала і вже не було куди повертатися. О. Олесь тужив, нудьгував, мучився. На еміграції він видає збірки поезій: «Чужиною», «Перезва», «Кому повім печаль мою», «Княжі часи», в яких переважає настрій самотності, приреченості, туги.

Хотів би я піти через ліси дрімучі,

Через річки, яри і кручі,

До серця зранити себе

Об камені, терни колючі,

Аби угледіти тебе.

Аби лише на слід на твій напасти,

Устами чорними припасти

І остудить думки,

Землі з садів твоїх украсти

І згинуть на віки.

У 1921 році з України надходять страшні звістки про голод. О. Олесь разом із однодумцями організовує збір коштів для голодуючих України. О. Олесь думає про поворот на Батьківщину, мріє бодай хоч про приїзд родини до нього. В одному з листів О. Олесь писав: «Мої дорогі! Листа від 27 березня я одержав 21 квітня. Дуже засмучений, що ви не одержали грошей, посланих мною… на Академію наук. …Чи дістали ви вже дозвіл на виїзд? …Ждатиму вас у Берліні. …Ах, хоч би швидше! Я вже зневірююсь у ваш приїзд, гублю останнє здоров’я. Ваш приїзд його поверне. А без вас мені нічого не треба. Рутонько! …Я, мабуть, у вівторок виїду знову до Берліну, щоб посунути наперед ваш виїзд. … Зараз я працюю над організацією допомоги голодуючим на Україні, паралельно і в контакті з інтернаціональними організаціями. Вчора мене обрали в комітет. Цілую. Олесь.

P.S. Моє маленьке Бо! Я і досі уявляю тебе зовсім маленьким… До речі, через місяць почне друкуватись моя маленька на 30 стор. дитяча книжечка, яку я присвячую тобі… Літо хотів би перевести з тобою, десь на селі. Завели б два столи і писали б. А Рута була б нашим критиком. Твої оповідання нові прочитав. Мабуть, і я, старий, не втну! Ти багато дав яскравих, живих моментів з життя відомих істот та так тепло розповів про його. Не кидай писати! З тебе вийдуть люди. Знаю, що ти мене заткнеш за пояс, а нічого не подію! Що ж, затикай рідного батечка за пояс! Хитатимуть голови добрі люди: «Ну й сини пішли!» Жду тебе! Я ще нічого не бачив. Я все відложив до того моменту, коли тебе побачу. Пиши з кордону».

Так пише Олександр Олесь у 1922 році до дружини і п’ятнадцятирічного сина Олега. У 1923 році родина нарешті з’єдналася і Кандиби переїздять на постійне життя до Праги. Жодної посади О. Олесь тут не займав, отож, мав удосталь вільного часу для громадської роботи і творчості. Писав О. Олесь майже завжди поза домом. Він творив тоді, коли був захоплений красою дівчини, писав за столом у сяйві ресторанних вогнів, у вбогому шиночку чи десь склянкою пива. Не раз можна було побачити, як О. Олесь, насвистуючи тихенько якусь мелодію, пише на дрібному клаптику паперу чи на паперовій серветці свій вірш. Так було за його життя в Києві, так було й на еміграції. У Віденських чи Празьких кав’ярнях його можна було побачити вже зранку за кавою, аркушем паперу і з олівцем у руці.

В кафе, наповненім юрбою,

Де ллються вина золоті,

Як я люблю лишатися з тобою,

О смутку мій, на самоті.

В кутку десь, в сутіні вечірній,

Ми сидимо удвох, одні,

І тихо слухаєм в журбі безмірній,

Як плачуть струни жалібні.

І серцю солодко… Музика грає,

Огні, веселий сміх, вино…

Як хороше, коли страждає

На світі серце хоч одно.

Творив О. Олесь, як згадують його сучасники, тільки тоді, коли був кимось захоплений. Жіноцтво особливо йому симпатизувало. Багато з них таємно зітхало, і під час зустрічей з ним не одна, зашарівшись, зраджувала свою таємницю. Це давало О. Олесю багатий матеріал для його лірики. На щастя, дружина О. Олеся, людина високоосвічена, шляхетна і безмірно віддана йому, з того не робила трагедії. Вона піклувалася ним, як мати дитиною, і все йому прощала. О. Олесь змінити звичок не міг. Зате від дружини не мав жодної таємниці. Знала вона і про другого сина О. Олеся, який народився за рік до смерті поета в 1943 році. Як казала сама Віра Антонівна, «Олександр Іванович мені все сказав і дістав від мене згоду… бути мені невірним».

Марія Фабіанова – так звали інтимну подругу поета – років 30-ти, середнього зросту, інтелігентне обличчя і глибокі чорні очі. Вона була словачкою і не говорила по-українськи. Попри інтимні стосунки, як згадує сама Марія Фабіанова, з О. Олесем вони завжди були на «Ви». Спілкувалися тільки чеською, якою поет володів блискуче. Щоправда О. Олесь дуже хотів, аби Марія вивчила українську, для цього подарував їй підручники і фонетично переписував тексти власних поезій. Вона була щира, безхитрісна, жива і дотепна, так, що її всі любили. Марія часто бувала в домі О. Олеся. Віра Антонівна ставилася до неї з особливою увагою, а О. Олесь навіть просив відвідувати її в його відсутність. У листі він писав: «Дякую Вам, що відвідали мою дружину і дали їй стільки приємних хвилин».

