Народна школа Софії Русової

Ми живемо в час, коли дитячі садочки здаються нам нормою життя. А всього 100 років тому, дошкільні заклади були великою рідкістю в Україні.

     Найперший дитячий садочок у Києві виник у 1871 за ініціативи Софії Русової – відомої громадської діячки, літературознавця, етнографа, професорки, доктора соціології, засновниці жіночого руху в Україні.

Ось як описує появу першого садочка, який був розрахований лише на 20 дітей, Софія Русова у мемуарах:

«Вирішили ми почати від дитячого садка. Тоді тих садків не було ніде, лиш в Петербурзі був відомий садок Дараган. Ми вирішили відкрити перший дитячий садок у Київі. Коли я подала моє прохання тодішньому попечителеві шкільної округи старому Антоновичу, він з недовіряй похитав головою. «Ви самі ще дитина», — сказав він, усміхаючись і оглядаючи мою 16-літню постать, — «хто ж вам довірить дітей». Але все ж дав свій дозвіл.»

 Після Лютневої революції 1917 р. створюється Українська Центральна Рада. Софію Русову запрошують працювати у Міністерство Освіти: «Міністр Стешенко офіціально запросив мене завідувати в його міністерстві відділами дошкільної освіти і дошкільного виховання. З радістю прийняла я цю пропозицію і якнайскоріше повернулась до Києва."

Невдовзі Софія Русова приходить до думки, що українській шкільній освіті потрібні негайні реформи: «Сучасна українська школа не дає дітям освіти, бо суперечить усім вимогам педагогічної науки, всім потребам народного життя; вона калічить розум і душу дитини, одриває дитину від родини й несвідомо кидає на розпутті без усякого виховання, без певної освіти; вона не відповідає національному духовному складові українського народу, й народ зневірився в сій школі й не надає їй такої вартості, яку мусить мати справді народна школа».

   У поняття «народна школа» Софія Русова вкладає  вивчення українського слова, народного мистецтва та музичної творчості. Варто нагадати, що система освіти того часу в Україні була дуже слабкою:

«Наша Україна у своїй освіті, в порівнянні з народами й країнами в Західній Європі й навіть у Російській державі, лишається позаду.

 Порівнюючи всю Російську державу з іншими західно-європейськими державами, ми бачимо, що на кожну сотню людности припадає учнів в Англії — 17, в Німеччині — 17, в Швейцарії — 16, Голяндії — 15, Франції—14, Данії— 13, Бельгії— 12, Сербії— 11, Болгарії — 10, Греції — 9, Італії — 8, Румунії — 7, в Росії— З...

Місцевості-ж з українською людністю дають ще менший % грамотних, аніж місцевостей великоруських.»

Вчена вважала, що програма національного виховання не може обмежуватись джерелами тільки рідної літератури, фольклору, історії, які, безумовно, збуджують і викликають високі патріотичні почуття. Вона застерігала: ця любов до рідного краю не повинна переходити в ізольований національний егоїзм.

Люблячи свій народ, кохаючись у своїй національній культурі, шануючи і поважаючи її, дитина повинна з пошаною ставитись до інших народів світу, цікавитись і поважати їхні культурні й національні здобутки.

Тому програма виховання, «поставленого на національний грунт», має включати для дітей найкращі твори світової літератури, музики, образотворчого мистецтва, влаштування національних свят, у яких би брали участь діти всіх національностей, що живуть в Україні.

Все це, на думку просвітительки, дасть змогу дітям збагатити уяву про багатство й різноманітність культур інших національностей, розвинути почуття територіальної й державної спільності, більш свідомо й глибоко зрозуміти свою національну особистість. Це також забезпечить українським дітям високий європейський рівень виховання й освіти.

Таким чином, вимагаючи створення національної школи і системи освіти, С. Русова не допускала навіть елементів шовінізму. Її ідеї виховання та освіти випереджали час і були надзвичайно передовими.

Софія Русова вперше запропонувала, що "нова українська школа повинна мати курс 4- 5 літ, аби  добре підготувати дітей або до іншого (гімназії, торговельної й ін. школи). Треба, щоб навчання в школі посувалося поволі, а не наспіх, як тепер, щоб ручна праця, екскурсії, робота коло садка, коло музею — вважалась би так само за як читання, математика й ін. наукові предмети."

«Таким чином, наука в українській початковій школі повинна складатись із таких предметів:

1) Закон Божий; 2) рідна мова; 3) арифметика; 4) природознавство; 5) географія; 6) історія; 7) ручна праця (малювання, ліпка, різьба по дереву); 8) спів; 9) фізичне виховання (гри та ріжні гімнастичні вправи). Спів вважаємо за предмет обов'язковий і дуже потрібний для школярів; він виховує їх естетично, а також, розвиваючи музичні здібності, гуртовий спів дуже гарно впливає на настрій, на душу дітей. Для співу треба завше брати народні пісні — рідні і інших народів, а також високохудожні твори всесвітніх класиків музики, щоб виховати гарний музичний смак."

