Микола Яковченко:життя актора

У затишному скверику перед українським академічним театром імені Івана Франка сидить, відпочиваючи, тепер уже навічно, народний артист України Микола Яковченко. Коло нього собачка Фанфан, якого він надзвичайно любив. Цю паркову скульптуру створили Володимир і Олексій Чепелики. Коло неї зупиняються перехожі, фотографуються.

Миколу Яковченка, чудового комедійного актора обожнювала, копіювала вся Україна. Але 3 травня 2000 року минуло сто літ від дня його народження, і ніхто на державному рівні не згадав про нього.
 Природа нагородила Миколу Федоровича чудернацькою зовнішністю, своєрідним приглушеного тембру голосом. Крім цього, він завжди дошукувався психологізму у вчинках своїх героїв, вдало відтінюючи це гумором, імпровізацією. Навіть у маленьких, епізодичних ролях Яковченко вмів так «засвітитися», що глядач неодмінно їх запам’ятовував. Репліки його персонажів вилітали за стіни театру, ставали афоризмами, прислів’ями.
Люди завжди йшли в театр чи кіно на «Яковченка». Пригадую виставу «Фараони» О. Коломійця, коли зал, спостерігаючи за заклопотаним, несподівано обтяженим домашніми турботами Оверком — Яковченком, аж стогнав від захоплення. Це був коронний номер актора. Вистава з аншлагами йшла 600 разів! І такого Оверка більше не з’явилося серед артистів-франківців. Був він і незрівнянним Сірком у театральній виставі, а також у кінострічці «За двома зайцями» М. Старицького. Грав статечного подільського міщанина, незворушного, флегматичного, покірного примхам своєї манірної дочки Проні.
Здавалося б, про такого популярного комедійного актора мали бути написані книжки, монографії, спогади… Аж ні! Микола Федорович не був марнославний, а театрознавці переважно звертали увагу на тих, чий творчий шлях був без трагічних пауз, захоплень оковитою, що часто супроводжували його.
Яковченко помер у 1976 році. Але залишилися люди, які добре пам’ятають його, грали з ним у виставах, дружили з ним. Я зустрічалася з ними, записувала їхні спогади. Кожен пригадував щось цікаве, незвичні епізоди, комічні ситуації, в які дуже часто потрапляв актор. Але що суттєво — всі вони відзначали таку прикметну рису його вдачі: він був дуже доброю людиною і не мав ворогів. Як для актора — дивовижно!
Енциклопедичний словник подає про нього такі відомості: народився 3 травня 1900 року в місті Прилуках Чернігівської області. Заслуженим артистом став у 1943 році, а народним — 1970-го. Сценічну діяльність актор розпочав у 1918 році в аматорських гуртках у Прилуках з 1920-го по 1927 рік працював у театрах Сімферополя, Черкас, Чернігова, Дніпропетровська, Харкова. З 1927 року — актор Київського академічного українського театру імені Франка (з перервами). Серед ролей — Микола («Наталка Полтавка» І. Котляревського); Бублик, Довгоносик («Платон Кречет», «В степах України» О. Корнійчука), Оверко («Фараони» О. Коломійця); Лящ («Останні» М. Горького). Знявся у кінофільмах «За двома зайцями», «У ніч перед Різдвом», «Королева бензоколонки», «Максим Перепелиця», «Дід лівого крайнього» та інших.