В О. Олеся була ще одна велика пристрасть – рибальство. У батьківському роду була рибна традиція: дід О. Олеся – Федір Кандиба – торгував рибою, а батько працював на рибних промислах в Астрахані, де й втопився у Волзі. Сам Олександр Олесь щиро зізнавався: «Рибальство – це гірше пиятики, гірше від куріння, бо від пиятики і від куріння можна відучитися, а рибальство як візьме тебе у свої обійми, пиши пропало! Рибалка за рибальство готовий і на кару піти. …Рибальство – це вже в нас родинне».

У його листах любов до риболовлі і зачарування природою тягнеться як невидима нитка. У 1943 році він пише до Марії Фабіанової: «Тут так тепло, що знову цвітуть дерева й риби ледве дихають. Хочу лише морозива від Фішера. Другий день сиджу тут на спеці стомлений, але заснути не можу. Що буде, якщо просплю? Просплю час, коли «клює». Хотів би відвідати Вас, але в четвер повинен прийти видавець. Напишіть, коли будете в Празі. Цілую руку. Олесь».

З особливим інтересом і хвилюванням стежив О. Олесь за наближенням народження свого другого сина. У 1943 році він писав Марії до лікарні: «Шановна пані! Як Ваше здоров’я? Чи є в Олександра шапочка? Завтра буду Вам писати, а зараз бажаю всього найкращого. Цілую руку. О.Олесь».

У грудні 1941 року в житті Олександра Олеся з’являється ще одне захоплення – він знайомиться з Галиною Лащенко – українською письменницею і громадською діячкою в еміграції. «Почалась і тривала аж до смерті поета, тоді вже хворого, найліпша, найніжніша приязнь мого життя», – писала вона згодом. О. Олесь присвятив Галині Лащенко чимало віршів. У 1944-ому він писав:

Як серед мли на океані

Зникають рідні береги,

Так Ви зникаєте в тумані,

Щоб стало пусто навкруги.

Щоб знов я йшов чогось шукати

Серед пустелі і пісків.

Щоб знов не знав, кому співати

І хто б почув з пустелі спів.

Галина Лащенко знала про Марію Фабіанову і їхні почуття. Про О. Олеся вона писала так: «Був огрядний, фізично міцно збудований, вище середнього зросту, обличчя досить гарне і дуже інтелігентне, хоч зовсім не був писаний красунь. Високе чоло, сині очі, довгасте обличчя, шатен. …Любив сидіти в пивних товариствах. Коли сидів сам – писав. …Більшість творів писав у кав’ярнях та пивних чи дома вранці за чаєм. Писав на клаптиках паперу, часто їх губив, забував. …Не зносив банкети і свої власні ювілеї… Був м’який у дрібницях, але в речах головних був дуже твердий. Патріот і державник… В ньому не було нічого надутого, міщанського. Був у поводженні простий, але не простацький. Навпаки, щось королівське було в ньому».

З 1941 року стан здоров’я О. Олеся помітно погіршується. В останні роки життя О. Олесь намагався оселитися поза Прагою, що було викликне його інтересом до риболовлі й погіршенням здоров’я. У 1943 році в нього виявили ознаки непомірного розширення серця, часті приступи астми, а що найгірше почалася водянка. У листі до Марії він писав: «Почуваю себе майже однаково, але надіюся, що після 21 ін’єкції я вже зможу лягти на операційний стіл…»

Улітку 1944 року його стан здоров’я особливо погіршився. Кінець життя О. Олеся був дуже тяжким. Син Олег, який згодом став відомим українським поетом Олегом Ольжичем, був великою гордістю О. Олеся. Він студіював у Карловому університеті слов’янську археологію, склав там докторат і працював науковцем у Чеському національному музеї, викладав у Гарварді, займав активну громадську позицію. Був найактивнішим членом ОУН, а згодом став заступником голови проводу ОУН Мельника.

1944 року О. Ольжич був заарештований гітлерівцями і відправлений до найстрашнішого концтабору Заксенхаузен. Почалися тортури, О. Ольжич нікого не видав. Влітку 1944 року його закатували на смерть. О. Олесь, хоч як від нього це приховували, дізнався про смерть сина. Важко передати, як переніс цю втрату батько. У липневі дні він поїхав у Ледеч до свого товариша-агронома. О. Олесь навіть не підозрює, що приїхав на Сазаву востаннє. 4 липня він пише Марії: «Мічінко! Посилаю свій щирий привіт. Також вітаю коханого Олександра, якого хочу бачити якнайшвидше. Радує мене літо. Являє ліс, річку, світанок, небо, пізній вечір. Ваш О. Олесь».

У Ледечі його стан здоров’я настільки погіршився, що він вже не міг підвестися з ліжка. Швидка забрала його до Праги. Але з часом на прохання поета його перевезли додому. Перед смертю Віра Антонівна покликала до О. Олеся Марію. Однорічний синок намагався робити перші кроки біля смертного ложа, спираючись руками об його стінку. 22 липня 1944 року Олександр Олесь помирає. На згадку про О. Олеся Віра Антонівна подарувала Марії пасмо його волосся. «Я зберегла його разом із деякими рукописами поета, «Водяничком» і листами, – згадує Марія. – Це все, що лишилось у мене від нього. Однак ніякі коштовності не можуть замінити цих дорогих для мене реліквій, з яких випромінюється чар його великої душі, його палкого серця. Вони гріють мене й донині».

Помираючи, О. Олесь просив принести на його могилу хоч пригорщ землі з Байкового кладовища в Києві, щоб йому легше лежалося під своїм дерном… Вірі Антонівні О. Олесь казав: «Без мене довго не будеш, сама не проживеш. Ти така не практична, скоро підеш за мною».