«Я ненавиділа рутину, формальну дисципліну. Може, в цьому були й мої помилки і мій успіх. Душа дітей, їх задоволення — от що чарувало мене. Коли я оповідала і бачила усі їх ясні очі, звернені до мене, блискучі від зацікавлення, то я відчувала це задоволення; коли я гралася з ними, то теж разом з ними переживала хвилювання тієї чи іншої гри».

У Софії Русової було троє власних дітей, яких вона виховувала в націоналістичному дусі. Всі вони були великими вченими, патріотами та знаними діячами того часу.  «Я особисто знаю Софію Русову ще з Києва, коли слухала її лекції. Знаю з Праги, де також була її студенткою в Педагогічнім Інституті.  Вічно мила, добра, вічно ділова, маленька, худенька — здавалося вона ніколи не спить, не втомлюється, всім і всіма журиться, але тієї журби не видно було.

Прекрасна лекторка, великий педагог, повна знання й досвіду. Здавалося, вона вічна, безсмертна».
(Г. Мандрика, до 100-річчя від дня народження С. Русової).

Життя та доля Софії Русової були непростими. Вона народилася у с. Олешні на Чернігівщині. Мати — Ганна Жерве — за походженням француженка, батько — Федір Ліндфорс— шведського походження. З дев'яти років жила у Києві, рано втратила брата, сестру і матір. Вчена згадує:

«Я виродилася 1856 р. вже п'ятою дитиною в моїх батьків і народилася такою кволою, що всі були певні, що я недовго поживу і мама часто казала: «не хочу її любити, все одно помре». Були в мене водянка і ще багато хвороб.

Наталя й Володя померли ще в перші роки мого життя. Мати за ними так затужила, що захворіла на туберкульозу. Я не пам'ятаю своєї мами, але пам'ятаю, як мене збудили вночі й понесли в вітальню, де стояло тоді її ліжко, відгороджене параваном. Вона вмирала, й мене принесли, щоби вона мене поблагословила.

Батько трохи що не збожеволів із горя. Батьки дуже любилися. Поховав свою Ганну на цвинтарі і збудував над могилою невеличку капличку, де й собі приготував місце. Капличку обтягнули чорним сукном і в ній повісили великий гарний образ Матері Божої — Неутолимої Печалі. Чорним сукном обтягнули також ввесь кабінет батька, де він замкнувся й нікого до себе не пускав.

Тільки я мала право щовечора його відвідувати. Як тепер бачу цілком чорну кімнату, велике вольтерівське крісло, в ньому сидить татко і я з ним. Перед нами горять дрова в каміні, а коло дверей стоїть прикажчик Антін і розказує, що за день зроблено в господарстві.

Татко мовчки слухає його, іноді невважливо вставляє свої запити чи вказівки. Йому все байдуже. Нема тієї, для якої влаштоване це домашнє вогнище, тієї, що її портрет висів над чорним столом у чорній рамі. Вогонь із каміну відблискує на шклі й надає портретові щось живого.

А за дверима сестра в жалібному вбранні готує чай у великий салі зі свічами. Вже все готове, а вона не сміє покликати батька, не знає чи він схоче вийти, чи післати йому чай у самітню жалобну кімнату. Вона ще молоденька, але по смерті матери, господиня. На дитячі плечі впало все хатнє господарство, насіла тяжка турбота за малу сестру».

Найголовніші автобіографічні факти:

1871 — відкриває разом з сестрою Марією у Києві перший дитячий садок; здійснює організацію позашкільної освіти для дорослих. Започатковує відкриття дитячих садочків в Україні. Опікується безпритульними дітьми, відроджує навчальні заклади.

1874—1876—перебуває у Петербурзі, одружується з Олександром Русовим (за батька та світилку були Микола та Ольга Лисенки), працює в українському земляцтві, відвідує вівторки М. Костомарова. Подружжя Русових здійснює у Празі видання двох томів «Кобзаря» Т. Шевченка без цензурних поправок.

1876 — переїзд до Чернігова; на хуторі біля Боржки працює акушеркою, провадить культурно-освітню роботу, вчителює в с. Олешні.

1881 — арешт і ув'язнення за зв'язок з народовольцями. Переїзд до Петербурга. Видає «Український буквар» (укладений за підручником О. Потебні). Укладає читанку для дітей українською мовою.

1909 — переїзд до Києва; викладач на Вищих жіночих курсах та у Фребелівському педагогічному інституті, професор. Пише та видає книгу «Наші визначні жінки». На зборах Інтернаціональної Жіночої ради в Гаазі відверто виступає з доповіддю про голодомор  в Україні (1921 р.). Голландський Червоний Хрест направляє допомогу українським селянам.

1910 — 1914 — співзасновник і співредактор педагогічного журналу «Світло». Активно виступає за зняття заборони з української мови. Пише підручники та наукові статті. 

Про життя Софії Русової та її внесок у розвиток вітчизняної педагогіки, культури можна говорити ще довго, а можна й  вмістити в одну фразу: «Уся діяльність Софії Русової засвідчувала, що Україна має тип жінки-громадянки, котра не є продуктом оточення, а сама своїм впливом творить це оточення». М. Шаповал