Микола Федорович часто їздив із концертами по Україні, де звучали фрагменти з найпопулярніших вистав. Партнером його «У степах України» був заслужений діяч мистецтв Володимир Гончаров. Яковченко мав роль Довгоносика, а В. Гончаров — секретаря обкому партії. Із величезною симпатією Володимир Петрович згадував про свого колегу. «А з ким дружив Микола Федорович у театрі?» — поцікавилася я. Із Шумським. У нього теж була трагедія — загинув син, тож шукав не раз розради в чарчині. Але він зумів себе поставити так, що директор театру Г. Юра його боявся. Шумський щиро любив Яковченка, часто запрошував його до себе додому. Тільки-но він з’являвся, Юрій Васильович, який звертався до дружини на «ви», вигукував: «Устинья Федоровна! Николай пришел! Поставьте закусить».
Шумський любив «пустить пыль в глаза». Він завжди розмовляв російською мовою, хоча чудово знав українську! Якось довелося йому давати інтерв’ю журналістці в себе вдома. На той час у нього був у гостях Яковченко, який дуже уважно слухав розповідь свого друга. Шумський розійшовся і часто повторював: «Я в своей лаборатории…», «У меня в лаборатории»… Коли кореспондентка пішла, Яковченко підвівся зі стільця і почав роздивлятися книжкові полиці в кабінеті. «Что ты там ищешь?» — здивувався Шумський. «Та пробірки шукаю. Ти ж розповідав про лабораторію, то де ж вона поділася?» — незворушно відповів Яковченко.
 Це було до війни. Цілий сезон ішла вистава «Платон Кречет», навіть декорації не знімали. Обидва актори грали в ній незмінно. Олексій Ватуля, відомий актор і голова місцевкому, пообіцяв нагородити їх путівкою в санаторій, бо «хлопці перепрацювалися». Ватуля свого слова дотримав, вручив друзям путівки до Кисловодська і побажав гарного відпочинку. Напередодні від’їзду Шумський попередив Яковченка: «Запомни, Николай, если только я скажу «пойдем», плюнешь мне в лицо!» А «пойдем» означало відвідини ресторану, де можна було прогуляти гроші. Яковченко запевнив його, що такого слова від Шумського він не дочекається.
І ось друзі вже в Кисловодську. Стоїть чудова погода першого, другого дня. Актори відпочивають, дихають свіжим повітрям. Третього дня задощило. Шумський почав нервово ходити по кімнаті. «Та ти сядь», — не витерпів Яковченко. «Не мешай… Пойдем… Выйдем!» «Куди «пойдем»? — здивувався Яковченко. «Куда, куда! На улицу», — буркнув Юрій Васильович. «Он дощ іде», — спроквола мовив Микола Федорович. «Возьми мой плащ». «Та ж він великий на мене». «Одень наопашки», — порадив Шумський. І ось так, «наопашки», вони вийшли з номера. На цьому їхній відпочинок закінчився, бо всі гроші були прогуляні, навіть на квитки додому. Артисти потім їздили по санаторіях і заробляли гроші.
Якогось вечора на їхній концерт потрапив директор театру Гнат Юра з дружиною. Він побачив, як його актори «відпочивають». «Это же просто попросили. Мы не могли отказать», — пояснив Шумський. Директор спересердя тільки махнув рукою.
Яковченко був, як кажуть поляки, «уродзоний» комік, — розповідав В. Гончаров. — Хоча я чув, що молодим грав і драматичні ролі. Та коли находила на нього «чорна хмара», боляче ставало дивитися на це. Траплялися в нього запої. Ті, хто стикався у цю лиху для Миколи Федоровича годину, дивувалися його винахідливості. З Дмитром Мілютенком він грав у виставі з української класики. Було це в Прилуках. Мілютенко тримав його під замком, бо бачив, що Яковченко ось-ось зірветься. Микола Федорович благополучно виконав свою роль у першій дії і пішов зі сцени. У перерві сидів він на балконі і відпочивав. Повз нього проходив хтось із молодих акторів, який не знав про хворобу Миколи Федоровича. Яковченко раптом гукнув йому: «Ой, який я чую неприємний запах! Треба б одеколончиком вуса змочити. Принеси мені». І вже другої частини ролі не було…

Це такі страшні факти, про які важко й згадувати. Взагалі Яковченко був душевною, приємною людиною. У нього весь час крутилося, як на платівці, безліч різних пісень. А пригадати йому було що. Я, звичайно, не можу «наговорити» його парубоцьких пісень, це не для преси… Він служив, здається, в колишньому Єлисаветграді в полку, їздив на конях і любив показувати, як гарцював на них. Ми реготали до сліз… Доводилося йому працювати не тільки в драматичних театрах, а й в опереті. А що таке комік у тодішніх оперетах — це зрозуміло: тут і буфонада, і спів, і танці, і гра на інструменті. Кажуть, що в житті — як на довгій ниві. Всього було у нього, і діставалося йому не раз. Але в останні роки він став стриманіший.
Яковченко завжди чудово знав текст, робив вдалі мізансцени, не допускав жодних помилок. Куди б ми не приїхали, його зустрічали оплесками. Він по 10 разів виступав, часто не за гроші, а за спасибі. У Кіровограді йому подарували чудову гітару. Він трохи грав і співав. Я щось і не пригадую, щоби Микола Федорович хвилювався. Сцена, видно, була його життям. Тепер такого актора нема. Це був неперевершений комік, який ніколи, в жодному епізоді, у жодній ролі не взяв фальшивої ноти».
Добре знала родину М. Яковченка і дружила з його донькою Юною актриса Марина Герасименко, яка не так давно, на жаль, померла. Вона згадувала багато епізодів, що прояснювали трагедію життя Миколи Федоровича. «Якось я переглядала старий фільм «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка. Там Яковченко грав війта. Незважаючи на кумедну зовнішність, відчувалося, що він наділений великим драматичним талантом. Микола Федорович непогано співав, мав гарний баритон. Цікаво, що все життя мріяв зіграти Отелло. Ось такі парадокси трапляються в театрі, коли комедійний артист хоче спробувати себе в трагічній ролі. Постановники ж бачили його тільки в одному амплуа.
Згодом я ближче пізнала Миколу Федоровича, коли подружилася з його молодшою донькою Юною, актрисою нашого театру. Дуже молодою померла від раку мати Іри і Юни — красуня-актриса театру І. Франка Тетяна Марківна. Ця хвороба, очевидно, була спадковою, вона вбила Іру і Юну. Микола Федорович помер від перитоніту.
Після смерті дружини він почав пити. Більше він не одружувався, хоча, незважаючи на свою комедійну зовнішність, мав неабиякий успіх у жінок. Юна, ще маленькою, весь час намагалася рятувати батька, коли в нього починався запій. Постійно ховала його речі, щоби не виходив на вулицю. Взагалі коли вже Юна підросла, Микола Федорович боявся її як вогню, бо вона встановила для нього «сухий закон». Вона майстерно шила, смачно готувала, все робила для сім’ї. Вийшла заміж за актора Володимира Бохонка, який створив популярну радіопередачу «Від суботи до суботи». Володя дуже любив Миколу Федоровича, вся сім’я жила в злагоді й дружбі. А потім посипалися одне за одним нещастя…
Не тільки я, а й усі, хто знав Яковченка, вважають, що таких акторів, як він, тепер немає. Він славився своєю чудовою пам’яттю, природною фантазією, власною режисурою. Закінчивши прилуцьку гімназію, вільно володів грецькою мовою. Коли в 1967 році до Києва приїхала грецька актриса А. Пападиносі, що виступала у виставі «Антигона», Микола Федорович спілкувався з нею її рідною мовою.
Яковченко вміло використовував особливість свого обличчя. Його знаменита маска — характерні лукаві оченята, хитруватий вираз обличчя, специфічний голос враз настроювали глядачів на сміх. Він був великим коміком, але, на жаль, почестей йому Україна сповна не віддала».

Добре знав Яковченка заслужений артист України, актор Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки Олег Комаров. «Ми з мамою Галиною Ніколаєнко жили в будинку акторів-франківців. Наша квартира була поряд із Яковченковою. Його дружина Тетяна Марківна, теж актриса цього театру, померла молодою. Микола Федорович тяжко переживав трагедію самотності, тому шукав розраду в оковитій. Згодом Яковченки одержали трикімнатну квартиру на Брест-Литовському проспекті. Жила сім’я дуже дружно. Микола Федорович мав свою кімнату, був оточений повагою та любов’ю, навіть більше — тут існував його культ. Про це свідчила велика кількість колоритних фотопортретів актора на стінах, жартівливі магнітофонні записи, а також теплота, з якою про нього в сім’ї говорили. Я часто бував у них в гостях.
Робота в театрі, зйомки в кіно, особливо в останні роки життя, принесли йому велику популярність.
Був він надзвичайно яскравим актором, як кажуть, від Бога. Я добре пам’ятаю виставу «Калиновий гай» за п’єсою О. Корнійчука, де він і Поліна Нятко блискуче грали такий епізод: «Мадам, я — моряк! Я посаджу вас у гондолу і відвезу у комиші (оплески). Я покажу вам небо в алмазах», — упевнений в успіхові залицяється моряк-Яковченко до манірної Аги Щуки. І ось така парадоксальна протилежність характерів, яскравість індивідуальностей створювали блискучий комедійний ефект…
А його Довгоносик із вистави «В степах України»! Хоча й негативний персонаж, але у виконанні Яковченка такий правдивий, безпосередній, у чомусь привабливий. Ми, діти, дивлячись цю виставу, сумували, коли він, співаючи «У дальний путь, на долгие года», йшові зі сцени у супроводі міліціонера Редьки…
Розвеселити людей, підтримати — це була його улюблена справа. Актором він був не тільки на сцені, а й у житті. Там, де з’являвся Микола Федорович, завжди збирався гурт людей і лунав сміх. Він умів з усього зробити театр. І цей театр був яскравий і цікавий. Пригадую, як він з’явився у передачі «Від суботи до суботи» в образі козака Мамая і промовив: «Вітаю добірне товариство!» Важко було втриматися, щоби не всміхнутися, слухаючи ці слова.
На жаль, не раз можна було почути й різні оповідки про ті випадки, коли у Миколи Федоровича починався запій… Ходили між людьми чутки про те, як Микола Федорович трохи «перебрав», і лікарі швидкої допомоги, не почувши пульсу, відвезли його до моргу. Коли він прокинувся, то санітари, перелякані, розбіглися: «мрець» простував до них, вимагаючи, щоб йому повернули одяг, бо він боїться спізнитися на репетицію.

Розповідають також, як Микола Федорович, дивлячись на себе в дзеркало і ляскаючи долонями по обличчю, лагідно мовив: «Ах ти, пичко моя, годувальнице моя, ріднесенька!» На одному з концертів ведучий оголосив: «Виступає заслужений артист України Микола Яковченко!» Він повільно вийшов, зупинився і, наче про якусь таємницю, але вже справу вирішену, промовив: «Подали на народного». Вибух реготу. Він за життя став легендою: переповідали різні історії про нього, запрошували на концерти, зустрічали усмішками на вулицях.
Актором Микола Федорович залишався й тоді, коли вимовив останні слова в своєму житті, йдучи на операцію: «Клоун пішов на манеж».

Ольга МЕЛЬНИК